Рейчел кашлянула, бо на мить їй стало лячно, що вона пустить сльозу. Вона відчувала, як ця сльоза готова витекти, і це було ніяково. Вона висвітлювала землетрус силою сім балів на острові, вже й так ураженому немислимою для більшості людей бідністю. Провела місяць у соціальному житлі, повзаючи на колінах, аби відтворити уявлення дитини в таких самих обставинах. Одного разу видерлась у крону дерева за двісті футів над землею в бразильському дощовому лісі й проспала там усю ніч. А сьогодні ледве змогла проїхати тридцять миль із передмість до міста, не зірвавшись.
— Я сьогодні розлучилася, — сказала вона. — Шість місяців тому втратила роботу, — ні, не так, кар’єру, — і ти чудово це знаєш, бо в мене сталася панічна атака в ефірі. Мене почали жахати люди — не конкретні люди, а в цілому, а це ще гірше. Останні кілька місяців я провела в майже повній ізоляції. І, чесно кажучи, мені не терпиться до неї повернутися. Браяне, мені в собі не подобається ніщо.
Протягом хвилини він не казав нічого, а просто дивився на неї. Його погляд не був напруженим, не видавався провокацією чи викликом. Цей погляд був відкритий, милосердний, позбавлений осуду. Вона не могла його схарактеризувати, доки не усвідомила: це ж погляд друга.
Тоді Рейчел зауважила пісню. Вона лунала вже, мабуть, із пів хвилини. Ленні Велч, один із найперших і водночас найдовговічніших зірок одного хіта, співав Since I Fell for You[11].
Браян схилив голову набік, а його погляд став відсутнім.
— Якось ця пісня звучала по радіо, як я малим був на тому озері, до якого ми їздили. Того дня всі дорослі були веселі, з ними було кльово. Лише за багато років по тому до мене дійшло, що вони всі були під кайфом. Я не міг зрозуміти, чому вони весь час курили одну й ту саму цигарку. Хай там як, вони танцювали під цю пісню край озера — компашка вгашених канадців у нейлонових купальниках.
Звідки взялася її наступна репліка? Чи можна було знайти джерело цього поривання? А може, то була звичайна хімія? Завзята робота нейронів, перемога біології над інтелектом.
— Хочеш потанцювати?
— Дуже.
Він узяв її за руку, і просто за барною стійкою в темній залі, де світився хіба що музичний автомат, вони знайшли невеличкий танцювальний майданчик.
Далі — їхній перший танець. Перший раз, коли вони торкнулись одне одного долонями та грудьми. Перший раз, коли вона опинилася досить близько, щоб відчути запах, який завжди вважатиме головним запахом Браяна: трішечки диму в поєднанні з пахощами його шампуню без ароматизатора та мускусний запах його плоті, трохи схожий на пахощі лісу.
— Я послав тобі той напій, бо не хотів, щоб ти пішла з бару.
— Знаю, тобі треба було до вбиральні.
— Ні, я пішов до вбиральні, бо, пославши тобі напій, одразу впав у істерику. Просто не знаю, йой, просто не хотів побачити, як ти дивишся на мене, наче на якогось сраного сталкера. Тож і пішов до вбиральні, щоб — не знаю — помучитися соромом? Просто зайшов туди, став спиною до стіни й разів із десять обізвав себе тупим.
— Не було такого.
— Було. Присягаюся. Коли я дивився на тебе в новинах, ти була чесна. Ти не говорила тенденційно, не підморгувала в камеру й не демонструвала упереджень. Я довіряв твоїм словам. Ти сумлінно виконувала свою роботу. І це було помітно.
— Навіть із котом, який гавкав?
Його лице посерйознішало, хоча голос залишався невимушеним.
— Не применшуй того, що я про тебе кажу. Мені цілий день, а часом і тиждень, усі брешуть, мене всі намагаються обвести круг пальця. Від продавця автівок до постачальників, від лікаря, який намагається впарити мені ліків на більшу суму, бо старається намахати фармацевтичного представника, до авіаліній, готелів і жінок у готельних барах. Я вертався з поїздки, вмикав Шостий канал, і ти — ти — мені не брехала. Це щось та й означало. Інколи, особливо після того, як мій шлюб розпався і я весь час був сам, це означало дуже багато.
Вона не знала, що сказати. Останнім часом їй незвично було чути компліменти, а довіра була їй незнайома.
— Дякую, — видушила із себе Рейчел і поглянула на долівку.
