— Так, справді, — подав голос Том.
— То… як тебе звати?
— Лендер.
— Класне ім’я.
— Дякую.
— Сонечко, — сказав він Рейчел, — може, розвернеш машину?
Рейчел машинально сказала:
— Звісно.
— Лендере, — промовив він, але при цьому зазирнув у вічі Рейчел і кинув погляд у бік дверей, — твої гроші тут сьогодні ні до чого. Усе, що ти вип’єш, Том запише на мій рахунок. — Він знову кинув погляд на неї, вже трохи наполегливіше, і цього разу вона заворушилася. — Не хочеш замовити по келиху отим дівчатам за більярдним столом? За це теж плачу я. Ота дівчина в зеленій фланелевій сорочці й чорних джинсах дивилася на тебе, відколи я зайшов у двері…
Рейчел дісталася дверей і не озирнулася, хай і хотіла. Та коли вона востаннє глипнула на Лендера, він був схожий на пса в очікуванні — схилив голову, чекаючи чи то на смаколик, чи то на команду. Браян Делакруа завоював його менш ніж за хвилину.
Рейчел не могла відшукати свою автівку. Вона йшла квартал за кварталом. Зрізала шлях на схід, потім на захід, звернула на північ, повернулася на південь. Десь у цьому лабіринті огорож і перил із кутого заліза та особняків — шоколадних чи з червоної цегли — стояв світло-сірий «пріус» 2010 року.
Пішовши провулком на вогні Коплі-сквер, вона вирішила: це все Браянів голос. Теплий, упевнений і ласкавий, але не такий ласкавий, як у дрібного торгівця. Це — голос друга, якого ви сподівалися зустріти все життя, чи дбайливого дядька, який надто швидко зник із вашого життя, та тепер повернувся. Це — голос домівки, але не реальної домівки, а домівки як конструкту, домівки як ідеалу.
Кілька хвилин по тому цей голос залунав у повітрі позаду неї:
— Якщо ти подумаєш, що я сталкер, і прискориш крок, я не візьму цього близько до серця. Ні. Я прикиплю до цього місця і більше ніколи тебе не побачу.
Вона зупинилася. Повернулася. Побачила, що він стоїть позаду, на початку провулка, який вона перейшла тридцять секунд тому. Він стояв під ліхтарем, зціпивши руки перед собою, і не рухався. Поверх костюма Браян накинув плащ.
— Але якщо ти готова продовжити вечір ще трохи, я залишуся на десять кроків позаду й піду за тобою туди, де ти дозволиш мені замовити тобі випивку.
Рейчел поглянула на нього й затримала погляд — так, аж врешті помітила, що у неї в грудях уже перестав тріпотіти горобець, а горло розтиснулося. Вона почувалася так само спокійно, як тоді, коли востаннє сиділа в безпеці за зачиненими дверима власної оселі.
— На п’ять кроків позаду, — сказала вона.
10
Спалах
Вони йшли Саут-Ендом, і невдовзі Рейчел усвідомила, чому Браян був у плащі. У повітрі висів туман — такий легкий, що вона його не помічала, доки її волосся не стало вогким, а чоло не намокло. Вона надягнула на голову каптур, але той, звісно, вже теж був вогкий.
— Це ти послав горілку?
— Я.
— Чому?
— Чесно?
— Ні, нещиро.
Він хихотнув.
— Мені треба було до вбиральні, і я хотів подбати про те, щоб ти ще була на місці, коли я вийду.
— Чому не можна було просто підійти до мене?
— Нерви. Коли я впродовж років зв’язувався з тобою, ти начебто не була у великому захваті.
Тут вона сповільнилась, а він її наздогнав.
— Мені подобалось отримувати від тебе електронні листи, — сказала вона.
— Дивно. Ти реагувала інакше.
— Це десятиліття було для мене непросте.
Вона всміхнулася йому — невпевнено, проте з надією.
Він зняв із себе плащ і накинув їй на плечі.
— Не буду я брати твого плаща, — сказала вона.
— Знаю, що не будеш. Я його тобі позичаю.
— Він мені не потрібен.
Браян відступив і поглянув на неї.
— Чудово. Віддай його назад.
Вона всміхнулась і закотила очі.
