— Я не відпущу.
— Блін.
Вона всміхалася, знала, що зробить це, та все одно чула у своєму голосі притлумлену істерику.
— Я, — повторив він, — не відпущу.
Мить — і вона опинилася на ескалаторі. То був не сучасний широкий ескалатор. Ескалатор у центрі Гайнса був вузький, чорний і крутий. Однозначно не відповідав поточним нормам. Рейчел боялася, що, якщо вона чомусь нахилиться вперед, то полетить додолу сама й повалить Браяна та всіх, хто стоїть перед ними. Поки вони спускалися, вона задерла підборіддя і голову та тримала спину прямо. Світло тьмяніло, доки цей спуск не почав здаватися частиною якогось примітивного ритуалу — чи то родючості, чи то, може, народження. Позаду неї стояли чужі люди. Попереду стояли чужі люди. Їхні обличчя і мотиви ховались у тьмяному світлі. Їхні серця цокали, як годинниковий механізм бомби.
— Як ти? — спитав Браян.
Вона стиснула його руку.
— Тримаюся.
Із її волосся біля скроні витекла одна краплинка поту й ковзнула за лівим вухом. Дісталась її карка та сповзла по ньому під блузу, а там розчинилася, торкнувшись хребта.
Востаннє Рейчел пережила панічну атаку в тому самому ліфті, яким вони з Браяном уранці спустилися, перш ніж вийти із житлового комплексу. То було сім місяців тому. Ні, вісім, не без гордості усвідомила вона. «Вісім», — подумала Рейчел і знову стиснула чоловікову руку.
Вони дісталися платформи. Натовп, зійшовши з вузького ескалатора, став не надто щільним. Вони з Браяном пройшли чверть платформи з того боку, де мав прибути потяг, і Рейчел із подивом виявила, що в неї сухі долоні. Десь від двадцяти до тридцяти з лишком років вона багато подорожувала. Тоді спуск у темний тунель із ордами незнайомців заради поїздки в метро навіть не видавався загрозою. Те саме стосувалося походів на концерти, спортивні змагання та в кіно. Навіть у наметових містечках і таборах біженців на Гаїті вона не мала проблем із панікою. Там і відразу після повернення в неї було вдосталь інших проблем — негайно згадувались алкоголь, оксиконтин і атіван, — але паніки серед них не було.
— Агов, — озвався Браян, — ти зі мною?
Вона хихотнула.
— Здається, це я маю питати в тебе.
— О, я з тобою, — сказав він. — Я поруч.
Вони знайшли вбудовану в стіну лаву з мапою маршрутів бостонського метро; зелена, червона, блакитна лінія, помаранчева та срібна перетинались, як вени, а тоді розгалужувалися.
Тепер Рейчел тримала його за руки обома долонями, а ще вони притулились одне до одного колінами. Ті, хто глипав на них, бачили привабливу пару, явно згуртовану.
— Ти завжди поруч, — сказала вона йому. — Крім тих випадків…
— Коли я не поруч, — договорив він за неї, і вони обоє захихотіли.
— Коли ти не поруч, — погодилася вона.
— Та все одно це лише поїздка, мала. Ти можеш поїхати зі мною коли схочеш.
На це вона закотила очі.
— Я не впевнена, що можу сісти на цей потяг. У літак я точно не сяду.
— Ти сядеш на цей потяг.
— Справді? Чого це ти так певен?
— Бо тепер ти сильніша. І в безпеці.
— У безпеці, так?
Вона поглянула на платформу, а тоді знову на його руки, на його коліна.
— Так. У безпеці.
Рейчел глипнула на нього, і тут на станцію ввірвався потяг — так стрімко, що повітря ще більше скуйовдило Браянове неслухняне волосся.
— Ти готова?
— Не знаю.
Вони встали.
— Ти готова.
— Ти весь час це повторюєш.
Вони зачекали, поки інші пасажири вийдуть, а тоді підійшли до порога, де вагон торкався платформи.
— Заходимо разом, — сказав Браян.
— Блін, блін, блін.
— Хочеш зачекати на наступний?
На платформі було порожньо. Всі зайшли.
— Ми можемо зачекати, — сказав він.
Двері почали шумно зачинятись, і вона заскочила всередину, потягнувши за собою Браяна. Коли вони пройшли між дверима, ті різко розчахнулись, але тоді вони опинились у вагоні і парочка літніх білих пані роздратовано на них зиркнула, а хлопчик-латиноамериканець, який тримав на колінах футляр зі скрипкою, поглянув на них із цікавістю.
