— Мені дуже соромно.
Вона поглянула на чоловіка, який був кращий за всіх, яких вона коли-небудь знала, однозначно добріший, однозначно терплячіший, і полилися сльози, які лише посилили її сором.
— За що соромно? — спитав він. — Ти не слабка. Чуєш?
— Бляха, та я ж навіть за двері вийти не можу, — прошепотіла вона. — Навіть у таксі, бляха, сісти не можу.
— Ти сходиш до когось, — запевнив він. — Розберешся із цим. Зцілишся. А куди б ти хотіла податися зараз? — Він обвів рукою квартиру. — Де краще, ніж тут? У нас є книжки, повний холодильник, Xbox.
Вона опустила голову йому на груди.
— Я тебе кохаю.
— Я теж тебе кохаю. Ми можемо навіть зіграти тут весілля.
Рейчел підвела голову і зазирнула йому в очі. Він кивнув.
Вони побралися в церкві. Та стояла за кілька кварталів звідти. Присутні були тільки їхні найближчі друзі: з її боку — Мелісса, Юджині та Денні Маротта, її оператор на Гаїті; з його боку — його діловий партнер Калеб, Калебова дружина Хая, приголомшлива іммігрантка з Японії, що досі силкувалася вивчити англійську, та Том, бармен із бару, в якому вони зустрілися. Цього разу її не провів до вівтаря Джеремі Джеймс: вона не мала від нього звісток уже два роки. Що ж до Браяна, то, коли спитала, чи хоче він побачити там своїх родичів, він заперечно хитнув головою і його плащем накрила якась похмурість.
— Я займаюся з ними справами, — сказав він. — Я їх не люблю. І не ділюся з ними прекрасним у своєму житті.
Говорячи про свою родину, Браян не опускав жодного слова. Говорив повільно й точно.
Вона сказала:
— Але ж це твоя родина.
Він хитнув головою.
— Моя родина — це ти.
Після весілля вони зібралися випити у «Брістоль-лаунжі». Згодом Рейчел і Браян пішли додому через Бостон-Коммон і Громадський сад, і вона при цьому почувалась як ніколи добре.
Однак, поки вони чекали на світлофорі, перш ніж перейти Бікон-стріт, Рейчел побачила посеред шляхопроводу, що вів до Еспланади, двох мертвих дівчат. Дівчинка в полинялій червоній футболці та джинсових шортах була Естер. Дівчинка у блідо-жовтій сукні була Відді. Дівчата піднялися на відбійник шляхопроводу. Під ними пливли автівки, що стікали зі Сторров-драйв, а дівчата зіскочили головами вниз із відбійника і зникли, перш ніж врізатись у тротуар.
Рейчел не сказала про це Браянові. Вона повернулася до квартири без жодних інших пригод, і вони випили шампанського. Покохалися, випили ще шампанського, полежали в ліжку й подивились, як над містом піднявся повний місяць — останній перед осіннім рівноденням.
Вона побачила, як двоє дівчат упали зі шляхопроводу і зникли. Перебрала в голові всіх людей, які зникли з її життя, не лише важливих, а й незначних, повсякденних, і раптом усвідомила те, чого найбільше в світі боялася: що колись із її життя зникнуть вони всі. Рейчел заверне за ріг, а широкі авеню спорожніють, автівки буде покинуто. Всі нишком утечуть через якийсь галактичний чорний хід, поки вона кліпне, і вона стане єдиною людиною серед живих.
Думка була абсурдна — такою впивалася б дитина з комплексом мученика. Та все ж це здавалося дуже важливим для розуміння суті її страхів. Вона поглянула на свого новоспеченого чоловіка. Його рухливі повіки обважніли від сексу, шампанського та серйозності дня, що минув. Тієї миті збагнула, що вийшла за нього зовсім з інших причин, ніж за Себастьяна. За Себастьяна вона вийшла, бо підсвідомо знала: якщо він коли-небудь від неї піде, їй буде майже начхати. Та за Браяна вона вийшла, бо він, хоч і кидав її у дрібницях (достатньо, щоб вона могла повірити в недосконалість цієї моделі), нізащо не кине в серйозних речах.
— Про що ти думаєш? — запитав Браян. — Ти якась сумна.
— Я не сумна, — збрехала Рейчел. — Я щаслива, — сказала вона, бо це також було правдою.
Наступного разу вона вийде з квартири вісімнадцять місяців по тому.
