— Браяне! — Він розкрив обійми.
Браян швидко перезирнувся з Калебом — так швидко, що, якби Рейчел не стояла за три дюйми від його обличчя, то не помітила б цього, — а тоді його обличчя розпливлося в усмішці і він підійшов до чоловіка.
— Ендрю. — Однією рукою Браян підхопив його попід лікоть, а другою потиснув йому руку. — Що привело тебе до Бостона?
— Виступ у «Ліріку».
Ендрю підняв брови.
— Чудово.
— Справді?
— А хіба ні?
Ендрю знизав плечима.
— Це робота.
Підійшов Калеб із двома напоями.
— Ендрю Ґеттіс ізнову з нами. Досі труїшся «Столі»?
Ендрю вихилив чарку одним ковтком і повернув її Калебові. Взяв у нього другу, вдячно кивнув і обережно надпив.
— Радий тебе бачити.
— Навзаєм.
Ендрю реготнув.
— Справді?
Калеб засміявся і плеснув його по плечі.
— Здається, це сьогодні твоя улюблена фраза.
— Ендрю, моя дружина Рейчел.
Рейчел потиснула руку Ендрю Ґеттісові. Вона була навдивовижу гладенька й навіть витончена.
— Радий знайомству, Рейчел. — Він нагородив її двозначною, зухвалою усмішкою. — Ви розумниця.
Вона засміялася.
— Прошу?
— Ви розумниця. — Він досі тиснув їй руку. — Я це бачу. Блін, та всі бачать. Ця краса, я розумію. Красу Браян полюбляв завжди, але…
— Підіграй йому, — сказав Браян.
— …мізки — це щось новеньке.
— Здоров, Ендрю. — Браянів голос прозвучав дуже легко.
— Здоров, Браяне.
Він відпустив її руку, та очей від неї відводити не став.
— Досі куриш?
— Тільки вейп.
— Я теж.
— Серйозно?
— Не хочеш покурити зі мною на вулиці?
Ендрю Ґеттіс схилив голову набік, дивлячись на Рейчел.
— Як гадаєте, мені варто?
— Що саме?
— Піти покурити з вашим чоловіком?
— А чому б ні? — відказала вона. — Згадати старі часи. Можете надолужити згаяне.
— Гм-м. — Він оглянув залу, а тоді знову глипнув на неї. — Під що ви танцювали?
— «Відколи я на тебе запав».
— Та хто б під таке танцював? — Ендрю обдарував їх обох широкою спантеличеною усмішкою. — Ця пісня безнадійна. Її головна тема — емоційна неволя.
Рейчел кивнула.
— Гадаю, ми намагаємося вдатися до постіронії. Чи метаромантики. Ніяк не можу збагнути, до чого саме. Приємного перекуру, Ендрю.
Він зняв перед нею уявного капелюха й повернувся до Браяна з Калебом.
Вони втрьох попрямували до дверей, але раптом Ендрю Ґеттіс озирнувся та сказав Рейчел:
— Поґуґліть.
— Що?
Браян і Калеб, які вже майже дісталися дверей, помітили, що його з ними немає.
— «Відколи я на тебе запав». Поґуґліть це.
— Знаю, ця пісня має зо дві сотні каверів.
— Я не про пісню.
Браян пішов до них, і Ендрю це відчув. Він розвернувся, зустрівся з Браяном на середині зали, а тоді вони вийшли надвір покурити.
Рейчел дивилась, як вони на вулиці видихають утрьох свою пару. Вони багато сміялись, як найближчі старі друзі, і багато виявляли один до одного незграбну ніжність: били кулаком об кулак, плескали один одного по плечі, штурхались. Одного разу Браян схопив Ендрю за карк і притягнув до себе так, що вони торкнулись одне одного чолом. Вони обидва всміхалися й навіть сміялися; Браянові губи ворушилися без упину, а вони обидва кивали, зрісшись головами, наче сіамські близнюки.
Коли вони розірвали обійми, їхні усмішки на мить померкли, а тоді Браян зазирнув у вікно, перехопив погляд Рейчел і показав їй великого пальця, ніби кажучи: «Усе гаразд, усе гаразд».
«Ця людина, — нагадала вона собі, — буквально ладна зняти із себе плащ і віддати іншому».
Коли вони повернулись, Ендрю, здавалося, цікавився всіма присутніми в залі, крім Рейчел. Він пофліртував з однією працівницею «Делакруа Ламбер», потеревенив із Меліссою, доволі довго поговорив із Калебом (при цьому в них обох були дуже похмурі обличчя) і напрочуд швидко напився. Щонайбільше за годину після прибуття його почало регулярно хитати.