Вагон хитнувся. Потяг поїхав у тунель.
— Ти це зробила, — сказав Браян.
— Я це зробила. — Рейчел поцілувала його. — Ого.
Вагон знову хитнувся — цього разу на повороті, завищавши й зацокавши колесами. Вони їхали за п’ятдесят футів під землею на швидкості двадцять п’ять миль на годину в металевій банці по рейках, яким уже давно минуло сто років.
«Я спустилася сюди, у глибоку пітьму», — подумала Рейчел.
Вона поглянула на чоловіка. Той дивився на одне з оголошень над дверима, підвівши погляд і задерши рішуче підборіддя.
«І я боюся менше, ніж могла б подумати».
Вони проїхали до Лічміра, кінцевої станції. Вийшли в тумані в Іст-Кембріджі й пообідали в мережевому ресторані на першому поверсі ТРЦ «Ґаллерія-Молл». Рейчел не бувала в ТРЦ так само давно, як і в метро, і, поки вони чекали на чек, усвідомила: у цьому торговельному центрі вони невипадково.
— Ти хочеш, щоб я прогулялася цим ТРЦ? — спитала Рейчел.
Браян удав безневинний подив.
— О, та я про таке й не думав.
— Ага. Чому саме цей ТРЦ? У ньому точно повно підлітків і гамору.
— Еге ж.
Він передав офіціантові свою кредитку на маленькій чорній таці.
— О Господи, — сказала Рейчел.
Браян підняв брови.
— А якби я сказала, що після метро з мене на сьогодні досить екстриму? — спитала вона.
— Тоді я взяв би це до уваги.
І вона знала, що він візьме це до уваги. Візьме. Якби її спитали, що подобається їй у чоловікові найбільше, вона б, можливо, була змушена сказати: терплячість. Вона здавалася безмежною — принаймні якщо йшлося про недугу Рейчел. Перші кілька місяців, відколи в неї сталась остання панічна атака — та, що була в ліфті, — Рейчел підіймалася до їхньої квартири на п’ятнадцятому поверсі сходами. А Браян, коли перебував у місті, й чути не хотів про те, щоб вона підіймалася сама. Він пихкав і підіймався тими сходами разом із нею.
«З іншого боку, — якось зауважив він, коли вони зі спітнілими обличчями зупинилися перепочити між десятим і одинадцятим поверхами, — добре, що ми ледве втрималися й не купили тієї квартири на двадцять другому поверсі в тому комплексі на Гантінґтон-авеню». Він опустив голову і глибоко вдихнув. «Не знаю, чи призвело б це до розлучення, та медіація нам би точно знадобилася».
Рейчел досі чула відлуння їхнього сміху на сходах, який здіймався аж до даху, легкий і втомлений. Браян узяв її за руку й допоміг подолати останні п’ять просвітів. Вони разом прийняли душ, а тоді лягли голі на ліжко, дозволивши вентилятору на стелі висушити те, чого не витерли рушники. Вони не стали кохатись одразу, а просто лежали там, тримаючись за руки й хихочучи з абсурдності свого становища. І Браян сприймав його саме так — як становище, як стихійне лихо, що їх спіткало, таке непідвладне їхнім зусиллям, що спробувати його змінити було б усе одно що спробувати змінити погоду. Браян, на відміну від Себастьяна та декого з її друзів, ніколи не гадав, ніби Рейчел може контролювати ці панічні атаки. Вона потерпала від них не тому, що була слабка, потурала собі чи мала схильність до драматизму — вона переживала їх, бо вони діяли на неї так, як і всякий тілесний недуг: грип, застуда, менінгіт.
Кохатися вони почали аж тоді, коли останні залишки дня витекли в сутінки за вікном спальні. Річка стала пурпуровою, а тоді почорніла; кохаючись із Браяном, Рейчел почувалася так, ніби вони пропливають над кістяними порогами та прослизають крізь стіни з крові, ніби вони зростаються. Так часом бувало, коли між ними з’являвся найтісніший зв’язок.
Той день вийшов незвичайним, і Рейчел подумки додасть його до інших незвичайних днів, які запам’ятовуватиме один за одним вісім місяців поспіль, аж поки не зможе оцінити стан свого шлюбу й усвідомити, що гарних днів минуло незмірно більше, ніж поганих. Вона стала почуватися спокійніше, відчула досить упевненості в собі, щоб одного разу три місяці тому, не попередивши нікого — ні Браяна, ні своїх подруг Меліссу та Юджині, ні свою мозкоправку Джейн, — ізнову спуститися ліфтом.