12
Кольє
У вихідні перед від’їздом Браяна до Лондона, стрімко наближаючись до другої річниці свого весілля, Браян і Рейчел спустилися ліфтом із п’ятнадцятого поверху і вийшли зі свого будинку. Ішов дощ — того тижня дощ ішов постійно, — але він був не сильний, а радше схожий на туман, якого Рейчел практично не помічала, доки волога не дісталася її кісток. Схожа погода була того вечора, коли вони зустрілися. Браян узяв її за руку й відвів до Массачусетс-авеню. Куди вони йдуть, не казав — казав тільки, що вона до цього готова. Вона може із цим упоратися.
Рейчел за останні шість місяців покидала житловий комплекс із десяток разів, але робила це тоді, коли довкілля було найбільш керованим: рано-вранці та ввечері в будні, часто — за найбільших холодів. Вона їздила до супермаркету, але, як і раніше, лише рано-вранці в будні, а вихідними завжди лишалася в хаті.
Та ось вона розгулює в Бек-Беї пізнього суботнього ранку. Попри погоду, на Массачусетс-авеню було велелюдно. Те саме було на вулицях, що його перетинали, зокрема на Ньюбері-стріт. Довкола було безліч неприємних місцевих фанатів «Ред сокс нейшн»: ця команда силкувалася провести бодай один домашній матч за тиждень, поки всі інші було скасовано через дощ. Тож Массачусетс-авеню кишіла червоними та блакитними футболками й бейсболками, а також людьми, що їх носили: мажористими молодими красунчиками у джинсах і сандалях, що вже ходили барами; чоловіками й жінками середнього віку, що могли позмагатись у розмірі пивних животів; дітлахами, що гасали вздовж тротуарів, то поринаючи в натовп, то виринаючи з нього. Четверо дітлахів бились іграшковими битками. Автівки простоювали на дорозі так довго, що водії вимикали двигуни. Бібікали й ревли клаксони, а поміж усього цього сновигали необережні пішоходи. Один із них, ляскаючи по багажниках, кричав: «Місто чемпіонів, місто чемпіонів!» Окрім спортивних фанатів — неприємних і не тільки, — були япі[13], білі та чорношкірі, а також міські хіпстери, які зовсім недавно закінчили музичний коледж Берклі чи Бостонський університет зі страхітливою відсутністю перспектив. Далі вздовж Ньюбері-стріт ходили трофейні дружини з качиними губами й собачками в сумочках, зітхаючи після кожного огріху в обслуговуванні клієнтів і вимагаючи зустрічі з чиїмось менеджером. Рейчел так давно не ризикувала ввійти в натовп, що якимось робом забула, як він може приголомшувати.
— Дихай, — сказав Браян. — Просто дихай.
— Вихлопними газами? — відказала Рейчел, коли вони перейшли Массачусетс-авеню.
— Звісно. Це зміцнює характер.
Лише тоді, коли вони дісталися віддаленого тротуару, до неї дійшло, що задумав Браян. Він звернув разом із нею до станції метро «Конференц-центр Гайнса».
— Йой.
Рейчел учепилася вільною рукою в його зап’ясток.
На цей порух він повернувся і зазирнув їй в обличчя. Усміхнувся.
— Ти можеш.
— Ні, не можу.
— Можеш, — тихо сказав він. — Поглянь на мене, сонечку. Поглянь на мене.
Вона зазирнула йому в очі. Браян мав певну рису, що могла як надихати, так і дратувати, — майже релігійне завзяття. Він віддавав перевагу музиці, фільмам і книжкам, які так чи інакше утверджували статус-кво чи принаймні думку про те, що хорошим людям дістається хороше. Проте наївною людиною він не був. Уміння співпереживати й мудрості в його блакитних очах стало б на людину, вдвічі старшу за нього. Браян бачив погане на світі — просто волів уважати, що може ухилитися від нього силою волі.
«Відмова програти, — казав він уже стільки разів, що вона збилася з ліку, — це запорука перемоги».
На це Рейчел не раз відповідала: «Відмова програти — це також запорука поразки».
Але зараз їй був потрібен цей його бік, ця суміш Вінса Ломбарді[14] з гуру самодопомоги, цей ненастанно оптимістичний (а часом — просто ненастанний) настрій, який її цинічне «я» визначило б як надто вже передбачувано американський, якби її чоловік не був канадцем. Рейчел було потрібно, щоб Браян зараз перебраянив себе, і він це зробив.
Він підняв руку, не випускаючи її долоні.
13
Япі — молоді люди із заможних родин, зосереджені на досягненні успіху в кар’єрі чи бізнесі.
14
Вінс Ломбарді — тренер з американського футболу, який поряд із фаховими успіхами прославився суворим характером і вкрай строгою дисципліною.