— Він мав кількох нерідних дітей, — сказав їй Майло. — Еллен, коли він із нею познайомився, мала сина, а Медді — доньку. Не знаю, чи всиновлював він когось із них офіційно. Ніколи не здогадувався, подобалися вони йому чи він їм, або, може, все було навпаки. А може, правда була десь посередині. — Майло знизав плечима й опустив погляд на колаж. — Він багато знав про віскі, за багато років поїздив кількома мотоциклами, які любив, якийсь час мав собаку, та той захворів на рак, тож собак він більше не заводив.
— І він пропрацював тут двадцять п’ять років?
— Десь так.
— Він прагнув чогось, окрім роботи барменом?
Майло на мить відвернув погляд, намагаючись пригадати.
— Коли йому дуже подобалися мотоцикли, він якийсь час говорив із іншим хлопцем про те, щоб відкрити разом майстерню, де вони їх ремонтуватимуть, а може, і кастомізуватимуть. Коли помер собака, він багато прочитав про ветеринарні школи. Але з того так нічого й не вийшло. — Він знизав плечима. — Якщо він і мав якісь інші мрії, то ховав їх десь далеко.
— Чому він припинив тут працювати?
— Мабуть, не любив виконувати накази від Ронні. Важко виконувати накази людини, яка виросла в тебе на очах. А може, ще й стомився від довгих поїздок на роботу та з роботи. Він жив у Елктоні. Їздити звідти туди й назад із кожним роком гірше.
Він поглянув на неї так, що вона зрозуміла: він її оцінює, приймає якесь рішення.
— Ви гарно вбрані: судячи з вигляду, живете добре.
Рейчел кивнула.
— Він не мав грошей. Ви знаєте? Ту дещицю, яку він мав, позабирали колишні.
Вона знову кивнула.
— Ґрейсон.
Цього разу маленькі руки погладили її серце — холодно, та водночас легенько, легше за шепіт.
— Ліланд Девід Ґрейсон, — промовив Майло. — Це його повне ім’я.
Із його другою дружиною, Медді, вона зустрілася в маленькому парку в Елктоні у штаті Меріленд — у містечку, що видавалося закинутим. Його пагорби були всіяні спорожнілими фабриками й ливарнями, розквіту яких уже, мабуть, не пам’ятав ніхто з нині живих.
Медді Ґрейсон балансувала між огрядністю і надлишковою вагою, а на зміну зухвалій усмішці, якою вона всміхалася на більшості знімків, прийшов усміх, який з’являвся на секунду, а тоді неначе стухав.
— Його знайшла Стеф, моя донька. Він стояв на колінах перед диваном, але правий лікоть іще тримав на дивані. Наче встав попити чи посцяти і тут на нього найшло. Він простояв так щонайменше день, а може, й два. Стеф попозичала в людей грошей, бо, гм, Лі бував надміру добрий тоді, як випивав. Але поза тим він хотів, щоб його не чіпали. Вихідними він полюбляв пити добре віскі, курити сигарети й дивитися старі серіали. У жодному разі не нові. Він любив зняте в сімдесятих і вісімдесятих: «Меннікса» та «Команду А». «Поліцію Маямі». — Збудившись, вона злегка повернулася на лаві. — О, він обожнював «Поліцію Маямі». Але ранню, розумієте? Він завжди казав, що серіал зійшов на пси, коли Крокетт одружився зі співачкою. Казав, що опісля серіал став неправдоподібним. — Медді попорпалась у сумочці й дістала сигарету. Запалила її, видихнула й подивилася вслід диму. — Він полюбляв ті серіали, бо в ті часи все було логічно, розумієте? Світ був логічний. То були добрі часи, притомні часи. — Вона оглянула порожній парк. — Не те що зараз.
Рейчел важко було уявити два десятиліття у своєму житті, які здавалися б їй менш логічними за сімдесяті й вісімдесяті чи в яких загалом було б менше стабільності та співчуття. Проте їй здавалося, що казати про це Медді Ґрейсон безглуздо.
— Він коли-небудь чогось хотів? — спитала вона.
— Що ви маєте на увазі? — Медді кашлянула в кулак.
— Приміром, стати… Не знаю, кимось? — Рейчел пошкодувала про обрані слова, щойно вони вилетіли з її вуст.
— Приміром, лікарем? — Погляд Медді швидко став жорстким. Вона явно розсердилася, спантеличилася й розсердилася через своє спантеличення.
