— Чому ти про таке молився?
— Вони були занадто ідеальні. Ну, тобто жили в цьому довбаному милому будиночку в колоніальному стилі просто на громадських землях. Звичайно, біленькому, за штахетником, оточеному ґанком, на якому, так, висіла справжня гойдалка. Вони сиділи там на Святвечір у светрах, винісши маленькі обігрівачі, і пили гарячий шоколад. Розповідали одне одному історії. Сміялись. Одного разу їхня донька, їй було років із десять, проспівала колядку, а вони всі зааплодували. Я ніколи не бачив нічого подібного.
— Звучить мило.
— Це було жахливо. Бо що, як хтось може бути таким щасливим? Таким ідеальним? Що це говорить про всіх інших людей?
— Але ж на світі є такі люди, — зауважила Рейчел.
— Де? — відказав Браян. — Я таких ніколи не зустрічав. А ти?
Вона роззявила рота, а тоді стулила. Звісно, не зустрічала, та чому вона думала, що зустрічала? Рейчел завжди вважала себе якщо не відверто цинічною, то принаймні доволі скептичною людиною. А після Гаїті готова була заприсягтися, що позбулась останніх залишків сентиментальності чи схильності до романтики. Але десь у глибині її мозку заховалася віра в те, що грішною землею ходять ідеальні, щасливі — а також ідеально щасливі — люди.
Нема такого на світі, часто нагадувала їй мати. Щастя, казала її мати, — це пісочний годинник із тріщиною.
— Але ж ти сам сказав, — зауважила вона Браянові, — що вони були щасливі.
— Вони однозначно такими здавались.
— Але тоді…
Він усміхнувся. Переможно, але з дрібкою розпачу.
— Боб завжди зупинявся дорогою додому в одному маленькому шотландському пабі. Якось я сів поруч із ним. Він, звичайно, кинув на мене страшенно ошелешений погляд і сказав, що я дуже схожий на його сина. Я вдав здивування. Коли бармен сказав те саме, вдав здивування ще раз. Боб замовив мені випивку, я замовив Бобові випивку, і так далі. Він спитав мене, хто я, тож я йому сказав. Сказав, що навчаюсь у Фордгемському університеті, а не у Браунському, та поза тим не дуже відходив від правди. Боб сказав мені, що не надто любить Нью-Йорк. Забагато злочинності, забагато іммігрантів. До третього келиха «іммігранти» перетворилися на «латиносів» і «муслімів». До п’ятого він почав торочити про «ніґерів» і «підарів». А, ще про лесбух. Наш Боб ненавидів лесбійок. Сказав, що, як його донька раптом стане лесбійкою, він, дай-но спробувати мені процитувати правильно, заллє їй пизду суперклеєм. Як виявилося, Боб мав захопливі ідеї щодо тілесних покарань, які роками застосовував на практиці, — спершу на Скоттові, а потім на Наннетт, як звали його доньку. Розговорившись, старий Боб не міг зупинитися. Раптом до мене дійшло: усе, що злетіло з його вуст за останні п’ятнадцять хвилин, було мерзотою. Боб був жахливим переляканим боягузом, який ховався за бездоганною люб’язністю.
— Що сталося зі Скоттом?
Браян зітнув плечима.
— Він так і не повернувся до навчання. Мабуть, через брак грошей. Коли я цікавився ним востаннє, а це було п’ятнадцять років тому, він працював у одномуі з ґрафтонських мініготелів.
— А ти йому так і не відрекомендувався?
— Боже, ні.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Упевнившись у тому, що він живе не краще за мене, я повністю збайдужів.
Отже, стався фантастичний збіг: Рейчел щойно натрапила на Скотта Пфайффера із Ґрафтона, штат Вермонт. Можливо, він приїхав до міста на конференцію, присвячену громадському харчуванню. Можливо, він чогось досяг у житті й володіє невеличкою мережею високоякісних мініготелів по всій Новій Англії. Рейчел усе-таки бажала Скоттові найкращого. Хоча вона ніколи з ним не зустрічалася, він увійшов у її пам’ять, і вона сподівалася, що життя в нього склалося.
Та як на них міг бути однаковий одяг?
Вона не могла відмахнутися від цієї деталі, хоч і дуже старалася. Змиритися з тим, що Браянів двійник чи майже двійник випадково опинився в тому самому місті з двома мільйонами мешканців, напевно, було досить легко, та щоб купитися на те, що обидва чоловіки були вбрані в тонкий плащ мідяного кольору поверх чорного бавовняного пуловера з піднятим комірцем, білої футболки й темно-синіх джинсів, потрібна була така довірливість, на якій зростають релігії.
