На місці були вони всі — вхідні дзвінки з його мобільного, коли він був у Номі, Сієтлі, Портленді. Але вони ні про що їй не говорили. Браян міг здійснювати ці дзвінки звідки завгодно. Тож Рейчел перейшла до іншого тижня — Господи, того чорного, крижаного тижня в січні — та до вхідних дзвінків від Браяна, коли він був (чи заявляв, що був) у Москві, Белґраді, Мінську. А в п’ятому стовпчику рахунка було зазначено плату за віддалений міжнародний зв’язок, яку їй нарахували за відповіді на ці дзвінки. Ця плата була не мала (Чому з неї беруть гроші за те, що вона знімає слухавку? Треба знайти нового оператора), а досить значна. І вона співвідносилась із дзвінками з іншого кінця світу.
Коли Рейчел повернулася на сайт British Airways, у неї завібрував телефон. Браян.
— Привіт, — сказала вона.
Щось протяжно зашипіло, а тоді двічі тихо ляснуло.
А далі — його голос.
— Привіт, мала.
— Привіт, — повторила вона.
— Я…
— Де?..
— Що?
— …ти?
— Я в черзі на митниці. І в мене от-от розрядиться телефон.
Полегшення, яке вона відчула, почувши його голос, миттю змінилося роздратуванням.
— У першому класі не було розетки? У British Airways?
— Була, та мені не підійшла. Ти в нормі?
— Ага.
— Точно?
— А чому б мені не бути в нормі?
— Не знаю. В тебе просто голос якийсь… напружений.
— Напевно, то все з’єднання.
Якусь мить він не казав нічого. А тоді:
— Гаразд.
— Як там черга на митниці?
— Величезна. Це тільки мій здогад, але я цілком певен, що одночасно з нами прибули рейс Swiss Air і рейс із Еміратів.
І знову нетривала мовчанка.
— Отже, — заговорила вона, — сьогодні я зустрілася з Меліссою.
— Отакої!
— А далі? Ішла вздовж…
Рейчел почула кілька звуків, схожих одночасно на бібікання і на цокання.
— Телефон розряджається, мала. Дуже прошу, вибач. Подзвоню тобі з го…
На лінії стало тихо.
Чи був шум на задньому плані схожий на шум митниці? Які звуки лунають на митниці? Рейчел уже давно не виїздила з країни. Вона спробувала уявити це. Вона не сумнівалася: коли відкривається якийсь перехід, лунає «дзінь». Але не могла згадати, тихе це «дзінь» чи гучне. Хай там як, жодного «дзінь» під час їхньої розмови вона не почула. Та якщо черга була досить довга, а Браян ще перебував у її хвості, він, можливо, стояв недостатньо близько до переходів, щоб «дзінь» було чутно.
Що ще вона чула? Просто якийсь галас загалом. Жодних чітких розмов. Чимало людей не розмовляє в чергах, особливо після тривалого перельоту. Надто вже вони втомлені. Надто затуркані, як часом приказував Браян із фальшивим британським акцентом.
Рейчел визирнула з вікна крізь дощ на Чарльз і на Кембридж за ним, неначе змальовані пензлем Моне. Не всі тамтешні силуети були їй чужі. Вниз за течією річки вона розгледіла безформну шпичасту громаду Стата-Центру, комплексу яскравих алюмінієво-титанових будівель, які неначе завалювалися всередину. Зазвичай Рейчел не терпіла сучасної архітектури, та до Стата-Центру відчувала непоясненну прихильність. У його безладному шаленстві відчувалося щось натхненне. Вгору за течією річки вона розрізняла купол головного корпусу МІТ, а ще далі — шпиль Церкви-меморіалу на Гарвард-ярді.
Рейчел кілька разів обідала на Гарвард-ярді разом із Браяном. Він був розташований усього за кілька кварталів від Браянового офісу, і там Браян зустрічався з нею першого літа, коли вони були разом. Часом він брав бургери з «Кухні Чарлі» або піцу з «У Піноккіо». Офіс у нього був максимально скромний: шість приміщень на третьому поверсі непримітної триповерхової цегляної будівлі на Вінтроп-стріт, яку значно легше було уявити у старому заводському містечку штибу Броктона чи Волтгема, ніж на задвір’ї одного з найелітніших університетів світу. На маленькій золотій табличці біля парадних дверей зазначалося, що це — «Делакруа Тімбер Лтд». Рейчел бувала там тричі, а може, чотири рази, і не могла назвати на ім’я нікого із працівників, окрім Браяна та його молодшого партнера Калеба, чи пригадати про них щось, окрім того, що вони — молоді й симпатичні чоловіки та жінки із завзятими очима амбітних людей. Головно стажери, казав їй Браян, сподіваються показати, на що здатні, і дістати підвищення до оплачуваної роботи в головній конторі у Ванкувері.
