До заходу сонця кадри, на яких Рейчел із дрожем у руках і плечах, кліпаючи в намаганні захиститися від поту, що лився з її лоба, повторювала спантеличеному ведучому: «Ми всі хворі», облетіли весь світ.
Під час розбору ситуації вище керівництво зійшлося на тому, що, хоча відключити трансляцію за чотири секунди до того, як Рейчел сказала «бляха», було правильно, відключити її треба було на десять секунд раніше. Треба було зробити рекламну паузу, щойно стало ясно, що Рейчел з’їхала з глузду, а більшість погоджувалася з тим, що сталося це тоді, коли вона вперше сказала: «Ми всі хворі».
Рейчел звільнили по мобільному, коли вона йшла злітною смугою в аеропорту імені Туссена Лувертюра до літака додому.
Першого вечора після повернення Рейчел подалася до бару в Маршфілді за кілька кварталів від їхнього будинку. Себастьян працював усю ніч і чітко дав зрозуміти, що наразі не має охоти її бачити. Він сказав, що залишатиметься у човні, доки не зможе «осмислити те, що вона зробила з ними обома».
Правду кажучи, Рейчел не могла поставити це йому на карб. Лише за кілька тижнів до неї остаточно дійде, що сталося з її кар’єрою, та коли ненароком помітила своє відображення у дзеркалі в барі, вихиляючи горілку, її вразило, який у неї наляканий вигляд. Рейчел не почувалася наляканою — вона почувалася заціпенілою. Та все ж за пляшками з віскі праворуч від каси вона побачила відверто нажахану жінку, трохи схожу на її матір, а трохи — на неї саму.
Бармен явно не бачив відео з її зривом. Він поводився з нею так, як знуджені бармени у всьому світі поводяться з клієнтами, на яких їм начхати. Вечір був млявий, тож він не міг набрати достатньо чайових, хай як завзято він лицеміритиме й усміхатиметься. Тому бармен не робив нічого такого, а читав газету на протилежному кінці стійки й переписувався з кимось телефоном. Рейчел і собі поглянула на телефон, але нових повідомлень у неї не було: усі, кого вона знала, поховалися, доки боги не вирішать, як сильно вони хочуть атакувати далі — чи їм уже можна змилостивитись і виплюнути її. Зате їй надійшов один електронний лист. Вона, ще навіть не тицьнувши в іконку пошти, здогадалася, від кого він, і всміхнулася, побачивши ім’я Браяна Делакруа.
Рейчел,
ти не заслужила на покарання за те, що залишилася людиною серед нелюдяності. Не заслужила на звільнення чи осуд. Ти, блін, заслужила на медаль. Це просто думка однієї людини. Тримайся.
БД
«Хто ти? — подумала вона. — Диваче з (майже) ідеальним відчуттям часу! Браяне Делакруа, найближчим часом я хотіла б…»
Чого?
«Я хотіла б надати тобі шанс пояснити ту дивну зустріч під Атенеєм. Бо не можу пов’язати того хлопця з тим, хто зараз надіслав мені цю записку».
Бармен приніс їй ще одну порцію горілки, і вона вирішила, що піде назад, до своєї квартири, і, можливо, напише електронного листа Браянові Делакруа, у якому сформулює деякі з думок, які щойно промайнули в її голові. Вручила барменові свою кредитку та сказала, що з неї можна взяти гроші. Поки він оплачував замовлення, відчувала найсильніше дежавю на своїй пам’яті. Ні, це було не просто дежавю: вона була певна, що вже переживала саме цю мить. Рейчел перехопила у дзеркалі погляд бармена, і він у відповідь чудно позирнув на неї, наче не знав, чому вона так напружено на нього дивиться.
«Я не знаю тебе, — подумала вона. — Проте знаю цю мить. Я її вже пережила».
А тоді зрозуміла, що це не так. Цю мить пережила її мати. Це був повтор фотографії її матері приблизно в тому ж місці, у барі зі схожим плануванням, у схожому освітленні тридцять один рік тому. Вона, як і її мати, відсутнім поглядом глипала на пляшки. Тутешній бармен, як і бармен на знімку, оплачував замовлення, повернувшись до неї спиною. Його очі відображались у дзеркалі. Її очі відображались у дзеркалі.
«Пошукай себе в його очах», — сказала її мати.