«Стоп, — запитала вона себе, звернувши на Коммонвелс-авеню і пішовши до свого будинку, — як ти побачила сині джинси? Між тобою та його ногами стояв позашляховик».
Так само як і решту його постаті, збагнула вона, — у відображенні в шибці. Спершу побачила його лице, плащ і пуловер. Далі, коли прийшло спантеличення, помітила його спину тоді, як він сідав у автівку, схиливши голову під одвірком і затягуючи за собою полу плаща. Тієї миті вона не усвідомлювала, що вже бачила все це, та дорогою додому в неї в голові все склалося саме собою. Отже, так, Заломлений Чоловік (або ж Скотт Пфайффер із Ґрафтона, штат Вермонт) був одягнений у джинси того ж кольору, що й ті, у яких вийшов із дому Браян. Такі самі джинси, такий самий плащ, такий самий светр, футболка того ж кольору.
У квартирі Рейчел ізнову почасти запевнила себе, що це не так. У житті дійсно трапляються збіги. Вона висушила волосся і пішла до запасної спальні, що нею Браян часто послуговувався як домашнім офісом. Зателефонувала йому на мобільний. Дзвінок одразу було переадресовано на автовідповідач. Логічно. Він або досі у повітрі, або щойно приземлився. Цілком логічно.
Під вікном, що виглядало на річку біля МІТ і Кембриджа, стояв письмовий стіл попелястого кольору. Вони жили досить високо, щоб ясного дня бачити Арлінґтон, а доклавши зусиль, ще й частину Медфорда. Однак зараз, за пеленами дощу, пейзаж обернувся на імпресіоністську картину: будівлі зберегли форму, та позбулися конкретних деталей. Зазвичай тут стояв Браянів ноутбук, але Браян, звісно, взяв його із собою в поїздку. Рейчел поставила туди власний ноутбук і замислилася над тим, що може зробити. Вдруге зателефонувала йому на мобільний. Автовідповідач.
Його основні кредитки, «Амекс» і «Віза» з бонусними милями, були корпоративними картками. Документація лежала в його конторі, розташованій по той бік дощу й річки — у Кембриджі, на самому краєчку Гарвард-сквер.
Однак виписки за їхніми особистими кредитками були легкодоступні. Рейчел відкрила на моніторі виписку за «Мастеркард». Прокрутила на три місяці назад і не знайшла нічого незвичайного, тож прокрутила на шість місяців назад. Усюди покупки як покупки. Що вона сподівалася знайти? Якщо вона таки знайде щось неправильне, якусь непоясненну покупку, таємничий сайт, то чи виявиться це однозначним доказом на користь того, що Браян сьогодні невдовзі після опівдня був на Коплі-сквер, хоча мав бути в Лондоні? Чи це просто доводитиме, що він ходить по порносайтах або ж подарунок на її день народження насправді було не сховано за місяць до потрібної дати, як він заявляв, а куплено в шаленому поспіху того ж ранку?
Вона не знайшла навіть такого.
Рейчел зайшла на сайт British Airways і перевірила інформацію про прибуття рейсу 422 «Лоґан — Гітроу».
Відліт відкладено у зв’язку з погодними умовами.
Очікуване прибуття: 20 : 25 (GMT +1).
Тобто за п’ятнадцять хвилин.
Рейчел перевірила їхні з Браяном виписки з банкоматів і не знайшла жодної операції зі зняття великих сум. Не без сорому усвідомила, що востаннє Браян скористався карткою для покупки через касовий термінал, щоб купити їй кольє в ТРЦ.
Вона поглянула на свій мобільний, подумки вимагаючи, щоб він завібрував, щоб на екрані відобразилося, що телефонує Браян. Так чи інакше, він усе це роз’яснить. Вона завершить цей виклик, сміючись із власної параної.
Стоп. Історія дзвінків у мобільному. Звісно. Його історії вона не мала — йому телефон надавала компанія, а отже, він належав до ділових видатків, — зате мала свою власну. Рейчел іще раз крутнулася на стільці й зацокала по клавіатурі. Трохи більше ніж за хвилину в неї з’явилась історія власних дзвінків із мобільного за останній рік. Вона відкрила iCal і звірила зі своєю історією дні, коли Браяна не було в місті.