Розрив із сім’єю у Браяна Делакруа завжди мав особистий характер, пояснював він Рейчел, і аж ніяк не фаховий. Він любив лісопильний бізнес. Той добре йому вдавався. Коли його дядько, який керував американською частиною підприємства в конторі на П’ятій авеню в Мангеттені, якось увечері вигулював пса в Центральному парку й упав мертвий від інсульту, Браян, який ніколи не засмучував рідних, а просто збивав їх із пантелику, взяв його роль на себе. За рік вирішив, що Мангеттен — це занадто («Його неможливо вимкнути», — казав він сам), і перевів підприємство до Кембриджа.
Рейчел поглянула на годинник у верхньому правому куті свого ноутбука. 16 : 02. В офісі ще неодмінно хтось буде. Принаймні Калеб, який працює мов скажений. Рейчел могла заїхати до Калеба, сказати йому, що Браян забув дещо в офісі й попросив її це забрати. Опинившись там, вона могла залізти в його комп’ютер чи проглянути виписки із кредиток у його документах. Пересвідчитися в тому, що все сходиться.
Хіба це злочин — раптово й цілковито втратити довіру до свого чоловіка? Таке запитання вона поставила собі, намагаючись зупинити таксі на Коммонвелс-авеню.
Це не злочин і навіть не гріх, але свідчить про те, що їхній шлюб не має непохитних підвалин. Як вона могла так швидко втратити довіру до нього, якщо цього ж дня співала йому осанну в розмові з Меліссою? Їхній шлюб міцний, не те що в безлічі їхніх друзів.
Хіба не так?
А що таке міцний шлюб? Що таке добрий шлюб? Вона знала жахливих людей, які перебували в чудовому шлюбі, що якимось робом тримався на їхній жахливості. А ще знала чудових-пречудових людей, які освідчувалися в невмирущому коханні одне до одного перед Богом і всіма своїми друзями, а за кілька років просто викидали це кохання на смітник. Урешті-решт, хай які хороші вони були — чи хай якими хорошими себе вважали, — зазвичай від кохання, у якому вони так публічно освідчувалися, залишалися тільки отрута, жаль і своєрідна приголомшена розгубленість через те, як темно стало насамкінець на шляхах, якими вони прямували.
Міцність шлюбу, часто казала її мати, дорівнює масштабу вашої наступної суперечки.
Рейчел у це не вірила. Чи не хотіла вірити. Принаймні якщо йшлося про неї та Браяна. Щодо неї та Себастьяна це однозначно було правдою, та вони із Себастьяном були катастрофою від початку. Вони з Браяном аж ніяк не були катастрофою.
Та все ж не існувало жодного логічного пояснення тому, що вона раптом побачила, як чоловік, дуже схожий на її половинку й одягнений так само, вислизнув через чорний хід із будинку в Бостоні, коли її чоловік мав летіти до Лондона. І їй довелося прийняти єдину раціональну відповідь: чоловік, який вийшов із Вежі Генкока сьогодні після опівдня, був Браяном. Тобто він був не в Лондоні. Тобто він бреше.
Вона зупинила таксі.
15
Волога
«Я не хочу, щоб він брехав, — подумала Рейчел, коли таксі перетнуло Бостонський університетський міст і обігнуло розв’язку, щоб звернути на Меморіал-драйв. — Не хочу в усе це вірити. Хочу відчувати те саме, що й цими вихідними, — любов і довіру».
«Та яка в мене альтернатива? Вдавати, ніби я його не бачила?»
«Це був би не перший раз, коли ти побачила щось таке, чого не існувало».
«Ті рази все було інакше».
«У чому?»
«Просто інакше».
Таксист не сказав ані слова за всю поїздку. Рейчел поглянула на його ліцензію. Санджай Сет. На фотографії він мав понурий вигляд — здавалось, от-от насупиться. Вона не знала цієї людини, та все ж дозволила їй перевезти себе, так само як дозволяла незнайомцям готувати собі їжу, перебирати своє сміття, оглядати своє тіло й керувати літаком. І сподівалася, що ці люди не вріжуться на літаку в гору й не отруять їй харчі просто через те, що в них не склався день. А у випадку цього таксі сподівалася, що таксист не набере швидкості й не завезе її в якусь далечінь на задвір’ї покинутого промислового парку, не залізе на заднє сидіння і не розкаже, що саме думає про жінок, які не кажуть «будь ласка». Коли вона востаннє їхала на таксі, такі роздуми змусили її перервати поїздку, та цього разу вона втиснула собі у стегна кулаки й не стала їх прибирати. Рейчел рівномірно вдихала й видихала — не надто глибоко й не надто поверхово, — визирнула з вікна на дощ і сказала собі, що витримає це так само, як витримала поїздку в метро та ТРЦ.