Вона торкнулась його келиха своїм.
— За ухиляння від пневмонії.
— Сподіваємося, — мовив він.
Вони випили.
— Як там Хая?
— Добре. — Калеб кивнув. — Дуже добре. Їй страх як подобається бути мамою.
— Як її англійська?
— Вона дуже багато дивиться телевізор. Це справді допомагає. Тепер, маючи трішки терпіння, із нею можна провести ґрунтовну розмову. Вона дуже… неспішно добирає слова.
Хаю Калеб привіз із поїздки до Японії. Він невпевнено говорив японською, вона практично не говорила англійською. Вони побралися менш ніж за три місяці. Браянові це не подобалося. Калеб — не така людина, щоб осісти, казав він. Та й про що вони розмовлятимуть за обіднім столом?
Рейчел мусила визнати: коли Калеб познайомив її з осяйною, здебільшого мовчазною, послужливою жінкою з обличчям і тілом, які могли спровокувати тисячу еротичних снів, це вплинуло на її думку про нього. Що ще прив’язало його до Хаї? Це і тільки це. І чи не є стосунки господаря та служниці, про які вона подумала, зауваживши їх разом, породженням якоїсь прихованої мачо-фантазії, за якою він завжди потай гнався? А може, Рейчел просто прискіпується, бо не змогла не помітити: якщо Калеб одружився із жінкою, яка не розмовляє англійською, то Браян одружився із затворницею?
Коли вона заговорила про це з Браяном, він сказав:
— У нас усе інакше.
— Як?
— Ти не затворниця.
— Дозволь із тобою не погодитися.
— Це в тебе просто такий етап. Ти відновишся. А він? Заводить дитину? Що то за хрінь така? Він сам дитина.
— Чому це так тебе хвилює?
— Це не «так» мене хвилює, — відказав Браян. — Просто зараз це для нього не на часі.
— Як вони познайомилися? — спитала вона.
— Та ти знаєш як. Він поїхав до Японії укладати угоду, а повернувся з нею. І, між іншим, без угоди. Його зрізав якийсь…
— Але як він міг просто «повернутися» з японською підданою? Ну, тобто існує міграційне законодавство, призначене якраз для того, щоб люди не приїздили до нас просто так і вирішували залишитися.
— Усе інакше, якщо вона тут за легальною візою, а він із нею одружиться.
— Але хіба це тебе не дивує? Вона знайомиться з ним там і просто вирішує відкинути своє життя та поїхати до нього в Америку, країну, якої ніколи не бачила та в якій розмовляють незнайомою їй мовою?
Він трохи замислився.
— Слушне зауваження. То яка гіпотеза в тебе?
— Наречена з інтернету?
— А хіба вони всі не із Філіппін чи В’єтнаму?
— Не всі.
— Гм, — мовив Браян. — Наречена з інтернету. Якщо над цим подумати, він би мене цим не здивував. Ми повертаємося до моїх слів: Калеб недостатньо дорослий для шлюбу. Тому обирає майже незнайому людину, майже не здатну спілкуватися.
— Любов є любов, — зауважила вона, відповівши Браянові однією з його улюблених банальностей.
Він скривився.
— Любов є любов, доки у гру не вступають діти. Тоді вона стає діловим партнерством із гарантією економічної нестабільності.
Не можна було сказати, що він не мав рації, та вона все ж замислилася, чи не говорить він тут про себе, про свої страхи щодо крихкості їхніх стосунків і можливої небезпеки, якій їх може піддати дитина.
У голові Рейчел блиснула крижана думка, якої вона не встигла зупинити: «Ох, Браяне, я коли-небудь знала тебе по-справжньому?»
Калеб усміхався їй із того боку столика — із цікавістю, ніби питаючи: «Куди ви пропали?»
На столику завібрував її телефон. Браян. Вона притлумила в собі дитинний порив його зігнорувати.
— Привіт.
— Привіт, — тепло сказав він. — Вибач, що раніше так вийшло. Ця приблуда просто здохла. Тоді я побоявся, що забув адаптери. Та я їх не забув, дружино. І ось ми розмовляємо.
Вона встала з дивана й відійшла на кілька футів.
— Ось ми розмовляємо.
— Де ти є?
— У «Лігві».
— Де?
— У тому студентському барі біля твоєї контори.
— Я його знаю, просто не можу збагнути, як ти там опинилась.
— Я з Калебом.
— Гм, добре. Допоможи розібратися. Що відбувається?
— Нічого не відбувається. А чого б мало щось відбуватися? Дощ іде просто страхітливий, але поза тим я просто трішки п’ю з твоїм партнером.