— Ну, тобто, — Рейчел затнулась і спробувала приязно всміхнутися, — ще кимось, окрім бармена.
— Що поганого в тому, щоб бути барменом? — Медді кинула сигарету на тротуар перед собою і повернулася в бік Рейчел, відповівши залізною усмішкою на розпачливу усмішку Рейчел. — Ні, я питаю. Понад двадцять років до бару Майло ходили люди, бо знали, що за його стійкою стоїть Лі. Вони могли розповідати йому все, а він їх не засуджував. Люди могли приходити до нього, коли їхні шлюби сходили на пси, вони залишалися без роботи, їхні діти ставали падлюками чи наркошами, світ, трясця його матері, повсюди сходив на пси. Та вони могли сидіти перед Лі, поки він подавав їм напої і вислуховував їх.
Рейчел сказала:
— Він, схоже, був чудовою людиною.
Медді стиснула губи й відсахнулася, неначе побачила, як із її миски з макаронами вилазить тарган.
— Він не був чудовою людиною. Дуже часто він був падлюкою. Кінець кінцем я не змогла з ним жити. Та він був шикарним барменом, і знайомство з ним покращило життя багатьом людям.
— Я не хотіла натякати на щось інше.
— Але натякнули.
— Вибачте.
Медді різко видихнула через губи — глузливо й сумовито водночас.
— Запитання штибу «Він хотів стати ще кимось, окрім бармена?» ставлять тільки ті люди, які можуть стати ким захочуть. А решта нас — просто американці.
«А решта нас — просто американці».
Рейчел розпізнала в цій фразі огидне самозвеличення і фальшиву скромність. Вона вже уявляла, як цитуватиме її на коктейльних вечірках, і уявляла, як із цієї фрази сміятимуться. Та цей сміх усе-таки викликав у неї сором. Зрештою, вона винна в успішності, успішності, що виросла з її походження та привілеїв. Вона сприймала надію як належне, вважала можливості для себе нормою і ніколи не мусила по-справжньому боятися зникнути в морі невидимих облич і непомітних голосів.
Але її батько мешкав саме в цій країні. Країні невидимих і непочутих. А після смерті — ще й забутих.
— Вибачте, якщо я вас образила, — сказала вона Медді.
Медді відмахнулася щойно запаленою сигаретою.
— Сонечку, твої балачки мені до одного місця. — Вона приязно стиснула Рейчел одне коліно. — Якщо Лі був тобі кровною ріднею, то добре. Сподіваюся, це тебе заспокоїть. Гадаю, було б гарно, якби ти його знала. — Вона збила із сигарети попіл. — Але ми отримуємо не те, чого хочемо, а лиш те, чому можемо дати раду.
Вона відвідала його могилу. Там стояв звичайний гранітний надгробок, чорний у білих цятках. Такий самий граніт Рейчел бачила на кухонних стільницях щонайменше у двох своїх колег. Утім на Лі Ґрейсона витратили набагато менше граніту. Надгробок був маленький, щонайбільше півтора фута заввишки й двадцять дюймів завширшки. Медді сказала їй, що Лі придбав його на виплат, коли батьки померли в нього самого, і розплатився за надгробок роки за три до своєї смерті.
Ліланд Д. Ґрейсон
20 листопада 1950 р.
9 грудня 2004 р.
Тут мало бути щось більше. Мало бути.
Та якщо й було, вона не могла цього знайти.
Із того, що сказав про нього Майло, того, що сказала про нього Медді, та окремих відомостей, які згадались їм обом зі слів інших, Рейчел склала коротеньку біографію.
Ліланд Девід Ґрейсон народився і виріс в Елктоні, штат Меріленд. Відвідував дитсадок, молодшу, середню та старшу школу. Перш ніж знайти роботу в барі «У Майло» у Східному Балтиморі, працював на компанію, що займалася вимощенням доріг, на вантажного перевізника, на взуттєвий магазин і водієм у квітковому магазині. Щонайменше один раз став батьком (принаймні виглядало на те), одружився, розлучився, знов одружився та знов розлучився. Володів будинком, який утратив у ході першого розлучення. Потім винайняв інше, менше житло. За все життя мав дев’ять машин, три мотоцикли та одного пса. Помер у тому самому містечку, де народився. Прожив на землі п’ятдесят чотири роки; судячи зі спогадів усіх, мало чого очікував від інших і відповідав їм тим самим. Сердитим не був, хоча більшості людей видавалося, що чіпати його було б дурістю. Не був і веселуном, хоча полюбляв слухати добрі жарти.