Хіба у студентські роки Рейчел кожен третій хлопець не ходив у картатій сорочці, футболці з трикутним викотом і рваних джинсах? Якщо просто зараз піти по готельних барах, до яких вчащають немолоді торгівці-республіканці, як багато з них будуть одягнені у блакитні оксфордські сорочки й бежеві штани? Отже, зважаючи на це, хіба не могли троє чоловіків у Бостоні й Кембриджі одягнути в один день темні пуловери, білі футболки й сині джинси — які, мабуть, ніколи не виходили з моди повністю, попри свою простоту? Пройшовшись зараз якимось ТРЦ, вона, ймовірно, побачить такий одяг іще на кількох чоловіках, уже не кажучи про манекенів на вітринах крамниць «Джей Крю» та «Вінс».
Надійшла їхня їжа. Калеб хутко розправився зі своїм бургером, а Рейчел зжерла свій салат. Вона й гадки не мала, яка голодна була.
Очистивши тарілки, вони посиділи в теплі приглушеного освітлення та присмерку. Дощ уже стих, і на бруківці просто над їхніми головами знову залунали безперервні кроки: люди наважилися повернутися на вечірні вулиці.
Калеб з усмішкою підніс до губ свій келих із бурбоном.
Рейчел усміхнулась у відповідь і відчула смак вина.
У них був один момент — і не більше, — коли вона тільки почала зустрічатися з Браяном. У коморі в квартирі Браянового друга у Фенвеї. Рейчел зайшла до комори по оливки, Калеб саме виходив звідти — якщо вона правильно пам’ятала, з крекерами Stoned Wheat Thins, — і вони, минаючи одне одного, зупинилися. Їхні погляди зустрілись, і ніхто з них не опустив очей. А тоді це стало своєрідним викликом: хто буквально кліпне першим?
«Привіт», — сказала вона.
«Привіт», — незграбно вирвалося з його горлянки.
Вона пам’ятала, що тоді подумала: «Звуження судин. Процес звуження шкірних капілярів, що підвищує центральну температуру тіла. Відповідно підвищується частота дихання і серцебиття. Шкіра рожевіє».
Рейчел нахилилася до нього тієї самої миті, коли він нахилився до неї, і її голова торкнулась його голови, її груди притиснулися до його грудей, а ребро його правої долоні злегка торкнулося ребра її лівої долоні дорогою до її стегна. Найінтимнішим із їхніх доторків за ту секунду чи дві вийшов його випадковий дотик рукою до її руки. Коли та рука знайшла її стегно, Рейчел відвернулась і відступила вглиб комори. Калеб видав якийсь тихий звук — якийсь гібрид гикання зі смішком, що виражав здивування, досаду й ніяковість, — а тоді зник із комори, не встигла вона озирнутися.
Розширення судин: коли центральна температура тіла надто висока, кровоносні судини під шкірою розширюються, щоб тепло вийшло з тіла й центральна температура змогла відновитися.
Щоб розібратися, де ті довбані оливки, Рейчел знадобилося майже п’ять хвилин.
Вона попивала своє вино, Калеб попивав свій бурбон, а бар довкола них наповнювався людьми. Невдовзі з їхнього поля зору щезли двері. Раніше це цілком могло наповнити її кров тривогою, та сьогодні через це все тільки почало здаватись їй теплішим, інтимнішим.
— Як Браян тримається під таким дощем? — спитав Калеб.
— Та ти його знаєш: позитивний настрій. Він — єдина людина в місті, що ще не бурчала на цей дощ.
Калеб похитав головою.
— В офісі те саме. Ми всі потопаємо, а він такий: «Дощ створює атмосферу».
Вона закінчила речення разом із Калебом.
— Те саме він каже вдома. Я така: «Яку ще атмосферу? Безпросвітно-депресивну?» А він каже: «Ні. Це весело. Це сексуально». Я сказала: «Котику, це було весело й сексуально в перший день, а він був десять днів тому».
Калеб реготнув у келих і зробив ковток.
— Він би і в концтаборі знайшов привід для радощів. «У інших таборах смерті немає такого якісного колючого дроту. Та й душові лійки тут першокласні».
Рейчел випила ще вина.
— Це шикарно.
— Шикарно.
— Але може виснажувати.
