Рейчел перебрала власні кишені й не побачила в них нічого, доки не натрапила на чек, який більш ніж тиждень тому поцупила з Браянового плаща. Ну, «поцупила» — це було сказано суворо. Привласнила. Так начебто краще. Вона сіла на підлогу спиною до пралки, розгладила чек на коліні та вкотре замислилася, чому він її бентежить. Це ж просто чек із лондонської крамниці, де Браян 05/09/14 об 11 : 12 придбав пакунок жуйки, газету «Дейлі сан» і пляшку «Оранджини» на загальну суму 5,47 фунта стерлінгів. Крамниця була розташована в будинку 17 на Монмут-стріт, тобто зовсім поряд із готелем «Ковент-Ґарден».
Ось, знову. Це ж просто чек. Рейчел пожбурила його в кошик для сміття. Засипала до пралки порошок і ввімкнула її. Вийшла з ніші.
Рейчел повернулася. Витягнула зі сміття чек і поглянула на нього знову. Її бентежила дата. 05/09/14. Дев’яте травня 2014 року. Так, того дня Браян був у Лондоні. Місяць, день, рік. Але у Британії дати записують не так. Там пишуть не місяць, день, рік, а день, місяць, рік. Якби цей чек справді був із лондонської крамниці, там би не було напису «05/09/14». Там було б написано «09/05/14».
Рейчел поклала його в кишеню піжамних штанів, пішла до санвузла, і там її знудило.
Вона висиділа вечерю з Браяном, але майже не говорила під час неї. Коли він питав, що сталося, вона казала, що в неї знахабніли алергії, а рукопис починає завдавати незмірно більшого клопоту, ніж вона очікувала. Коли він зажадав почути більше, вона сказала:
— Я просто втомилася. Можна на цьому закінчити?
Він кивнув із покорою і розчаруванням на обличчі — справжній мученик, змушений терпіти агресивні примхи нерозважливої дружини.
Спала Рейчел в одному ліжку з ним. Їй не вірилося, що вона зможе заснути, і спершу вона близько години просто пролежала на місці, тулячись щокою до подушки й дивлячись, як спить Браян.
«Хто ти?» — хотілося спитати їй. Хотілося сісти на нього, забити його у груди й заволати.
«Що ти зі мною зробив?»
«Що я зробила із собою, пов’язавши з тобою своє життя? Зациклившись на тобі?»
«До чого веде твоя брехня?»
«Якщо ти ошуканець, чим тоді є моє життя?»
Рейчел якимось робом заснула неспокійним сном, а коли вона прокинулася наступного дня, з її вуст зірвалося вражене «ой».
Поки Браян приймав душ, вона пішла до вітальні й визирнула з вікна, де побачила маленький «форд фокус», який напередодні орендувала на стоянці Zipcar за рогом. Навіть із цієї висоти Рейчел було видно помаранчевий штрафний талон за порушення правил паркування, який контролерка стоянки підсунула під правий «двірник».
Рейчел цього очікувала: вона ж учора припаркувалася в зоні тільки для мешканців комплексу, бо інакше не могла поставити автівку там, де вона мала бути сьогодні, — там, де було б видно вихід із їхнього гаража.
Рейчел одяглась у форму для тренувань і худі. Коли душ вимкнувся, тихенько постукала у двері санвузла.
— Так?
Вона відчинила двері й перехилилася через одвірок. На талії у Браяна був рушник, а його шия і підборіддя були вкриті гелем для гоління. Він уже збирався намастити собі щоки, та тепер глипав на неї, тримаючи у правій долоні маленький завиток із лілового гелю.
— Піду потренуюся.
— Зараз?
Вона кивнула.
— Інструкторка, яка мені подобається. У вівторок вона приходить тільки на цей час.
— Гаразд. — Браян підійшов до неї. — Побачимося за тиждень.
— Безпечного польоту.
Вони стояли на місці. Їхні обличчя розділяло кілька дюймів, його очі вдивлялися в неї, а її очі не ворушилися взагалі.
— Бувай.
— Люблю тебе, — сказав він.
— Бувай, — повторила вона й зачинила за собою двері.
19
«Алден Мінералс Лтд.»
Учора, їдучи машиною із Zipcar зі стоянки за рогом до паркування біля їхнього будинку, вона подолала два квартали, і навіть це дещо зіпсувало їй нерви. Тепер же, коли вона споглядала, як Браян полишає гараж і виїздить підйомом на рівень вулиці, весь кисень у її тілі перейшов у серце. Браян звернув на Коммонвелс-авеню і негайно виїхав на ліву смугу. Рейчел різко поїхала. Ліворуч від неї промайнуло таксі. Заревів сигнал. Таксі обігнуло її, а його водій махнув рукою цій ідіотці, не здатній одночасно керувати автівкою та зберігати пильність.
