Якогось іншого вечора Рейчел, можливо, відчула б укол ревнощів чи принаймні стимул до конкуренції — блін, ради Бога, ця жінка ж щойно народила, а вже така гарна, що хоч у каталозі спідньої білизни показуй, — та сьогодні вона знала, який у неї добрий вигляд. При цьому вона не виставляла напоказ своїх принад: її образ був елегантний, стриманий і казав усім присутнім, що вона не відчуває потреби рекламувати те, чому Бог надав гарних пропорцій, а генетика й пілатес зберігають дотепер.
Одного разу вони з Хаєю перетнулися біля барної стійки, поки АБ спала в автокріслі біля материних ніг. Через мовний бар’єр вони рідко перекидалися хоч словом, окрім квапливих привітань, а за останній рік вони майже не бачили одна одної, проте Калеб сказав, що Хаїні знання англійської неймовірно покращилися. Рейчел надумала ризикнути й дізналася, що він не перебільшував: Хая тепер розмовляла добре, хоч і неквапливо.
— Як ти?
— Я… щаслива. А як ти?
— Чудово. Як Аннабель?
— Вона… метушлива.
Рейчел позирнула вниз, на дитину, що спала у своєму кріслі посеред вечірки. До цього, у Хаї на руках, вона жодного разу не писнула й навіть не заборсалася.
Хая витріщилася на Рейчел; її прекрасне обличчя було порожнє, а губи стиснулися.
— Дуже дякую, що прийшла, — врешті сказала Рейчел.
— Так. Він… мій чоловік.
— Тому ти й прийшла? — Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в легенькій усмішці. — Бо він — твій чоловік?
— Так. — Хая спантеличено примружилася. Рейчел стало соромно, наче вона принижувала цю жінку через мовні й культурні бар’єри. — Ти маєш… дуже гарний вигляд, Рейчел.
— Дякую. Ти теж.
Хая поглянула на дитину біля своїх ніг.
— Вона… прокидається.
Рейчел гадки не мала, як Хая це передбачила, та секунд за п’ять Аннабель раптово розплющила очі.
Рейчел сіла біля неї навпочіпки. Вона ніколи не знала, як звертатися до немовлят. Вона роками споглядала, як інші люди взаємодіють із ними, і це здавалось їй неприродним: вони балакали отим дитинним тоном, до якого всі вдавалися хіба що тоді, коли розмовляли з немовлятами, тваринами чи дуже старими та хворими людьми.
— Привіт, — сказала вона Аннабель.
Мала витріщилася на неї материними очима — такими ясними, вільними від скептицизму та іронії, що Рейчел мимоволі здалося, ніби вони її засуджують.
Вона приклала один палець до грудей Аннабель, і мала зімкнула на ньому ручку й потягнула.
— У тебе сильний хват, — зауважила Рейчел.
Аннабель відпустила її палець і поглянула вгору, на дашок свого автокрісла — дещо збентежено, наче здивувалася тому, що він є. Її личко скривилось, і Рейчел ледве встигла сказати: «Ні, ні», перш ніж Аннабель заволала.
Хая, злегка зачепивши плечем Рейчел, потягнулася до ручки автокрісла. Підняла крісло на барну стійку. Вона загойдала крісло туди-сюди, і мала негайно припинила плакати, а Рейчел відчула себе зніченою і необізнаною.
— У тебе дар поводитися з нею, — сказала вона.
— Я… її мати. — Хая знову набула дещо спантеличеного вигляду. — Вона стомлена. Голодна.
— Звісно, — мовила Рейчел, бо їй здавалося, що так і треба було сказати.
— Нам треба йти. Дякую, що… запросили нас на… вечірку.
Хая забрала доньку з крісла та пригорнула до свого плеча так, що щічка малої притиснулася до її шиї. Мати й донька здавались єдиним цілим, неначе в них були одні легені й одна пара очей на двох. На цьому тлі Рейчел і її вечірка здавалися пустими. І дещо понурими.
Прийшов Калеб, щоб забрати автокрісло, рожеву сумку з речами для немовляти й білу муслінову ковдру, а тоді провів дружину з донькою до автівки й поцілував їх обох на ніч. Рейчел, стежачи за ними з вікна, зрозуміла: вона не хоче того, що мають вони. А з іншого боку, зрозуміла, що хоче.
