Вона так завзято зосередилася на поточному завданні, що геть забула, як лячно їй було їхати швидкісною магістраллю. Тепер це відчуття повернулося, та воно було не зовсім жахом, а лиш ненастанним трепетом між її горлом і грудьми та страхом, що її шкіра розірветься під натиском скелета.
А ще вона почувалася зрадженою і відчувала лють, отруйну, як засіб для чищення труб. Просто стало більш ніж ясно (хоча великих сумнівів у цьому не було ніколи): Браян їде не до аеропорту. Лоґан стояв за п’ятнадцять миль позаду них.
Коли вони перейшли з 93-ї магістралі на південну частину 95-ї, до табличок, які повідомляли про близькість Провіденса, вона замислилася, чи не міг він надумати полетіти з аеропорту Т. Ф. Ґріна, єдиного великого аеропорту в Род-Айленді. Рейчел знала, що дехто віддає йому перевагу перед велелюдністю Лоґана, та вона також достеменно знала, що прямого рейсу до Москви там нема.
— Та блін, не летить він ні до якої Москви, — сказала вона вголос.
За кілька миль виявилося, що вона мала рацію: щонайменше за десять миль від аеропорту Браян увімкнув поворотник і почав обережно перетинати смуги магістралі. Виїхав він у Провіденсі, скориставшись з’їздом до Браунського університету, на межі між районами Колледж-Гілл і Федерал-Гілл. Той самий з’їзд обрало ще кілька машин, у тому числі й автівка Рейчел за три автівки позаду нього. На вершині з’їзду Браян звернув праворуч, але дві машини між ними поїхали ліворуч.
Наблизившись до перехрестя, вона сповільнилася, дозволила Браянові якомога далі вирватися вперед, але довго зволікати вона не могла. Ліворуч від неї заревів мотор «порше», що різко розвернувся і погнав далі поперед неї. Рейчел ніколи так не раділа, що хтось із маленьким членом їде автівкою для водіїв із маленькими членами й поводиться як водій із маленьким членом, бо їй знову було де сховатися від Браяна.
Щоправда, так тривало недовго. На першому ж світлофорі «порше» звернув на смугу тільки для повороту ліворуч, а тоді газонув, притьмом об’їхав Браяна на перехресті та з ревом погнав дорогою поперед нього.
Ох уже ці маленькі члени, знову подумала Рейчел, із відповідними машинами. Блін.
Тепер між нею та її чоловіком не було буфера, жодної можливості подбати про те, щоб він не впізнав її, поглянувши у дзеркало заднього огляду. Рейчел подолала перехрестя. Вона досі трималася на такій відстані від нього, в якій могли б уміститися чотири машини, та водій автівки позаду неї вже витягував шию, щоб побачити, що там за нею, ніби хотів зрозуміти, чому вона скоює цей непростимий гріх — відстає від автівки попереду.
Вони в’їхали до району дощатих будиночків у федеральному стилі, вірменських пекарень і церков із вапняку. Браян один раз задер голову та схилив її праворуч, явно позираючи у дзеркало заднього огляду, і Рейчел, запанікувавши, мало не вдарила по гальму. Але ні, ні — він перевів погляд назад на дорогу. Два квартали по тому вона побачила те, чого шукала, — кафе з донатами та автозаправку на узбіччі. Увімкнула поворотник. Зупинилася біля кафе з донатами та приготувалася миттю поїхати далі, коли її промине зелений «крайслер».
От тільки за зеленим «крайслером» був брунатний «пріус», за «пріусом» — бежевий «ягуар», просто за «ягуаром» — «тойота фораннер» на велетенських колесах, а за «фораннером» (Господи!) — мініфургон. Коли вона поїхала знову, її не лише відділяло від Браяна п’ять машин: мініфургон був такий високий, що за ним нічого не було видно. А якби й було, то Рейчел би дивилася на задню частину «фораннера», який був навіть вищий за мініфургон.
На наступному світлофорі машини зупинились, і Рейчел ніяк не могла здогадатися, чи справді Браян проїхав на світлофор до червоного світла.