Вона сиділа десь між паркувальним місцем і доріжкою, відчуваючи жар у голові й горлі.
«Припини».
«Спробуй ще раз, як він знову кудись поїде».
От тільки Рейчел знала: якщо вона прислухається до цього голосу, то взагалі ніколи цього не зробить. Проведе весь наступний рік (або наступні кілька років) у хаті, у страху, у недовірі й досаді, і врешті-решт ці ж таки відчуття стануть для неї бальзамом, перетворяться за іронією долі на ліки, на камінець-талісман, який вона гладитиме, доки це погладжування не замінить усіх лагідних дотиків у її подальшому житті. А найгірше в цьому було ось що: на той час вона вже переконає себе, що цього більш ніж досить.
Рейчел виїхала на Коммонвелс-авеню і почула власне дихання. Це ніколи не було добрим знаком. Якщо вона не приборкає його темпу, то почне задихатися, можливо, зомліє та вріжеться в когось, як колись передрікав Браян. Вона поволі видихнула крізь стиснені вуста. Браян звернув ліворуч на Ексетер-стріт. Вона поїхала слідом за таксі, яке мало в неї не врізалось, а тепер звернуло в той самий бік. Вона видихнула ще раз, так само повільно, і її дихання повернуло собі стерпний ритм. Зате серце й далі скакало, мов тварина в загоні, що бачить, як до неї наближається фермер із сокирою. Рейчел вчепилася в кермо, як бабця чи автоінструкторка. Шия в неї напружилася, долоні змокли, а лопатки зігнулися.
Браян звернув ліворуч, проїхавши «Вестін», і вона на мить загубила його, хоча саме тут і не мала його губити. Надто вже багатий у нього тут був вибір: можна було рушити кружним шляхом на Массачусетську платну магістраль, поїхати навпростець уздовж Стюарт-стріт або звернути праворуч на Дартмут-стріт і попрямувати до Саут-Енду. Коли він учинив саме так і проминув ТРЦ праворуч від себе, вона помітила його стоп-сигнали. Тут Рейчел, щоправда, перестало прикривати таксі: воно продовжило їхати прямо, а вона звернула праворуч. Браян випереджав її на пів кварталу, та автівок між ними не було. Якщо вона хоч трохи наблизиться, він зможе побачити у дзеркалі заднього огляду її лице.
Напередодні Рейчел думала про маскування, та воно здалося справжнім абсурдом: їй що, змінити зовнішність під Ґраучо[17]? Надягнути хокейну маску? Утім, вона таки надягнула кепку, що робила рідко, та сонячні окуляри із широкими круглими скельцями, яких Браян ще жодного разу не бачив, тож вона врятується, якщо він погляне на неї з помірної відстані, але точно не зблизька.
Він звернув ліворуч на Коламбус-авеню, і до них долучилася ще одна машина — чорний фургон із нью-йоркськими номерами. Рейчел поїхала за ним, і наступні кілька миль вони подолали гуртом. Усі три машини разом з’їхали з Коламбус-авеню на Арлінґтон-стріт, із Арлінґтон-стріт на Олбані-стріт, а тоді подалися до магістралі I-93. Коли до Рейчел дійшло, що вони, можливо, скоро виїдуть на швидкісну магістраль, їй стало лячно, що її знудить на приладову дошку. Навіть на міських вулицях Рейчел було нелегко: шум, нерівності, відбійні молотки, що розбивали асфальт на будівництві, пішоходи, що бігали «зебрами», інші автівки, що проїздили поруч, підрізали її, їхали просто позаду неї. Та це відбувалося на швидкості двадцять п’ять миль за годину.
Думати про це було особливо ніколи, бо Браян саме виїздив на південну частину 93-ї магістралі. Рейчел подалася за ним, почуваючись так, ніби в’їзд на дорогу тягнув її вперед. Браян натиснув на газ і чкурнув на ліву смугу, перетнувши три смуги з іншими автівками. Його «інфініті» аж загойдався на колесах. Рейчел також поставила ногу на педаль газу, та спочатку це практично нічого не дало — ніби вона наступила на брилу, сподіваючись, що та поскаче галопом. Маленький «форд» потихеньку посунув уперед, тоді посунув уперед трішечки швидше, а потім — іще трішки швидше. Коли він розігнався до швидкості, якої Браян досяг майже миттєво (десь із сімдесят п’ять миль на годину), Браянів «інфініті» вже опинився на чверть милі попереду. Рейчел продовжувала тиснути на педаль, залишаючись на смузі праворуч від нього, і невдовзі скоротила відстань так, що, коли вони виїхали з Дорчестера до Мілтона, її відділяло від Браяна п’ять машин, із-за яких його чудово було видно.
17
Тобто під американського коміка Ґраучо Маркса, відомого зокрема незвичною зовнішністю: великі окуляри в роговій оправі, густі темні брови, великий ніс і вуса.