— Поглянь на себе, — сказав Браян, коли хтось (Рейчел підозрювала, що Мелісса) закинув у музичний автомат долар і натиснув на B17, Since I Fell for You, тож вони були змушені потанцювати вдруге за вечір.
Він підняв брови, глянувши на їхнє відображення у дзеркалі на повний зріст на задній стіні, і Рейчел побачила себе впритул. Вона, як завжди, коли щойно бачила себе, здивувалася, що їй уже не двадцять три. Хтось колись казав їй, що всі люди уявляють себе в певному віці, який ніколи не змінюється. Для когось це п’ятнадцять років, для когось п’ятдесят, але це властиво всім. Рейчел уявляла себе у двадцять три. За чотирнадцять років, що минули відтоді, її лице, звісно, видовжилося й набуло нових зморщок. Змінились її очі: в них не стало менше сіруватої зелені, зате стало менше впевненості й адреналіну. Її волосся вишневого кольору, таке темне, що здебільшого видавалося чорним, було коротко підстрижене з косою чуприною; ця зачіска пом’якшувала досить жорсткі обриси її обличчя, що мало форму серця.
Принаймні так колись сказав Рейчел один продюсер, умовляючи її не лише підстригти, а й випрямити волосся. До тієї розмови воно завжди падало їй на плечі, довге та скуйовджене. Але продюсер, розпочавши свою критику з «не ображайся» — слів, що завжди передували чомусь образливому, — заявив їй: «Тобі дечого не вистачає для вроди, та камера цього не знає. Камера тебе любить. А тому тебе починає любити й наше начальство».
Той продюсер, ясна річ, був Себастьяном. Вона була такої високої думки про себе, що вийшла за нього заміж.
Поки вони з Браяном гойдалися на танцювальному майданчику, вона усвідомила: він незмірно кращий за Себастьяна. Кращий у всьому: гарніший, добріший, кращий співрозмовник, веселіший і розумніший, хоч і намагається приховати цю частину своєї особистості, тоді як Себастьян завжди її перебільшував.
Але, знов-таки, нікуди не поділося питання довіри. Себастьян, звичайно, був покидьком, але він був справжнім покидьком. Таким покидьком, що йому не здавалося, ніби це треба приховувати. Себастьян не приховував нічого.
З іншого боку, вона не знала, що в неї останнім часом із Браяном. Відколи він повернувся з поїздки, вони поводились одне з одним із моторошною ввічливістю. Вона нічим не могла підкріпити своєї недовіри, тож не наполягала на розв’язанні проблеми. А його це, схоже, влаштовувало. Та все ж вони обходили одне одного у квартирі, наче банки із сибіркою. Різко зупинялися під час розмов, щоб, бува, не бовкнути чогось такого, що може призвести до конфлікту, — про його звичку залишати на спинці ліжка вчорашній одяг, про її схильність не міняти туалетний папір, якщо від нього на картонці ще залишається один квадратик, — та вкрай обережно добирали слова. Невдовзі вони взагалі перестануть обговорювати потенційні джерела напруження, а це викликатиме лише почуття образи. Вони відсторонено всміхались одне одному вранці та ввечері. Проводили більше часу за ноутбуками чи телефонами. За останній тиждень вони кохались один раз, і то була плотська версія їхніх відсторонених усмішок: щось в’язке, мов вода, та інтимне, як реклама поштою.
Коли пісня закінчилась, уся компанія заплескала в долоні, кілька людей засвистіли, а Мелісса постукала виделкою по своєму винному келиху й закричала: «Цілуйтеся! Цілуйтеся!», доки вони не піддалися.
— Наскільки ніяково тобі зараз? — спитала Рейчел Браяна, відкинувшись назад у його обіймах.
Браян не відповів. Він намагався зрозуміти, що побачив у неї за спиною.
Коли його пальці розтиснулися, вона повернулася й вийшла з його обіймів.
До зали ввійшов чоловік. Трохи за п’ятдесят, із довгим сивим волоссям, зібраним у хвіст. Доволі худий. Одягнений у сіру безформну спортивну куртку поверх блакитно-білої гавайської сорочки та темні джинси. Шкіра в нього була жорстка й засмагла. Блакитні очі — такі ясні, що здавалося, ніби вони палали.