Мелісса залишилася «ще на один келишок», і вони обмінялися поцілунками у щоку, а тоді Рейчел пішла. Звернула праворуч і попрямувала вздовж Сент-Джеймс-авеню. Ідучи вздовж готелю, вона бачила, як він віддзеркалюється у Вежі Генкока, а також бачила в ній саму себе частиною віддзеркаленого триптиха з лівого краю лівої скляної шибки. Найбільше місця на лівій шибці займали тротуар і Рейчел, яка йшла край нього, а невеличка вервечка таксі ліворуч від неї лише зазирала в кадр. У середній шибці відображався, похилившись, величний старий готель, а у третій виднілася малесенька вуличка між готелем і Вежею. Вуличка була така мала, що більшість людей або не помічала її взагалі, або вважала її провулком. Нею передусім, а може й виключно, користувалися фургони доставки. Під подвійними дверима в задній частині готелю стояв фургон пральні, позаду Вежі простоював чорний «сабарбан», вихлопи якого змішувалися з випарами з каналізаційної решітки. Дощ, падаючи крізь цей дим, набував сріблястого кольору.
Із Вежі вийшов Браян і відчинив задні дверцята позашляховика. В усякому разі цей чоловік був схожий на Браяна, та не міг ним бути. Браян перебував у повітрі, наразі долетівши до середини Атлантики, та прямував до Лондона.
Але це був Браян: та сама щелепа, що з наближенням до сорокаріччя тільки починала злегка ширшати, те саме пасмо чорного волосся на лобі, той самий тренч м’якого мідяного кольору поверх чорного пуловера, що в них Браян вийшов із дому сьогодні вранці.
Рейчел надумала його покликати, та щось у виразі його обличчя її спинило. Вона ще ніколи не бачила на його обличчі такого виразу — безсердечного й чомусь зацькованого водночас. Не може бути, подумала вона, щоб це було те саме обличчя, яке стежить за моїм сном уночі. Він — це водянисте, заломлене відображення її чоловіка — заліз у позашляховик. Рейчел дісталася до рогу тієї ж миті, коли відображення автівки обернулося на саму автівку. Позашляховик із чорними вікнами проминув Рейчел і звернув на Сент-Джеймс-авеню. Рейчел крутнулася на місці, роззявивши рота, але нічого не сказавши, і побачила, як позашляховик виїхав на середню смугу, проїхав під світлофором на перехресті з Дартмут-стріт і спустився з похилого виїзду на Массачусетську платну магістраль. Там Рейчел загубила його в темному тунелі й потоці машин, що злилися позаду нього.
Вона довго стояла на тротуарі. Дощ ізнову став сильним. Його краплі гамселили по її парасольці й відскакували від асфальту, б’ючи по щиколотках і литках.
— Браян, — нарешті сказала Рейчел.
Вона повторила його ім’я, та цього разу це вже було не твердження, а запитання.
14
Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт
Рейчел рушила навпростець до будинку. Вона нагадувала собі, що на світі повно людей, які мають майже такий самий вигляд, як інші. Вона ж навіть не знає, яка сильна подібність між ними, а тільки бачила відображення. Відображення, заломлене у дзеркальному склі під дощем. Якби Рейчел мала якусь хвильку, щоб роздивитися все чітко, якби він затримався біля дверцят автівки, а вона сама завернула за ріг вчасно, щоб поглянути на нього прямо, то, ймовірно, побачила б, що він — чужа людина. У нього не знайшлося б ледь помітного горбка на середині перенісся. Або губи були б тонші, а очі — карі, а не блакитні. У нього б не знайшлося Браянового розсипу ряботиння під вилицями — такого блідого, що побачити його можна було, лише опинившись досить близько, щоб його поцілувати. Зауваживши жінку, що так відверто витріщилася на нього під дощем, цей незнайомець, можливо, невпевнено всміхнувся б, замислився б, чи не сталося з нею, бува, чогось. Можливо, на його не зовсім браянівському обличчі відобразилося б упізнання, і він подумав би: «Це та жінка з Шостого каналу, у якої колись давно сталась істерика в ефірі». А може, він би взагалі її не помітив. Просто сів би в автівку й поїхав. А так, зрештою, і сталося.
