Колись усі, хто мав причини його пам’ятати, покинуть землю. Зважаючи на те, як люди з кола друзів і знайомих Лі дбали про своє здоров’я, Рейчел припускала, що це «колись» настане досить скоро. Тоді єдиною людиною, що знатиме його ім’я, буде та, яка коситиме траву біля його надгробка.
Її мати сказала б, що це не він прожив своє життя, а воно прожило його.
І тут до Рейчел дійшло, чому її мати, напевно, так і не розповіла Лі про неї чи їй про Лі. Елізабет бачила, як складеться його життя. Знала, що його бажання дрібні, уява обмежена, а амбіції туманні. Елізабет Чайлдс, яка виросла у провінційному містечку й вирішила жити у провінційному містечку, зневажала провінційну ментальність.
Мати так і не сказала Рейчел, хто її батько, бо визнати, що вона взагалі віддала йому своє тіло, означало б визнати, що почасти їй ніколи не хотілося втекти від свого коріння.
«Тож натомість, — подумала Рейчел, — ти позбавила нас одне одного».
Рейчел просиділа на його могилі майже годину. Чекала, що почує його голос у вітрі чи серед дерев.
І він залунав, справді залунав. Але приємним не був.
«Ти хочеш, щоб хтось сказав тобі чому».
Так.
«Чому існують біль і втрати. Звідки землетруси й голод. Але передусім чому всім начхати на тебе, Рейчел».
— Припини. — Вона була цілком певна, що вимовила це вголос.
«Ти знаєш, яка на це відповідь?»
— Просто припини.
«Тому що».
— Тому що що? — сказала вона, звертаючись до тиші цвинтаря.
«Тому що нічого. Просто тому що».
Рейчел опустила голову, та не стала ридати. Не видала жодного звуку. Але дуже довго трусилася без упину.
«Ти пройшла довгий шлях заради цієї відповіді. І ось вона. Нарешті. Просто в тебе перед носом».
Вона підняла голову. Розплющила очі. Вдивилася в надгробок. Півтора фута заввишки, двадцять дюймів завширшки.
«Це — граніт і ґрунт.
І більше нічого в цьому немає».
Рейчел пішла із цвинтаря аж тоді, коли сонце наполовину опустилося до коріння його чорних дерев. Надворі була майже четверта дня. Рейчел приїхала о десятій ранку.
Його голосу вона не чула більше ніколи. Жодного разу.
Їдучи потягом назад на північ, вона визирнула з вікна, та надворі був вечір, і в містах і містечках вона бачила лише розпливчасті вогні й темряву між ними.
Здебільшого вона не бачила взагалі нічого. Тільки власне відображення. Тільки Рейчел. Досі самотню.
Досі не з того боку дзеркала.
Браян
2011—2014
9
Горобець
Рейчел і Браян Делакруа перетнулися знову за шість місяців після свого останнього електронного листування, навесні, в одному барі в Саут-Енді.
Браян опинився там, бо той бар був розташований за кілька кварталів від його квартири, а того вечора, першого за рік, коли з’явились якісь натяки на літо, вулиці пахли вологою і надією. Рейчел пішла до бару, бо того дня по обіді розлучилась і їй потрібно було відчути себе сміливою. Вона тривожилася, що її страх перед людьми розростається, і хотіла подолати його, довести собі, що керує своїми неврозами. Надворі був травень, а вона майже не виходила з дому від початку зими.
Вона вибиралася по продукти, та лише тоді, коли в супермаркеті було найменше людей. Ідеальним часом була сьома ранку у вівторок, коли посеред проходів іще чекали піддони з товаром у поліетиленовій упаковці, молочарі огризалися на хлопців із кулінарії, касирки відкладали свої сумочки і, позіхаючи в картонні стаканчики «Данкінс», бурчали на довгу дорогу на роботу, погоду, своїх нестерпних дітей і нестерпних чоловіків.
