Після розмови із Чарльзом Осарісом у Рейчел за один тиждень сталося три панічних атаки. Одна — у туалеті для працівників Шостого каналу, друга — на лаві на березі річки Чарльз, уранці, коли вона мала побігати підтюпцем, а третя — у душі якось увечері, коли Себастьян уже заснув. Вона приховала їх усі від Себастьяна та колег. Тоді Рейчел відчувала, що контролює себе, наскільки людина може себе контролювати під час панічної атаки: вона могла весь час нагадувати собі, що в неї не серцевий напад, що її горло не зводить навіки, що вона взагалі-то здатна дихати.
У неї посилилося бажання сидіти вдома. Кілька тижнів її щоранку виштовхувало за двері лише свідоме зусилля та внутрішній обурений лемент. Вихідними вона геть не виходила за поріг. Перші три тижні Себастьян тоді гадав, що це — вияв інстинкту гніздування. На четвертий тиждень він почав дратуватися. Тоді вони були у списках гостей практично всіх вечірок у місті: будь-яких балів, будь-яких благодійних прийомів, будь-яких приводів випити, де можна було на інших подивитись і себе показати. Вони стали зірковою парою, постійними персонажами добірок пліток у «Внутрішній кухні» та «Іменах і обличчях». Рейчел, хай як вона старалася, не могла заперечити, що таке становище їй дуже до вподоби. Батьків у неї не було, зате принаймні місто, як вона згодом усвідомить, радо приймало її як свою.
Тож вона повернулася туди. Вона тиснула руки й цілувала щоки мерові, губернаторові, суддям, мільярдерам, комікам, письменникам, сенаторам, банкірам, гравцям і тренерам «Ред сокс», «Петріотс», «Ведмедиків», «Келтікс», ректорам вишів і випивала разом із ними.
На Шостому каналі вона зробила блискавичну кар’єру, рівно за шістнадцять місяців промчавши такий шлях: фриланс — освітні сенсації — кримінал — загальна тематика. Її обличчя зобразили на білборді з Шелбі та Ґрантом, вечірніми ведучими, а ще вона дістала значну роль у рекламі, де було вперше показано їхній модернізований логотип. Вирішивши побратися, вони із Себастьяном неначе обрали самі себе королем і королевою шкільного балу, і місто аплодувало їхньому рішенню та беззастережно його благословило.
За тиждень після того, як розійшлися запрошення, Рейчел ненароком зустріла Браяна Делакруа. Тоді вона щойно взяла інтерв’ю у двох депутатів у законодавчому органі штату на тему прогнозованого дефіциту бюджету. Члени її команди пішли до фургона, та вона вирішила повернутися до станції пішки. Не встигла Рейчел перейти Бікон-стріт, як із Атенею вийшов Браян у супроводі нижчого на зріст і старшого чоловіка з рудим волоссям і бородою. Рейчел відчула те схоже на удар струмом сум’яття та впізнавання, що зазвичай траплялося лише тоді, коли вона проходила на вулиці повз когось знаменитого. Тоді вона відчувала: «Я тебе знаю. Та насправді не знаю». Коли обидва чоловіки опинилися за десять-дванадцять футів від Рейчел, Браян зустрівся з нею поглядом. За миттєвим упізнанням відобразилося щось таке, чого вона не могла чітко визначити (Роздратування? Страх? Ні те, ні те?), а тоді воно зникло і йому на зміну прийшло те, що вона згодом могла назвати лише шаленою радістю.
— Рейчел Чайлдс! — Він подолав відстань до неї за один широкий крок. — Як давно не бачилися — дев’ять років?
Його рукостискання виявилося міцнішим, аніж вона очікувала, надто міцним.
— Вісім, — нагадала вона. — Коли ти?..
— Це Джек, — сказав Браян. Відступив убік, щоб менший чоловік став на звільнене місце, тож тепер вони стояли втрьох на тротуарі на вершині Бікон-Гілл, тимчасом як довкола юрбами снували люди, що збиралися пообідати.
— Джек Агерн.
Чоловік потиснув їй руку. Його рукостискання було набагато легше.
Від Джека Агерна сильно відгонило Старим світом. Його сорочка мала французькі манжети зі срібними запонками, що визирали з-під рукавів пошитого на замовлення костюма. Він був у краватці й мав бездоганно підстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що він має оргáн і краще за більшість людей розуміється на класичній музиці та коньяку.
Він спитав:
— Ви — давні друзі?..
Втрутився Браян:
— «Друзі» — це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятиліття тому. Рейчел — репортерка на тутешньому Шостому каналі. Вона чудова.
Джек ґречно кивнув їй, виражаючи щось подібне до поваги.
— Вам подобається ця робота?