Насправді ж Браян таки мав двійника. Вони говорили про нього вже багато років. Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт.
Коли Браян навчався на першому курсі Браунського університету, йому казали, що один його ровесник, який працює в доставці піци, схожий на нього як дві краплі води. Дійшло до того, що Браянові закортіло побачити його на власні очі. Якось він стояв на тротуарі під піцерією, доки не побачив, як його близнюк вийшов із-за прилавка, несучи в червоній шкіряній термосумці стос коробок із піцою. Браян відступив убік, а Скотт вийшов із піцерії і сів у білий фургон із трафаретним написом «DOM’S PIZZA» на дверцятах і поїхав до Федерал-Гіллу розносити свою їжу. Браян не міг пояснити, у чому річ, але так і не відрекомендувався Скоттові. Натомість він, за власним зізнанням, почав «ніби» його переслідувати.
— Ніби, — повторила Рейчел, коли він їй про це розповів.
— Знаю. Знаю. Та якби ти побачила, які ми схожі, то зрозуміла б, яка це моторошна хрінь. Думка про те, щоб відрекомендуватися самому собі? Надто вже дивно це було.
— Але ж то був не ти. То був Скотт…
— …Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт, так.
Браян часто говорив так про нього, наче від повного опису Скотт ставав трішки менш реальним і трішки ближчим до персонажа комедійного скетчу. Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт.
— Я зафоткав його кілька разів.
— Ти… що?
— Еге ж? — відповів він. — Я ж тобі казав: це однозначно було переслідуванням.
— Ти сказав, що це було ніби переслідуванням.
— Я користувався зумом. Я стояв перед дзеркалом у своїй ванній у Провіденсі й підносив знімки до свого обличчя: анфас, профіль зліва, профіль справа, з опущеним підборіддям, із задертим підборіддям. І присягаюсь: єдиною відмінністю було те, що в нього лоб був вищий — може, на одну десяту дюйма, — а ще він не мав цього горбка.
Горбок у Браяна на переніссі утворився після хокейної травми у п’ятому класі, коли в нього там частково зсунувся хрящ. Видно його було лише у профіль і ніколи — анфас, та й тоді його треба було шукати.
На Різдво на другому курсі Браян подався за Скоттом Пфайффером до його домівки у Ґрафтоні, що в штаті Вермонт.
— А тебе не зшукалися на Різдво рідні? — спитала вона.
— Я про таке не чув.
Це він сказав беземоційним тоном, — якщо бути менш милосердними, то мертвим, — яким послуговувався завжди, коли говорив про свою родину.
Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт, жив так, як Браян, імовірно, нізащо не захотів би жити, якби не побачив того життя зблизька. Скотт працював повний робочий день у Dom’s Pizza, щоб закінчити Університет Джонсона і Велса, у якому навчався ресторанного менеджменту, тимчасом як Браян вивчав міжнародні фінанси у Браунському університеті, жив із трастової ренти від бабусі з дідусем і гадки не мав, скільки коштує його навчання, — знав тільки, що батьки, напевно, оплачували його вчасно, бо він ніколи не чув протилежного.
Скоттів батько, Боб Пфайффер, був різником у місцевому супермаркеті, а його мати Саллі — регулювальницею в містечку. Також вони виконували обов’язки скарбника та віцепрезидентки Ротарі-клубу округу Віндгем. А раз на рік дві години їхали автівкою до Саратоґа-Спрінґс у штаті Нью-Йорк і зупинялися в тому самому мотелі, де провели свій медовий місяць.
— Як багато ти знаєш про цих людей? — запитала Рейчел. — Той, хто когось переслідує, дізнається чимало.
Браян стежив за цим сімейством і молився, щоб у ньому стався скандал.
— Інцест, — зізнався він, — або щоб Боба спіймали на гарячому в громадському туалеті, коли він мацав за інтимні місця якогось копа під прикриттям. Я був би радий і розкраданню, хоч і не знаю, що можна розкрадати у м’ясосховищі супермаркету. Може, стейки.