— Ну, якщо ти наполягаєш…
Вони пішли далі. Їхні кроки були єдиним джерелом звуків на весь квартал.
— Куди ти мене ведеш? — запитав він.
— Я сподівалася, що «Залізниця» досі існує.
— І вона існує. Один квартал прямо, два — впоперек.
Вона кивнула.
— Чому її так називають? Там поблизу жодних колій.
— Підпільна залізниця. Більшість рабів переганяли через цей квартал. У цій будівлі, — він показав на особняк із червоної цегли, що сховався між таунгаусом і колишньою церквою, — Едґар Росс на початку ХІХ століття поставив перший друкарський верстат, яким керували чорношкірі.
Вона скоса позирнула на нього.
— І все ти знаєш — від «а» до «я».
— Я люблю історію.
Він знизав плечима. У виконанні здорованя це чомусь було мило.
— Тепер ліворуч.
Вони повернули ліворуч. Тут вулиця була старша й тихіша. Багато з її гаражів, звичайних і житлових, колись були жвавими стайнями. Вікна тут були товсті й освинцьовані. Дерева здавалися старими, як сама Конституція.
— До речі, твої політичні матеріали для новин подобалися мені більше, ніж загальні.
Вона хихотнула.
— Ти не відчув себе достатньо поінформованим, коли я зняла той матеріал про кота, що гавкав?
Він клацнув пальцями.
— Пообіцяй мені, що його збережено в архівах.
Вони почули, як щось металево ляснуло, і вулиця почорніла. Усе світло — у будинках, у вуличних ліхтарях, у маленькій офісній будівлі в кінці вулиці — різко вимкнулося.
Олов’яний відблиск високих будівель, які обрамляли район, давав їм змогу бачити одне одного, хай і геть нечітко, та ця майже темрява була чужа й несла із собою прихід недоречної правди, яку всі міські жителі ховали куди подалі: ми непідготовлені до виживання в більшості його форм. Принаймні тих, які не передбачають зручностей.
Вони пішли вулицею далі не без зачудування. Волосинки в неї на шкірі за останні п’ять хвилин ожили. Слух загострився. Всі пори розчахнулися. Шкіра голови захолола, змокла, наситилась адреналіном.
Таким було Гаїті. Порт-о-Пренс, Леоґан, Жакмель. У деяких районах там і досі чекали на повернення світла.
З однієї будівлі на розі вийшла жінка. В одній руці вона тримала свічку, а в другій — ліхтарик; коли вона освітила ліхтариком їхні тулуби, Рейчел розгледіла вивіску в неї над головою і усвідомила, що вони дісталися бару «Залізниця».
— Ой, стійте! — Жінка помахала ліхтариком угору-вниз, і його світло омило їх, а тоді зупинилося на їхніх колінах. — Що ви тут робите?
— Шукаємо її автівку, — сказав Браян. — Тоді просто вирішили пошукати ваш бар, а тоді сталося це.
Він здійняв руки до темряви, пролунав ще один металевий стогін, і світло повернулося.
Вони закліпали на м’яке неонове проміння вивіски із зображенням пива у вікні й вивіски бару над дверима.
— Незлий фокус, — зауважила барменка. — На днях народження виступаєте?
Вона відчинила їм двері, і вони зайшли досередини. Там усе було так, як пам’ятала Рейчел, а може, і краще: світло трохи тьмяніше, на зміну запаху несвіжого пива, що всмокталося в чорну ґуму, прийшли ледь помітні пахощі гікорі. Коли вони зайшли у двері, з музичного автомата долинав Том Вейтс, який затих, коли вони замовили напої, а потому йому прийшли на зміну Radiohead часів Pablo Honey. Тома Вейтса Рейчел могла уявити в належному йому контексті, бо більша частина його найкращих творів була старша за неї. Однак її часто вражало, хоч і м’яко (та й це було цілком передбачувано), що в барах на законних підставах випивають люди, які ще були в підгузках, коли вона під Radiohead проживала свої студентські роки. «Ми старіємо на очах у решти світу, — подумала вона, — та чомусь усвідомлюємо це останніми».
У барі не було більше нікого, крім них і Ґейл, барменки.
Коли вони наполовину спорожнили перші келихи, Рейчел сказала Браянові:
— Розкажи мені про нашу останню зустріч.