— Просто забембувати. Ніколи не зустрічав людини, яка так потребує позитиву, як цей хлопака. І це дивно, бо йдеться не про такий позитив, як на листівках «Голлмарк». Ідеться просто про впевненість. Розумієш?
— О, розумію. Звичайно, розумію. — Подумавши про чоловіка, вона всміхнулася. Той не терпів фільмів із сумним кінцем, книжок, у яких герой програвав, пісень про відчуження.
«Я це розумію, — сказав він якось їй. — Я читав у виші Сартра, мав друзів, які тягнули мене на концерт Nine Inch Nails. Світ — безглузда, хаотична мішанина, у якій ніщо не означає нічого. Я справді розумію. Просто волію не захоплюватися цією філософією, бо вона мені не допомагає».
Браян, як вона вже давно усвідомила із захватом і досадою водночас, не любив нічого гнітючого. Не любив безнадії, похмурого шику чи ниття. Браян любив цілі, стратегії та засоби усунення проблем. Браян любив надію.
Якось Браян сказав: «Можливо все», — а вона, перебуваючи тоді у дратівливому настрої, заявила: «Ні, Браяне, не все. Неможливо подолати голод у світі, неможливо злетіти у повітря, махаючи руками».
У його очах спалахнув дивний вогник. «Усі розучилися чекати. Всім хочеться дістати щось негайно».
«Що ти взагалі маєш на увазі?»
«Якщо вірити, по-справжньому вірити, мати притомну стратегію і бажання покинути все, що маєш, на полі бою, щоб виграти, — він широко розкинув руки, — можна зробити що завгодно».
Рейчел усміхнулась йому й пішла з кімнати, поки їй не довелося вирішувати, чи не є той, за кого вона вийшла заміж, трішечки божевільним.
З іншого боку, їй ніколи не доводилося боятися, що він почне нити, скаржитися чи хандрити. Себастьян, цілком закономірно, був скиглієм. Любителем негативу, в якого склянка завжди наполовину порожня і який у тисячу способів, у серйозних речах і дрібницях, показує, що вважає, ніби світ щоранку прокидається з думкою про те, як би надзюрити йому в їжу. Браян же, здавалося, починав кожен день так, ніби цього дня на нього десь чекав подарунок. А якщо він не знайде того подарунка, то скаржитися на це буде безглуздо.
Ще один браянізм: «Скаржитися, не прагнучи вирішити проблему, — це все одно що хворіти, не прагнучи лікування».
Калеб сказав:
— Він обожнює повторювати це в конторі. Я досі чекаю, коли в почекальні вивісять табличку із цією фразою.
— Однак треба визнати: йому це справді допомагає. Ти коли-небудь бачив, щоб Браян залишався в кепському настрої довше ніж кілька хвилин?
Він кивнув.
— Що правда, то правда. Дехто пішов би за ним і в підпалену печеру, бо просто думає, що Браян так чи інакше виведе їх із того боку.
Їй це сподобалося. Завдяки цьому вона на мить побачила у своєму чоловікові героя, лідера, джерело натхнення.
Рейчел відкинулася на спинку крісла, Калеб відкинувся й собі, і за наступну хвилину вони не вимовили ні слова.
— Ти маєш гарний вигляд, — урешті сказав Калеб. — Ну, тобто ти завжди маєш гарний вигляд, але зараз ти здаєшся…
Поки він добирав слово, вона дивилася на нього.
І він його знайшов:
— Упевненою.
Про неї коли-небудь так казали? Її мати казала, ніби Рейчел так метушиться, що часто-густо забувала б власну голову, якби та не була вже прикріплена до її тіла. Двоє колишніх бойфрендів і один колишній чоловік казали їй, що вона «тривожна». Коли їй ще не було тридцяти, її могли втримувати алкоголь, сигарети й книжки, неодмінно книжки. Коли ж вона кинула курити, а на зміну підвіконню прийшла бігова доріжка, її лікар, зауваживши, що в неї тріщини в гомілці, а її тіло, яке ніколи не ризикувало набути зайвої ваги, досить відчутно схудло, вмовив її доповнити біг йогою. Якийсь час це допомагало, та йога кінець кінцем довела її до «видінь», а видіння після Гаїті довели до панічних атак.
Упевненість. У ній Рейчел іще ніхто не звинувачував. Як Рейчел Чайлдс-Делакруа могла видатися впевненою?