Він спантеличено примружився.
— Ти тоді був із торгівцем антикваріатом.
Він клацнув пальцями.
— Джеком Агерном, так? То був Джек?
— Так.
— Ми йшли на обід і перестріли тебе в кінці Бікон-Гілл.
— Так, так, — погодилася вона, — усе так і було. Та мене цікавить настрій. Ви, добродію, того дня були не в гуморі, вам не терпілося мене позбутися.
Він закивав.
— Ага, вибач, що так вийшло.
— Ти це визнаєш?
— Так, чорт забирай. — Він крутнувся на стільці, добираючи слова. — Джек інвестував у маленьку дочірню компанію, яку я саме створював. Нічого серйозного — просто компанія, що виробляє дорогі дерев’яні паркети й віконниці. Джек також самопроголошений мораліст, справжня людина п’ятнадцятого століття в цих питаннях. Фундаменталіст — чи то лютеранський, чи то кальвіністський, не пам’ятаю який.
— Я їх теж плутаю.
Він криво їй усміхнувся.
— Хай там як, тоді я був одружений.
Вона добряче хильнула зі свого келиха.
— Одружений?
— Ага. Збирався розлучитись, але на той час був одружений. А я ж комерсант, я продавав отой шлюб своєму клієнтові-моралісту.
— Поки що я тебе розумію.
— Тоді я бачу, як ти переходиш вулицю, наближаючись до мене, і розумію: якщо я не відірвуся від цього, він це помітить, тому й надміру збудився, як завжди, коли дуже нервуюся, і все, бляха-муха, зіпсував.
— Ти сказав «якщо я не відірвуся від цього». Від чого — «від цього»?
Він поглянув на неї, схиливши голову набік, а тоді вигнув брову.
— Мені справді треба це казати?
— Це твоє пояснення, друже мій.
— «Це» — мій потяг до тебе, Рейчел. Моя колишня бурчала на мене через нього: «Ти що, знову дивишся на свою подружку в новинах?» Його помічали мої друзі. Чорт забирай, я певен, що Джек Агерн зауважив би його, якби я висолопив язика посеред Бікон-стріт. Ну, тобто, Господи, це ж іще від часів Чикопі. Годі тобі.
— Це тобі годі. Я про це не знала.
— Ой, ну так. А власне, звідки тобі було знати?
— Ти міг би про це сказати.
— В електронному листі? Який ти, певно, читатимеш із отим своїм бездоганним чоловіком?
— Він був аж ніяк не бездоганний.
— Тоді я цього не знав. І до того ж був одружений.
— Що з нею сталося?
— Вона пішла. Повернулася до Канади.
— Отже, ми обоє розлучені.
Він кивнув і підняв келих.
— За це.
Рейчел цокнула келихом об його келих, вихилила свій напій, і вони замовили ще два.
Вона попросила:
— Розкажи мені про щось таке, чого не любиш у собі.
— Не люблю? Я думав, на початку треба показувати себе з найкращого боку.
— На початку чого?
— Знайомства з людиною.
— Стосунків? Це в нас побачення?
— Я ще не думав про це в такому ключі.
— У тебе своя випивка, у мене своя, ми повернулись одне до одного й намагаємося збагнути, чи достатньо нам приємне товариство одне одного, щоб ми зробили це знову.
— Це дійсно схоже на побачення. — Він підняв один палець. — Якщо це не щось подібне до передсезонного футбольного матчу, тільки перед побаченням.
— Весняне тренування у великій бейсбольній лізі, тільки перед побаченням, — сказала вона. — Зачекай, а як передсезонні матчі називають в НБА?
— Передсезонні матчі.
— Знаю, та як їх там називають?
— Так і називають.
— Ти впевнений? Якось неоригінально.
— Та все ж так і є.
— А як щодо НХЛ?
— Хрін його знає.
— Але ж ти канадець.
— Так, — визнав він, — але не дуже на цьому розуміюся.
Вони засміялися — просто тому що досягли першого етапу за версією її матері: викресали іскру. Десь між прогулянкою по бруківці у кварталі, такому тихому, що там було чутно хіба що відлуння їхніх кроків, запахом мокрого коміра Браянового плаща під її підборіддям, двома хвилинами знетями, коли вони народились як тандем, переступивши поріг бару під тихе бурчання Тома Вейтса в дедалі тихішому приспіві, і цією миттю, коли вони теревенили за горілкою та шотландським віскі, вони переступили другий поріг — забули, ким були, перш ніж упевнились у взаємності свого потягу, і пішли далі, сприймаючи цей потяг як даність.
