А тепер вона опинилася в ТРЦ і спускалась ескалатором у вир тіл. Головно підлітків, як вона й передбачала, надворі, як не дивно, була субота, до того ж дощова — один із тих днів, про які керівники ТРЦ буквально моляться. Рейчел відчувала, що на них дивляться — чи було так насправді, чи то їй здавалося, вона гадки не мала — і тиснуть дорогою, і чула безліч розрізнених голосів, безліч уривків розмов…
— …Сказав, що ти тепер понтуєшся, Пут…
— …Ворушись, Ворушись…
— …А я, тіпа, маю просто взяти та все кинути? Бо так вийшло, що він…
— …Якщо тобі не подобається, то ні, звісно, ні…
— …В Олівії він є, а їй же ще навіть одинадцяти нема.
Її здивувало те, як спокійно вона слухає всі ці звуки, що мчать до неї, повз неї і розтікаються ярусами над нею та під нею, виражаючи нестримну потребу в товарах і послугах, сверблячому відчутті задоволення, що його несуть покупки заради покупок, зв’язку між людьми та водночас розриві цього зв’язку (перш ніж кинути рахувати, Рейчел помітила двадцять пар, у яких одна людина ігнорувала другу, розмовляючи по мобільному), потребу почути від когось, ну хоч від когось, чому вони це роблять, чому вони тут, що відрізняє їх від комах, які зараз ходять під землею в колоніях, навдивовижу подібних до триповерхового ТРЦ, у якому вони вештаються, блукають, тиняються цієї суботньої днини.
Зазвичай саме такі думки передували панічній атаці. Вона починалася з лоскотання посередині грудей. Лоскотання швидко оберталося на рух поршня. У роті неначе утворювалася Сахара. Поршень обертався на горобця, ув’язненого й нажаханого. Він махав крильцями — вжух, вжух, вжух, вжух — у порожнечі всередині неї, і з її шиї і лоба починав стікати піт. Дихання видавалося розкішшю з обмеженим терміном придатності.
Але не сьогодні. Сьогодні такого й близько не було.
Невдовзі вона навіть віддалася на милість насолодам ТРЦ, купила собі кілька блузок, свічку, якийсь надміру дорогий кондиціонер. Кольє у вітрині ювелірної крамниці впало в око не лише їй, а й Браянові. Першу хвилину вони навіть не говорили про нього, а тільки перезиралися. Взагалі-то то було два кольє — більше, а всередині нього менше: низки круглих намистинок із чорного оніксу на ланцюжках із білого золота. Воно було недороге, геть не дороге, такого вона, ймовірно, навіть не передасть у спадок доньці, якщо в них із Браяном колись буде донька, та все ж…
— Що в ньому привабливого? — спитала вона Браяна. — Що нам у ньому подобається?
Браян довго дивився на неї, намагаючись осмислити це сам.
— Може, річ у тому, що воно парне?
У крамниці Браян надягнув його Рейчел на шию. Трохи помучився із застібкою: вона була надто туга, — але продавець запевнив їх, що це нормально, вона послабшає від використання; але тут намистинки лягли їй на блузу просто під шиєю.
Вийшовши з ювелірної крамниці, Браян провів долонями по її долонях і сказав:
— Сухісінькі.
Вона кивнула, округливши очі.
— Уперед.
Браян повів її до фотокабінки під ескалаторами. Закинув монет на потрібну суму й затягнув її в кабінку, а тоді розсмішив, помацавши Рейчел за груди, поки вона запинала за ними завісу. Коли в будці блимав спалах, Рейчел тулилася щокою до його щоки, і вони корчили ідіотські гримаси, висовуючи язики чи посилаючи об’єктиву повітряні поцілунки.
Закінчивши, вони поглянули на смугу із чотирьох кадрів; фотографії вийшли такими дурнуватими, як вони й очікували. На перших двох їхні голови наполовину опинилися за кадром.
— Висидь ще одну смугу, — попросив Браян. — Сама.
— Що?
— Будь ласка, — промовив він, раптом спохмурнівши.
— Добре…
— Я хочу відзначити цей день. Хочу, щоб ти дивилася в той об’єктив із гордістю.
Стоячи в кабінці сама й чуючи, як він закидає монети, Рейчел почувалася дурнувато. Але при цьому також відчувала, що чогось досягла; тут він не помилився. Рік тому вона й уявити не могла, як виходить за двері будинку. А тепер стоїть у напханому під зав’язку торговельному центрі.