— Здебільшого так, — сказала вона. — А яка робота у вас?
— Джек працює з антикваріатом, — поспіхом сказав Браян. — Він приїхав із Мангеттена.
Джек Агерн усміхнувся.
— Через Женеву.
— Здається, я не знаю, що це означає, — промовила Рейчел.
— Ну, я живу на Мангеттені та в Женеві, але домом вважаю Женеву.
— Нівроку, еге ж? — сказав Браян, хоча в цьому й не було потреби, і позирнув на наручний годинник. — Треба йти, Джеку. Бронь на дванадцяту п’ятнадцять. Радий зустрічі, Рейчел. — Він нахилився і поцілував повітря біля її щоки. — Чув, ти виходиш заміж. Дуже радий за тебе.
— Вітаю. — Джек Агерн ізнову взяв її за руку та ґречно кивнув. — Сподіваюся, ви з вашим нареченим будете дуже щасливі.
— Бережи себе, Рейчел. — Браян уже пішов геть із відстороненою усмішкою і надміру ясними очима. — Дуже радий зустрічі.
Вони пройшли до Парк-стріт, звернули ліворуч і зникли з поля зору.
Вона, стоячи на тротуарі, замислилася над цією зустріччю. Браян Делакруа із 2001 року набрав трохи ваги. Йому це личило. Той Браян, із яким вона познайомилася, був надто худий, а шия в нього була надто тонка для його голови. Вилиці й підборіддя в нього були трохи зам’які. Тепер же його риси стали чітко визначені. Він досяг того віку — як вона здогадувалася, тридцяти п’яти років, — коли, напевно, почав скидатися на батька й перестав бути схожим на чийогось сина. Вдягався він незмірно краще й був щонайменше вдвічі гарніший, аніж 2001 року, а тоді він уже був доста гарний. Тож усі зміни в його зовнішності були на краще.
Але енергія, яку він випромінював, хай і замаскована люб’язностями, здавалась їй дещо нервовою та тривожною. То була енергія людини, що намагається нав’язати комусь таймшер[8]. Завдяки своїм пошукам інформації Рейчел знала, що він керує відділом міжнародних продажів і закупівель компанії «Делакруа Ламбер», і їй було сумно думати, що майже десять років у продажах обернули Браяна на демонстративно бадьорого та привітного шоумена.
Рейчел уявила Себастьяна, який тим часом працював на Шостому каналі, напевно, відкинувшись на спинку крісла, гризучи олівець і водночас ріжучи плівку. Себастьян, король охайного монтажу. Власне кажучи, у Себастьянові все було охайне. Охайне, чисте та чітко визначене. Вона була однаково нездатна уявити його продажником і землеробом. Тієї миті до неї дійшло, що Себастьян здається їй привабливим, бо в його сутності немає ні крихти відчаю чи надокучливості.
«Браяне Делакруа, — подумала вона. — Як шкода, що життя перетворило тебе на звичайного торгівця».
Джеремі провів її до вівтаря у Церкві Завіту, і коли він підняв її фату, в нього були мокрі очі. На прийом у «Чотирьох сезонах» прийшли і Джеремі, і Морін, і Тео, і Шарлотта. Вона бачила їх усього кілька разів, але із Джеремі, Морін і дітьми почувалася не менш комфортно, ніж завжди.
Під час їхньої першої зустрічі Морін начебто була щиро задоволена тим, що Рейчел їх відшукала, проте з кожною наступною зустріччю віддалялася дедалі більше, неначе раділа Рейчел лише через те, що ніколи не очікувала, що вона надовго залишиться з ними. Морін аж ніяк не була неввічлива чи холодна — її присутність просто геть не була значущою. Вона всміхалася Рейчел, хвалила її зовнішність чи вибір одягу, питала її про роботу та Себастьяна й неодмінно згадувала, який Джеремі радий, що вона повернулася до його життя. Але вона вперто не дивилася в очі Рейчел, а в її голосі відчувалася натужна бадьорість, наче в акторки, яка так силкувалася запам’ятати свої репліки, що забула їхнє значення.
Тео та Шарлотта, майже брат і сестра, яких вона ніколи не мала, відчували до Рейчел суміш пошани та прихованого панічного жаху. Всі розмови вони вели похапцем, схиливши голови до підлоги, і жодного разу не спитали в неї чогось про неї саму, неначе тим самим надали б їй значущості реальної людини. Натомість вони неначе заповзялись і далі розглядати її як істоту з туману легенд, яка невблаганно наближається до їхніх дверей, але так насправді й не приходить.
8
Форма спільного володіння нерухомістю (найчастіше — готельним номером), у якій кожна людина має право користуватися нею впродовж чітко визначеного часу.