«Рейчел у дзеркалі», — сказав Джеремі.
Бармен приніс їй чек. Рейчел додала чайових і підписала його.
Вона зоставила горілку недопитою на стійці й побігла додому. Зайшла до своєї спальні й відкрила коробку з-під взуття, у якій було повно фотографій. Фото з бару у Східному Балтиморі лежали у верхній частині купи — там, де вони із Джеремі залишили їх улітку два роки тому. Рейчел слідом за матір’ю поглянула на дзеркало за пляшками з віскі, туди, куди насправді дивилась Елізабет, на те, що сповнило вираз її обличчя напруженням і еротизмом.
Над касою виднілося лице бармена, який дивився просто в очі Елізабет. Зелень його очей була така бліда, що мало не переходила в сірість.
Рейчел віднесла фотографію до свого дзеркала в убиральні. Підняла її до своєї голови. Його очі були її очима: той самий колір, та сама форма.
— Ну, блін… — мовила вона. — Здрастуй, тату.
8
Граніт
Рейчел гадала, що того бару вже давно не існує, та варто їй було заґуґлити «Бар У Майло Східний Балтимор», як той миттю відобразився в неї на моніторі разом із купою фотографій. Бар дещо змінився: у цегляній стіні з боку вулиці з’явилося три великих вікна, освітлення стало м’якіше, касу було комп’ютеризовано, а табурети тепер мали спинки й ошатні підлокітники; проте за барною стійкою висіло те саме дзеркало, а пляшки там стояли в такій самій послідовності. Прапорець «Балтимор колтс» на стіні замінили прапорцем «Балтимор рейвенс».
Рейчел зателефонувала й попросила дати слухавку власникові.
Підійшовши до телефону, він сказав:
— Ронні слухає.
Вона пояснила, що працює репортеркою на Шостому каналі, не сказавши, на якому саме шостому каналі, не сказавши, що працює над певним матеріалом. Зазвичай, коли вона називалася репортеркою, перед нею миттю відчинялися чи зачинялися двері; у будь-якому разі їй, як правило, не доводилося гаяти часу на подальші пояснення.
— Ронні, я намагаюся відшукати бармена, який працював у барі «У Майло» 1979 року. І подумала, чи немає у вас тогочасних записів про найманих працівників, якими ви б могли поділитися.
— Бармен у сімдесят дев’ятому? — сказав він. — Ну, то, напевно, був Лі, але дайте-но мені перепитати в батька.
— Лі? — повторила вона, та він уже поклав слухавку. Кілька хвилин вона не чула майже нічого — мабуть, вони розмовляли десь далеко від слухавки, хто його зна, — та відтак почула, як до телефону наближаються чиїсь кроки, а тоді його із шурхотом підняли зі стійки.
— Це Майло.
Рипливий голос, а тоді — важке, шумне дихання через ніздрі.
— Той самий Майло?
— Так, так. Чого треба?
— Я хотіла зв’язатися з чоловіком, який працював у вас барменом майже тридцять два роки тому. Ваш син говорив про якогось Лі.
— Він тоді працював на нас.
— І ви його пам’ятаєте?
— Ну так, він пропрацював тут щонайменше двадцять п’ять років. Пішов років із вісім тому.
— І він тоді був там єдиним барменом?
— Ні, але був головним. За стійкою потроху працювали я, моя покійна дружина та старий Гарольд, який тоді саме впадав у маразм. Тепер зрозуміли?
— Ви знаєте, де можна знайти Лі?
— А може, скажете, чому ви про це питаєте, міс?..
— Чайлдс.
— Міс Чайлдс. Може, скажете, чому цікавитеся Лі?
Їй не спадало на думку жодної причини збрехати, тож вона сказала йому:
— Можливо, він знав мою матір.
— Лі знав багатьох жінок.
Вона пішла ва-банк.
— Можливо, він був моїм батьком.
Затихли всі звуки, крім його дихання через ніздрі. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги.
— Скільки вам років? — урешті спитав він.
— Тридцять один.
— Що ж, — повільно проказав Майло, — тоді він був гарним сучим сином. Зустрічався з кількома жінками — здається, із десятьма. Гадаю, навіть гріш може сяяти, коли він новенький.
Знову дихання.
Вона подумала, що зараз він скаже щось іще, та за якийсь час усвідомила, що цього не буде.
— Я б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…