А тоді звівся на ноги й підійшов до Рейчел. Став перед нею і зазирнув їй у вічі.
Дуже ввічливо, майже улесливо, попросив її покинути табір.
— Ви брешете, — лагідно пояснив він, — а люди через це тривожаться. Вони вам про це не кажуть, бо ми народ ґречний. Але ваша брехня дуже всіх засмучує. Сьогодні, — він підняв один палець, — ніхто не показуватиме свого засмучення. Сьогодні, — знову той палець, — є чималі шанси, що ви та ваша подружка не постраждаєте.
Двадцять хвилин по тому вони з Ґретою покинули табір, скориставшись єдиною можливістю виїхати разом зі шрі-ланкійцями. У їхньому центрі допомоги вона слізно просила їх і канадських миротворців, які проникнули на острів зі свого корабля.
Ніхто не зрозумів, чому вона така наполеглива. Навіть не здогадався. Зникло двійко дівчат? Тут? Та за останніми підрахунками, їх зникло кілька тисяч, і це число тільки зростатиме.
— Вони не зникли, — сказав їй один із канадців. — Вони мертві. Ви це знаєте. Вибачте, але такі справи. А на пошуки їхніх тіл ні в кого нема ні часу, ні ресурсів. — Він окинув поглядом своїх супутників і кількох шрі-ланкійців, що сиділи в наметі. Усі ствердно закивали. — Принаймні в нас нема.
Наступного дня Рейчел і Ґрета подалися до Жакмеля. Три тижні по тому вони повернулися до Порт-о-Пренса. На той час Рейчел уже починала день із чотирьох таблеток підпільного атівану[9] й чарки рому. Ґрета, як вона підозрювала, повернулася до звички вживати героїн, про яку вона розповіла Рейчел у перший їхній вечір у Леоґані.
Урешті їх повідомили, що настав час їхати додому. Коли Рейчел запротестувала, її редактор із репортажів заявив по скайпу, що її матеріали стали надто різкими, надто одноманітними, а ще в них з’явилася недоречна розпачлива нотка.
— Нашим глядачам потрібна надія, — сказав редактор.
— Гаїтянам потрібна вода, — відповіла Рейчел.
— Вона знову за своє, — сказав редактор комусь поза кадром.
— Дайте нам ще кілька тижнів.
— Рейчел, — мовив він. — Рейчел. У тебе нікудишній вигляд. І я зараз не тільки про твоє волосся. Ти схожа на скелет. Ми закругляємося.
— Всім байдуже, — сказала Рейчел.
— Нам не було байдуже, — різко відповів редактор. — США, блін, шле на цей острів понад півтора мільярда доларів. А наша мережа показала його в усій красі. Чого ще тобі треба?
Тут затуманена атіваном Рейчел подумала: «Бога».
«Мені треба того Бога з великої літери “Б”, який, за словами телепроповідників, змітає торнадо з їхнього шляху. Того, що лікує рак і артрит у вірних, того Бога, якому професіональні спортсмени дякують за інтерес до результатів Супербоулу, Кубку світу чи гоумрану у вісімдесят сьомому матчі зі ста шістдесяти двох, які за цей рік відіграли “Ред сокс”». Їй було потрібно, щоб той діяльний Бог, який встряє в людські справи, сягнув із небес, очистив гаїтянські запаси води, зцілив хворих гаїтян, розруйнував зруйновані школи, лікарні й оселі.
— Що ти там, нахрін, белькочеш? — придивився до неї через екран редактор.
Вона не усвідомлювала, що розмовляє.
— Сідай у літак, поки ми за нього ще платимо, — наказав редактор, — і вертай на свою станційку.
Так вона дізналася, що всі її амбіції щодо світу національних мереж мертві. Не світить їй Нью-Йорк. Не світить їй підвищення до «великої шістки» й далі.
Назад, до Бостона.
Назад, до «малої шістки».
Назад, до Себастьяна.
Вона злізла з атівану. (На це пішло чотири спроби, та їй вдалося.) Почала пити менше — так, як пила до Гаїті (чи бодай приблизно так). Але боси з «малої шістки» більше не давали їй основних матеріалів. Поки вона була відсутня, з’явилася новенька, Дженні Ґонсалес.
Себастьян заявив: «Вона розумна, проста й не дивиться часом на камеру такими очима, ніби готова буцнути її головою».