Коли їй треба було підстригтися, вона завжди записувалась останньою на день. Те саме інколи відбувалося з манікюром чи педикюром. Більшість інших бажань можна було задовольнити в інтернеті. Невдовзі те, що почалось як вибір — не потрапляти людям на очі, щоб уникнути уважних поглядів чи осуду, який їх супроводжував, — переросло у звичку, що межувала із залежністю. Перш ніж офіційно піти від неї, Себастьян не один місяць спав у гостьовій кімнаті, а до того спав у своєму човні в Саут-Рівер, приливній зоні, вода з якої стікала в затоку Массачусетс. Це було доречно: Себастьян, імовірно, ніколи не любив Рейчел, імовірно, ніколи не любив жодної людини, зате, чорт забирай, любив отой човен. Утім, коли він пішов, вона залишилася без основної мотивації виходити з дому — бажання втекти від нього та його токсичної зневаги.
Але настала весна, і тепер Рейчел чула голоси, неспішні та приємні, що поверталися на вулицю разом із криками дітей, цоканням коліщаток візочків на тротуарі, рипінням і стукотом сітчастих дверей. Будинок, який вона придбала разом із Себастьяном, стояв за тридцять миль на південь від Бостона, у Маршфілді. То було приморське містечко, проте їхній будинок стояв за цілу милю від моря — щоправда, це було не страшно, бо Рейчел не була любителькою океану. Себастьян же, звісно, обожнював море й навіть навчив її підводного плавання, коли їхнє залицяння тільки почалося. Коли вона нарешті зізналась йому, що їй дуже неприємно повністю перебувати у воді, поки за нею з глибин стежать потенційні хижаки, він не полестив Рейчел, зауваживши, що вона тимчасово подолала свій страх, щоб його порадувати, а закинув їй, що вона вдає, ніби любить те, що любить він, аби його «заарканити». Рейчел відказала, що заарканюють лише тих істот, яких хочуть з’їсти, а вона вже давно не відчуває до нього апетиту. Вона висловилася негарно, та у стосунках, що розпадаються так швидко й так рішучо, як їхні з Себастьяном, негарне стає нормальним. Після завершення розлучення вони виставлять будинок на продаж і розділять прибутки від нього, а їй доведеться підшукати інше житло.
І нічого страшного. Вона сумувала за містом, їй ніколи не подобалася необхідність їздити всюди автівкою. А якщо у великому місті від її скандальної слави було важко втекти, то в маленькому містечку, де всякий погляд був більш чи менш зашорений, це було неможливо. Всього кілька тижнів тому її застукали на вулиці, коли вона заправляла автівку; лише зупинившись із порожнісіньким бензобаком, вона усвідомила, що на станції діє тільки самообслуговування. Із «Фуд Марта» вийшли троє старшокласниць, які завдяки ліфчикам із пушапом, штанцям для йоги, охайно вкладеному волоссю і гострим, як грані діамантів, вилицям скидалися на героїнь реаліті-шоу, і пішли до хлопця в дуже обтислому термальному світшоті та рваних джинсах, який закачував бензин у бездоганно чистий позашляховик «Лексус». Помітивши Рейчел, їхня трійця негайно почала перешіптуватись і штурхатись. Коли вона поглянула на дівчат, одна з них почервоніла й опустила погляд, але інші двоє подвоїли свої зусилля. Брюнетка з персиковими пасмами перекривила завзяте пиття з пляшки, а її золотоволоса спільниця в хамстві скривилася, вдаючи безпорадне ридання, і заломила руки в повітрі, неначе звільняючи їх від морських водоростей.
— Народ, годі, — сказала третя, та в неї вийшло щось середнє між плачем і хихотінням, а тоді з милих і потворних вуст усіх трьох вирвався сміх, подібний до блювоти після випитого у п’ятницю ввечері калуа.
Відтоді Рейчел не виходила з дому. У неї майже закінчилися харчі. Остаточно закінчилося вино. Потім горілка. Закінчилися сайти й серіали для перегляду. Тоді зателефонував Себастьян і нагадав, що слухання у справі про розлучення призначено на пів на четверту в найближчий вівторок, 17 травня.