— Що не подобається мені в собі?
Вона кивнула.
Він підняв келих і тихенько поворушив кубиками льоду в ньому туди-сюди. Із його обличчя зникла грайливість, а на зміну їй прийшло щось сумне та спантеличене, проте не озлоблене. Рейчел одразу сподобалося, що він не ображається. Вона виросла в домі, де панувало озлоблення, а тоді, не сумніваючись, що воно більше ніколи її не торкнеться, вийшла за нього заміж. Із неї було досить.
Браян сказав:
— Знаєш, як воно буває, коли тебе в дитинстві не беруть у команду, ти не подобаєшся людині, яка подобається тобі чи батьки цураються тебе або ігнорують не через якісь твої дії, а через те, що вони намахані й токсичні?
— Так, так і ще раз так. Мені не терпиться дізнатися, до чого ти зараз хилиш.
Тепер він зробив один ковток.
— Я згадую ті моменти — а в дитинстві їх безліч, вони накопичуються — і усвідомлюю, що в глибині душі завжди вважав: вони мають рацію. Я не гідний команди, не можу подобатися тим, хто мені подобається, рідні мене відцуралися, бо я на це заслужив. — Він поставив келих на барну стійку. — Мені в собі не подобається те, що я часом насправді собі не подобаюсь.
— І хоч скільки доброго ти зробиш, — додала вона, — хай який чудовий ти друг, яка чудова друга половинка, який чудовий філантроп, ніщо, справді ніщо…
— Ніщо, — повторив він.
— …і ніколи не компенсує того, який ти гівнюк насправді.
Браян обдарував її широкою прекрасною усмішкою.
— Ти, як я бачу, побувала в мене в голові.
— Ха! — Вона похитала головою. — Тільки в себе.
Протягом хвилини вони не казали нічого. Допили свої келихи, замовили ще два.
— І все ж, — мовила вона, — ти неймовірно добре випромінюєш упевненість у собі. Із тим падлом у барі ти розібрався так, наче був його гіпнотизером.
— Він був ідіотом. Ідіотів легко дурити. Тому вони й ідіоти.
— Звідки мені знати, чи не були ви тоді заодно?
— Заодно в чому?
— Ну, знаєш, — промовила вона, — він мене лякає, а ти приходиш і мене рятуєш.
— Але ж я витягнув тебе звідти, а сам залишився.
— Якби він був із тобою заодно, ти міг би вийти з тих дверей за п’ять секунд після мене й піти за мною.
Браян роззявив рота, а тоді стулив його й кивнув.
— Добра заувага. До тебе часто так вигадливо підкочують?
— Начебто ні.
— Для цього мені страшенно багато довелося б попрацювати. Хіба з тим хлопакою на якомусь етапі не було дівчини? Вони сварилися?
Вона кивнула.
— Отже, я мав би — дай-но назву все по порядку — знати, що ти сьогодні прийдеш до бару, найняти приятеля, щоб він удав, ніби прийшов туди з дівчиною, розпочав із нею сварку, змусив її піти, а тоді підкотив до тебе й повівся войовничо — і все це заради того, щоб я втрутився й виграв для тебе час на втечу, а потім…
— Гаразд, гаразд.
— …пробіг баром, щойно ти з нього підеш, вислизнув із дверей позаду тебе та пройшов за тобою через усе місто порожніми тихими вулицями у взутті на жорстких підборах.
— Я сказала «гаразд». Гаразд. — Вона показала на його костюм, білу сорочку, гарний плащ. — Ти просто дуже зібраний, тож я намагаюсь осмислити, як ти можеш дуже себе не любити. Бо ти, мій друже, випромінюєш упевненість у собі.
— Якусь ідіотську?
— Взагалі-то ні.
Вона хитнула головою.
— Як правило, я впевнений у собі, — сказав він. — Дорослий, раціональний я? У нього все доведено до ладу. Просто є на світі малесенький кавалок мене, до якого може достукатись опівночі в темному барі жінка, яка питає, чого я в собі не люблю. — Він знову повністю розвернувся до неї і зачекав. — До речі…