Гірка правда полягала в тому, що Себастьян мав рацію. Рейчел була б дуже рада зненавидіти Дженні Ґонсалес (і, бачить Бог, старалася це зробити), повірити, що їй допомогли піднятися зовнішність і сексуальність. І вони, звісно, не стали для неї зайвими, та Дженні мала магістерський диплом Колумбійського університету із журналістики, могла імпровізувати на ходу, завжди була повністю підготовлена й працювала бездоганно, а також ставилася з однаковою повагою до всіх — від адміністраторки до гендиректора.
Дженні Ґонсалес замінила Рейчел не тому, що була молодша, симпатичніша й мала кращу фігуру (хоча, чорт забирай, усе це було правдою), вона замінила Рейчел, бо краще виконувала свою роботу, мала легший характер, а ще люди обожнювали з нею розмовляти.
Утім Рейчел досі мала шанси. Якщо вона, живучи пристойно, поверне навспак процес старіння, який прискорила на Гаїті, якщо позбудеться досади, яка з’явилась і почала зростати в ній там, якщо цілуватиме дупи, виконуватиме накази та знову стане тією крутою репортеркою, яку колись переманили великими грішми із «Ґлобу», — дещо сексуальною, дещо хлоп’якуватою, дещо ботанистою (її контактні лінзи замінили на окуляри в червоній роговій оправі) і цілком компетентною, — тоді «мала шістка» все ж залишиться її домом.
Вона старалася. Вона розповідала про кота, який гавкає по-собачому, та про щорічне «ламання льоду», яке влаштовували «Брауні з Л-стріт», гурт напівоголених чоловіків, які щороку першими вибирались у води Бостонської затоки. Вела репортажі про ведмежа коали, що народилося в зоопарку «Франклін-парк», і про пробіг наречених у магазині «Філінз Бейзмент».
Вони із Себастьяном відновили придбаний будинок на південь від міста. Графіки в них були такі, що, коли він був удома, вона була на роботі, і навпаки. Рідко бачитися було так приємно, що згодом вона почне вважати, що це продовжило їхній шлюб на рік.
Вона отримала кілька електронних листів від Браяна Делакруа. І хоча один із них («Ти розкішно попрацювала на Гаїті. Тепер людям у цьому місті не байдуже до нього, бо не було байдуже тобі») допоміг їй пережити хріновий загалом день, вона нагадувала собі, що Браян Делакруа — торгівець із дивною енергетикою, мабуть породженою тим, що його душі не підходить обрана ним кар’єра. Вона не могла бути певною, що на світі досі є справжній Браян, тож на його листи відповідала коротко та ввічливо: «Дякую. Рада, що тобі сподобалося. Бережи себе».
Вона казала собі, що щаслива. Казала собі, що намагається знову стати тією репортеркою, дружиною і людиною, якою була раніше. Проте вона не могла спати й без упину переглядала новини з Гаїті, слідкуючи за країною, що наразі силкувалася відродитись, але здебільшого просто продовжувала вмирати. Уздовж річки Артібоніт почався спалах холери. Відтак поповзли чутки, що її джерелом стали вояки ООН. Рейчел благала Клея Бона, свого редактора з розподілу завдань, дозволити їй повернутися туди на тиждень. Бодай власним коштом. Він навіть не удостоїв її прохання відповіді, а тільки сказав їй, що на неї чекають на автостоянці позаду станції. Там вона має сісти у фургон і поїхати робити матеріал про шестирічного хлопчика з Лоуренса, що стверджував, ніби Бог підказав йому числа, за допомогою яких його мама виграла лотерею.
Коли камери потай зняли, як вояки ООН прибирають трубу, що протікала в землі вздовж берегів Артібоніту, і ці кадри облетіли весь світ, Рейчел брала інтерв’ю у сторічного вболівальника «Ред сокс», який приїхав на свій перший матч на Фенвей-парку.
Поки холера поширювалася далі, Рейчел знімала матеріали про майже одночасні пожежі в будинках; змагання з поїдання хот-догів; бандитську стрілянину протягом вихідних у Дорчестері; двох літніх сестер, які створювали журнальні столики із пляшкових кришечок; вечірку Бостонського коледжу у Клівленд-Сьоркл, яка вийшла з-під контролю; та колишнього брокера з Волл-стріт, який покинув вищі фінансові кола заради соціальної роботи серед безхатьків на Північному березі.