— Він ніколи не вмів пити, — зауважив Браян, після того як Ендрю збив зі спинки стільця сумку одного зі стажерів, а тоді перекинув стілець, намагаючись виправити ситуацію.
Коли впав стілець, усі засміялися, хоча це, схоже, мало кому здавалося кумедним.
— Цей хлопець — кайфолам, — сказав Браян. — І завжди ним був.
— Звідки ти його знаєш? — запитала Рейчел.
Браян її не почув.
— Дозволь я з цим розберуся.
Він підійшов до Ендрю й допоміг йому поставити стілець. Поклав руку йому на передпліччя, а Ендрю відсмикнув його, перекинувши наполовину повну гальбу пива на барній стійці.
— Браю, ти що, наркотою мене накачав?
— Усе гаразд, — подав голос Калеб. — Усе гаразд. Усе гаразд.
Із другого кінця стійки надійшов із напруженим обличчям бармен Джерод, небіж Ґейл і фанат кросфіту.
— У вас тут усе нормально?
— Ендрю? — промовив Браян. — Цей пан питає, чи все в нас нормально. У нас усе нормально?
— Та супер-пупер, бля. — Ендрю віддав честь барменові.
Джерода це роздраконило.
— Коли що, пане, я можу домовитися, щоб вас відвезли додому. Ви мене розумієте?
Ендрю перейшов на яскравий британський акцент.
— Так, люб’язний шинкарю. І я щиро волів би не перетинатися сьогодні з місцевими поліціянтами.
Джерод наказав Браянові:
— Посади свого приятеля в таксі.
— Гаразд.
Джерод підняв гальбу, яка впала за барну стійку. Та, що цікаво, не розбилася.
— Він досі тут.
— Я над цим працюю, — озвався Браян.
Ендрю на той час уже набурмосився і замкнувся в собі, як справжній п’яничка, що розкаявся. В юності Рейчел бачила, як її мати та двоє материних бойфрендів ходили зі схожими обличчями, коли сповнений жалю день переходив у сповнену жалю ніч.
Ендрю зняв зі спинки стільця свою спортивну куртку, мало не перекинувши і його.
— У тебе досі хата в Бейкер-Лейк?
Рейчел гадки не мала, до кого він звертається. Дивився він на підлогу.
— Ходімо, — сказав Браян.
— Бля, та не мацай мене.
Браян високо здійняв руки, наче кучер у диліжансі на Дикому Заході під час пограбування.
— Там, бля, геть неторкана місцина, — провадив Ендрю. — Втім тобі, Браю, завжди подобалася дичавина.
Він незграбно поплентався до дверей, а Браян пішов за ним, так і не опустивши рук остаточно.
На тротуарі майже одночасно сталося дві події: приїхало таксі, а Ендрю замахнувся на Браяна.
Браян із легкістю ухилився від удару, а тоді спіймав нестійкого Ендрю, наче жінку, що зомліла у старому фільмі. Поставив його на ноги й дав йому ляпаса.
Це бачили всі. За цією драмою стежили, відколи вони вийшли з бару. Кілька молодих стажерів охнули. Ще кілька засміялись. Один юнак сказав:
— Блін. Таки не треба дойобуватися до боса.
Як у швидкості, так і в невимушеній легкості цього ляпаса було щось таке, завдяки чому він здався вдвічі жорстокішим.
Так дають ляпаса не людині, що становить загрозу, а докучливій дитині. У ньому відчувалося презирство. Ендрю заворушив плечима, захитав головою, і стало ясно, що він ридає.
Рейчел побачила, як її чоловік сказав щось таксистові, який вийшов із таксі й намагався відмахнутися від грошей за поїздку, не пускаючи до свого таксі потенційно небезпечного п’яницю.
Але Браян вручив водієві кілька банкнот, а той їх узяв. Тоді вони разом запакували Ендрю на заднє сидіння, і таксі поїхало вздовж Тремонт-стріт.
Повернувшись до бару, Браян неначе здивувався, що хтось уважно за цим стежив. Узяв Рейчел за руку, поцілував її та сказав:
— Вибач, що так вийшло.
Їй досі не йшов із голови той ляпас, його невимушена жорстокість.
— Хто він?
Вони пішли до стійки, і Браян замовив шотландського віскі, сунув Джеродові п’ятдесят баксів за труди й повернувся до Рейчел.