Рейчел витріщилася в об’єктив.
«Мені досі лячно. Але не страшно. І я не сама».
Коли вийшла з кабінки, він показав їй смугу з кадрами, і побачене їй сподобалося. Правду кажучи, вона мала дещо суворий вигляд — із такої жінки не позбиткуєшся.
— Щоразу, як бачитимеш ці знімки чи надягатимеш оте кольє, — мовив Браян, — згадуй, яка ти сильна.
Вона окинула поглядом торговельний центр.
— Це все ти, сонце.
Він узяв її за руку й поцілував кісточки пальців.
— Я тільки підштовхнув тебе.
Рейчел захотілося розридатися. Вона спершу не знала чому, та тоді до неї дійшло.
Браян її знає.
Він, цей чоловік, за якого вона вийшла заміж, цей чоловік, із яким заприсяглася пройти ціле життя, знає її. Він її знає.
І — диво з див — досі не втік.
13
Заломлення
Уранці в понеділок, за кілька годин після того, як Браян поїхав до аеропорту, Рейчел спробувала повернутися до роботи над книжкою. Вона писала її вже понад пів року, та досі навіть не знала достеменно, до якого жанру та належить. Книжка починалася зі звичайної журналістики, розповіді про пережите на Гаїті, та коли Рейчел усвідомила, що неможливо написати цю розповідь, не ввівши в сюжет себе, книжка перетворилася на щось подібне до спогадів. Рейчел ще не намагалася написати розділ, у якому детально розповідалося б про її зрив перед камерою, та знала: коли вона це зробить, їй доведеться записати й контекст. Для цього треба написати розділ про матір, а для нього — ще один розділ, про сімдесятьох трьох Джеймсів, а потім переробити всю першу частину книжки. Наразі Рейчел гадки не мала, що вийде з книжки, і гадки не мала, як дійде до цього та чи дійде взагалі, проте здебільшого писала з великою насолодою. Часом же книжка виснажувала її до другої філіжанки кави. Сьогоднішній день був саме такий.
Те, чому інколи вихопити з порожнечі потрібні слова було так само легко, як відкрутити кран, а інколи — важко, як розітнути вену, здавалося геть не зрозумілим, але Рейчел почала підозрювати, що як добре, так і погане в цьому процесі пов’язане з тим, що вона пише без мапи. Ба більше, без жоднісінького плану. Вона, здавалось, абсолютно спокійно обрала вільний підхід, якого нізащо не дозволила б собі в журналістиці, і віддалася на милість тому, що не зовсім розуміла, тому, що наразі видавалося радше ритмічним, аніж логічним.
Браянові книжки не показувала, проте обговорювала її з ним. Він, як завжди, незмінно її підтримував, хоча вона й підозрювала, що раз чи двічі помітила в його очах зверхній полиск: йому ніби не зовсім вірилося, що ця книжка — щось більше, ніж витівка, хобі, яке ніколи не перетвориться на щось цільне й завершене.
— Як ти її назвеш? — запитав він якось увечері.
— «Скороминущість», — відповіла Рейчел.
Нічого ближчого до загальної теми їй наразі не спадало на думку. Її життя та життя тих, зустрічі з ким запам’ятались їй найбільше, здавалося, були позначені вічною відсутністю коріння. Плинністю. Безпорадним і стрімким наближенням до порожнечі.
Того ранку Рейчел написала кілька сторінок про свою роботу в «Ґлобі», та вони здавалися сухими й навіть гірше — шаблонними, тож вона відкинула роботу раніше, ніж зазвичай, надовго залізла в душ і вдягнулася для обідньої зустрічі з Меліссою.
Рейчел перетнула Бек-Бей під ненастанним дощем — нескінченним дощем, усюдисущим дощем, «біблійним дощем», як висловився напередодні ввечері Браян, «Ноєвим дощем». Це було не аж так погано, та надворі вже вісім днів було мокро. Вода з озер і ставків на півночі штату заливала дороги, обертаючи деякі вулиці на притоки річок. Дві машини пішли за водою. Вихідними з’їхав зі злітно-посадкової смуги пасажирський літак. Якщо вірити повідомленням, ніхто не постраждав. Тим, хто потрапив у затор із десяти автівок на 95-й магістралі, пощастило менше.