— Дуже сумна пісня, — сказав за мить Браян.
— Так.
— Хочеш зупинитися?
— Ні. — Їй дуже подобалось, як його долоня тисне їй на поперек. Від цього вона почувалася так, ніби ніколи не впаде. Ніколи не зазнає болю. Ніколи не програє. Більше ніколи не буде покинута. — Ні, продовжуймо.
11
Апетити
Початок їхнього роману вселив у Рейчел фальшиве відчуття спокою. Вона майже запевнила себе, що панічні атаки вже в минулому, хоча останнього разу вони були найгостріші.
Своє перше офіційне побачення вони з Браяном провели за філіжанкою кави наступного ранку після зустрічі. Попереднього вечора Рейчел була надто п’яна, щоб сідати за кермо, тож розкошелилася на номер із виглядом на річку в готелі «Вестін» на Коплі-сквер. Відколи вона востаннє зупинялася в готелі, минуло більше року; у ліфті уявила, як замовляє перекуску в номер і дивиться фільм на замовлення, але заснула, скинувши з себе взуття і не встигнувши відкинути покривало на ліжку. Наступного ранку о десятій Рейчел зустрілася з Браяном у кафе «У Стефані» на Ньюбері-стріт. У її крові та злегка набряклому мозку ще дрижали останні сліди горілки. Браян же мав чудовий вигляд. Власне, у денному світлі він мав кращий вигляд, аніж в освітленні бару. Рейчел спитала, яка в нього робота, а Браян відповів, що вона оплачує його потреби й дозволяє потурати любові до подорожей.
— Там має бути щось більше.
— Правду кажучи, ні. — Він хихотнув. — Ось що я роблю день у день: обговорюю умови з постачальниками деревини залежно від того, скільки деревини в цьому місяці — багато чи мало. В Австралії сталася посуха чи на Філіппінах затягнувся дощовий сезон? Ці чинники змінюють ціну на деревину, а вона змінює ціну на… Із чого ж почати? На оту серветку, оцю скатертину, той пакетик із цукром. Я аж засинаю, як про це говорю. — Він надпив каву. — А як щодо тебе?
— Мене?
— Ага. Ти коли-небудь повернешся до журналістики?
— Сумніваюся, що мене хтось візьме.
— А якби взяли? Скажімо, людина, яка ніколи не бачила того відео?
— І де б я таку знайшла?
— Я чув, у Чаді жахливий інтернет.
— У Чаді?
— У Чаді.
Рейчел промовила:
— Ну, якщо я ще хоч раз зможу сісти в літак, то пошукаю щастя на новинних станціях у…
— Нджамені.
— Столиці Чаду, так.
— Це крутилося в тебе на язиці, не сумніваюся.
— Атож.
— Ні, я знаю.
— Я б її назвала.
— Я не сперечаюся.
— Вустами, може, й ні, — зауважила вона, — зате очима — так.
— А в тебе вони, до речі, надзвичайні.
— Очі.
— І вуста.
— Ти можеш потусити зі мною коли завгодно.
— Я так і хочу. — Його обличчя дещо спохмурніло. — Ти коли-небудь думала, що тобі, може, й не треба їхати аж у Чад?
— Що ти маєш на увазі?
— Мені цікаво, чи справді ти така впізнавана, як думаєш.
Вона вигнула брову, дивлячись на нього.
— Я майже три роки п’ять вечорів на тиждень світилася в новинах цього міста.
— Так, — відповів Браян. — Але скільки в тебе було глядачів? Десь із п’ять відсотків населення двохмільйонного міста? Тобто сто тисяч людей. Розкиданих по всій площі великої міської агломерації. Закладаюсь, якби ти опитала всіх у цьому ресторані, тебе впізнало б усього одна-дві людини, та й то, може, лише тому що ми їх спитали та змусили придивитися пильніше.
Вона сказала:
— Не можу зрозуміти, що ти намагаєшся зробити: покращити мені настрій чи погіршити.
— Покращити, — запевнив він. — Тільки покращити. Рейчел, я намагаюся дати тобі зрозуміти: так, дехто пам’ятає те відео, і невеликий відсоток тих людей пов’язує його з тобою, коли бачить тебе на людях, але цих людей із кожним днем стає менше. Ми живемо у світі одноразової пам’яті. Ніщо не довговічне, навіть сором.
11
Хоча цю пісню створив для свого блюзового оркестру Бадді Джонсон, найпопулярнішою її версією став саме кавер Ленні Велча.