— Що ж, чудово. Що привело тебе на Гарвард-сквер?
— Моторчик нижче спини. Він був уже давно. З’явилося сильне бажання походити книгарнями. Я йому скорилася. Де ти зупинився цього разу? Я забула.
— У Ковент-Ґардені. Ти сказала, що він, схоже, припав би до душі Ґремові Ґріну.
— Коли це я таке казала?
— Коли я минулого разу надіслав тобі знімок. Ні, позаминулого разу.
— Надішли мені знімок зараз.
Щойно ці слова вилетіли з її вуст, у її кров вихлюпнувся, наче з відра, адреналін.
— Що?
— Знімок.
— Зараз десята вечора.
— Тоді селфі з вестибюлю.
— Гм-м?
— Просто надішли мені свій знімок. — У ній ще раз вибухнув адреналін. — Я за тобою скучила.
— Гаразд.
— Ти це зробиш?
— Так, звісно. — Пауза, а тоді: — Усе в нормі?
Вона засміялась, і її сміх видався пронизливим їй самій.
— Усе гаразд. Просто чудово. Чому ти досі про це питаєш?
— Ти просто якось дивно розмовляєш.
— Мабуть, стомилася, — відповіла Рейчел. — Такий дощ…
— Тоді, значить, поговоримо вранці.
— Чудово.
— Люблю тебе.
— Я тебе теж.
Вона завершила виклик і повернулася на диван. Коли вона сіла, Калеб підвів погляд, тицяючи пальцем у клавіатуру мобільного й усміхнувшись Рейчел. Її злегка вражали люди, здатні на такий трюк: з однією людиною розмовляти, а з іншою листуватися. Зазвичай це були комп’ютерні ґіки й задроти-технарі, як-от… ну, Калеб.
— Як він там?
— Начебто добре. Добре, хоч і стомився. Ти коли-небудь їздиш у такі відрядження?
Калеб похитав головою та продовжив набирати щось на телефоні.
— Він — голос компанії. Він та його стариган. А ще в нього ділова хватка. Я ж просто дбаю про те, щоб потяги їздили вчасно.
— Ти сумніваєшся?
— Трясця, ні. — Ще кілька секунд розпорошеної уваги — і він прибрав телефон до кишені. Склав руки на столі й поглянув на Рейчел, показуючи їй, що тепер уся його увага знову належить їй. — Без мене й таких людей, як я, тут і зараз ця двохсотлітня фірма з торгівлі лісом не протрималася б і шести місяців. Часом — не щодня, проте таке буває — швидкість проведення операції може заощадити два-три мільйони доларів. Усе аж так нестабільно.
Він помахав пальцями, ніби вказуючи на якесь невизначене «усе».
Повернулась офіціантка, і вони замовили ще по келиху.
Калеб розгорнув меню.
— Не проти, якщо я поїм? Я сьогодні ввійшов до офісу о десятій ранку й не вставав із-за столу аж до п’ятої, коли вийшов.
— Звісно, не проти.
— А ти?
— Могла б поїсти.
Офіціантка принесла їм напої та прийняла замовлення. Коли вона пішла, Рейчел помітила чоловіка приблизно такого віку, як Браян, десь сорокарічного. Він сидів зі старшою жінкою, що мала стильний і професійний вигляд. Їй могло бути шістдесят, але то були збіса сексуальні шістдесят років. За звичайних обставин Рейчел оглянула б її, щоб зрозуміти, що дає можливість їй справляти таке яскраве враження: одяг, манера сидіти, стрижка чи розумне обличчя? Та натомість Рейчел зосередилася на чоловікові. Він мав пісочно-біляве волосся, що потроху сивіло над вухами, і не голився вже кілька днів. Пив пиво. На руці в нього виднілася золота обручка. Також на ньому був точнісінько такий самий одяг, як того ранку на її чоловікові: сині джинси, біла футболка, чорний светр-пуловер із піднятим коміром.
Цього вона й не помічала, так довго сидячи в хаті? Не можна сказати, ніби вона не виходила, та виходила вона однозначно небагато. Може, вона не зауважувала популярності деяких стилів. Коли, наприклад, усі чоловіки вирішили перестати голитися частіше ніж раз на три-чотири дні? Коли знову стали модними напівфедори та капелюхи «поркпай»? Звідки взялися яскраві тенісні туфлі? Коли всі велосипедисти-аматори вирішили вдягатись у сорочки й легінси з дуже обтислого спандексу, всі в назвах брендів, неначе для поїздки до «Старбаксу» їм була потрібна підтримка компаній?