Машини рушили знову. Вона поїхала за автівками, що й далі рухалися по прямій: ця дорога не мала поворотів. «Мені б один-єдиний поворот, — молилася вона, — один-єдиний бісів поворот, і може, я таки зумію його розгледіти».
За милю на дорозі з’явилася розвилка. «Пріус», мініфургон і «фораннер» звернули праворуч, на Белл-стрит, тим часом як «крайслер» і «ягуар» продовжили їхати Бродвеєм.
Та от біда: перед «крайслером» уже не було Браянового «інфініті». Та й узагалі ніде не було.
Рейчел заволала крізь зціплені зуби й міцно вчепилася в кермо, наче готова зірвати його з приводного вала.
Вона різко розвернулася назад. Без роздумів, без попередження, так, що їй услід гнівно забібікала як машина просто позаду, так і автівка, яку Рейчел підрізала на протилежній смузі. Їй було байдуже. Вона не відчувала страху — вона відчувала лють і досаду. Щоправда, люті було більше.
Вона проїхала назад уздовж Бродвею, проїхала аж до автозаправки й кафе з донатами, де Браян зник із її поля зору. Знову розвернулася — тепер уже попередивши про це й дещо акуратніше, — а тоді подалася назад, туди, звідки щойно приїхала, придивляючись до кожного завулка, наскільки це було можливо на швидкості тридцять миль за годину.
Рейчел знову дісталася розвилки. Притлумила в собі сильне бажання дати волю черговому крику. Стримала сльози. Звернула ліворуч, на малесеньку стоянку під будівлею Організації ветеранів іноземних воєн, і повернулася назад.
Якби Рейчел не наскочила на червоне світло, то нізащо б не знайшла Браяна. Проте це сталося. А стоячи перед світлофором, де праворуч від неї виднілися чергова автозаправка й сіра страхова агенція, вона поглянула на перехресну вулицю і побачила великий будинок у вікторіанському стилі з високою білою табличкою на моріжку перед входом із переліком розташованих у будинку підприємств. І там, на стоянці збоку від будівлі, під пожежною драбиною з кутого заліза, стояв Браянів «інфініті».
Рейчел відшукала місце для паркування за шість будинків від нього. Пройшла назад пішки. Вулиця була обсаджена старими дубами й кленами. На затіненій частині тротуару досі було трохи вогко від роси, що попадала вранці з дерев, а в травневому повітрі однаково добре відчувалися запахи розкладу й переродження. Навіть тепер, наближаючись до будівлі, у якій її чоловік ховав правду про себе — чи принаймні якусь істину про себе, Рейчел відчувала, як вулиця та її пахощі її заспокоюють.
На табличці, що стояла на моріжку перед входом, згадувалися троє психіатрів, один сімейний лікар, компанія, що торгувала корисними копалинами, компанія, що займалася перевіркою прав на нерухомість, і двоє адвокатів. Рейчел не покидала затінку великих дерев, доки не дісталася завулка збоку. Велика табличка на початку завулка попереджала, що тутешня стоянка призначена тільки для орендарів приміщень у будинку 232 на Сівер-стріт, тимчасом як кілька менших табличок, прикріплених до дощок болтами, вказували, де чиє місце. Браянів «інфініті» стояв на місці, відведеному компанії «Алден Мінералс Лтд.».
Рейчел ніколи не чула про «Алден Мінералс Лтд.», і все ж назва видавалась їй туманно знайомою, наче колись вона про неї чула. Проте Рейчел була впевнена, що не чула. Ще один парадокс за тиждень, повний парадоксів.
«Алден Мінералс Лтд.» була розташована на другому поверсі, в офісі 210. Тепер, схоже, цілком доречно було промчати вгору сходами, ввірватися до офісу й побачити, чим саме займається її чоловік-брехун. І все ж вона завагалася. Відшукала місце під пожежною драбиною, притулилася до будинку та спробувала збагнути, чи може цьому бути якесь логічне пояснення. Часом чоловіки вигадливо дурять дружин, наприклад, плануючи вечірку-сюрприз.