Ні. Неправда. Принаймні не так, щоб заявляти, ніби вони в Лондоні, хоча насправді перебувають у Бостоні, чи заявляти, що летять до Москви, а насправді їхати до Провіденса. Ні, цьому немає жодного прийнятного пояснення.
Хіба що…
Що?
«Хіба що він — шпигун, — подумала Рейчел. — Хіба шпигуни не займаються таким?»
«Атож, Рейчел, — підтакнув саркастичний голос, схожий на материн, — звісно, займаються. Так само як невірні чоловіки та соціопати».
Вона притулилася до будинку й пошкодувала, що кинула курити.
Якби вона цієї ж миті вступила з ним у конфлікт, що б це їй дало? Правду? Мабуть, ні, якщо він уже так довго успішно їй брехав. Та й усе одно вона йому не повірить, хоч що він їй скаже. Він може показати їй своє посвідчення працівника ЦРУ, а вона згадає про селфі, яке він «надіслав» із Лондона (до речі, як він його підробив?), і скаже йому запхати свою ЦРУшну ксиву туди, де сонце не світить.
Якщо вона вступить із ним у конфлікт, це нічого їй не дасть.
Звичайно, ще важче було визнати інше: якщо вона вступить із ним у конфлікт, незалежно від того, брехатиме він їй зараз чи ні, їхнім стосункам — чи як вона зватиме це надалі — настане каюк. А до цього вона ще не була готова. Про це було соромно думати, та наразі Рейчел не могла витримати його зникнення зі свого життя. Вона уявила собі їхню квартиру без його одягу, його книжок, його зубної щітки й титанової бритви, їхній холодильник — без їжі, а шотландське віскі, якому Браян віддавав перевагу, — поза баром або ще гірше — забуте й зоставлене як нагадування, доки Рейчел не виллє його в раковину. Вона уявила, як журнали, що їх передплачував Браян, надходитимуть іще не один місяць після його від’їзду, а її довгі порожні дні переходять у довгі нескінченні вечори. Після істерики в ефірі вона втратила більшість своїх друзів. Так, у неї була Мелісса, та Мелісса належала до тих друзів, які очікували, коли вона «збадьориться», «почне думати позитивно» і («Перепрошую, офіціанте, можна повторити оце, тільки щоб льоду було менше?») «викинути це з голови». Поза тим її друзі взагалі були не друзями, а випадковими знайомими: як-не-як важко підтримувати спілкування з людиною, що майже не виходить із хати.
Останні кілька років її єдиним справжнім і постійним другом був Браян. Вона залежала від нього так, як дерева залежать від свого коріння. Він був для неї цілим світом. Розумом вона усвідомлювала, що їй, звичайно — звичайно, — доведеться від нього відірватися. Він ошуканець. А їхній дім побудовано з піску. Та все ж вона…
Він вийшов із будинку ззаду й перейшов вулицю під самим носом у Рейчел. Писав комусь повідомлення, ідучи до автівки, тимчасом як вона стояла під пожежною драбиною менш ніж за шість футів від нього. Рейчел зачекала, коли він її побачить. Спробувала надумати, що їй сказати. На ньому тепер були синій костюм із білою сорочкою, краватка у сріблясто-чорну клітинку й темно-брунатні черевики. На правому плечі він ніс брунатну шкіряну сумку для ноутбука. Браян сів у «інфініті» та скинув сумку на пасажирське сидіння, однією рукою досі набираючи повідомлення, а другою зачиняючи дверцята. Надягнув на груди пасок безпеки. Завів мотор, не припиняючи писати повідомлення, а тоді, певно, натиснув на «відіслати», бо кинув телефон на пасажирське місце й поїхав задом із паркувального місця, вдивляючись у дзеркало заднього огляду. Опустить погляд на якісь шість дюймів — і побачить її. Рейчел уявила, який у нього буде шок: він аж забуде, що їде заднім ходом, і вріжеться в ліхтарний стовп на тому боці. Але цього не сталося. Браян дав задній хід, крутнувши кермо, а тоді подався вперед, глипаючи на Сівер-стріт. Виїхав із завулка й повернув ліворуч, на Сівер-стріт.
Рейчел побігла до своєї машини, радіючи, що заради брехні про «тренування» взула кросівки. Сіла в автівку, розвернулася, поїхала вздовж вулиці та промчала перехрестя, щойно жовте світло стало червоним. За хвилину вона помітила Браяна на Бродвеї, за три машини попереду.
Вона рушила за ним назад, до Колледж-Гіллу. У кварталі, що застряг між занепадом і ремонтом, Браян з’їхав на узбіччя. Рейчел зупинилася за п’ятдесят ярдів позаду, перед покинутою туристичною агенцією і зачиненим назавжди музичним магазином. За ним стояв пункт прокату меблів, який, здавалося, монополізував ринок чорних лакованих комодів. Далі — алкогольний магазин, а потім — крамниця, що торгувала камерами, «У Малого Луї». Усі крамниці, що торгують камерами, підозрювала Рейчел, спіткає доля музичних магазинів і туристичних агенцій (зате алкогольні магазини, як вона припускала, встоять у всьому світі), однак заклад Малого Луї, здавалося, ще тримався. Браян увійшов туди. Рейчел подумала, чи не пройтися тротуаром і не поглянути, чим він там займається, та швидко вирішила, що це надто непередбачувано, щоб так ризикувати. Її думка підтвердилася, коли Браян вийшов менш ніж за дві хвилини. Якби вона піддалася своєму пориву, то попалася би просто посеред тротуару. Він поїхав геть, а вона відірвалася від узбіччя. Минаючи крамничку з камерами, Рейчел побачила, що там доволі темно; у вітринах виставлено тільки фотографії камер, а шибки обклеєні газетними оголошеннями. Вона гадки не мала, що відбувається в тій крамниці, та підозрювала, що продаж камер не є там основним видом діяльності.
Браян разом із Рейчел виїхав із Провіденса, проїхав через низку дедалі менших містечок із дедалі нещаснішими дощатими будиночками та поодинокими фермами, а тоді в’їхав до торговельного ряду — судячи з вигляду, досить нового. Проминувши «Панера Бред» на краю ряду, він дістався маленького банку, що стояв осторонь інших будівель, зупинився на стоянці й вийшов із автівки. Підійшов до банку, знову закинувши на праве плече сумку для ноутбука.
Рейчел просто залишилася на стоянці торговельного ряду, перед крамницями «Сі-Ві-Ес» і «Пейлесс ШуСорс». Чекаючи, дістала з підстаканника телефон і побачила, що їй надійшло повідомлення.
Рейчел відкрила повідомлення. Воно було від Браяна і було надіслане двадцять хвилин тому, коли він вийшов із будинку на Сівер-стріт і перейшов вулицю просто в неї перед носом.
Мала, я на злітній смузі. Скоро полечу. Приземлюся годин за 10. Сподіваюся, ти ще не спатимеш, як я зателефоную. Дуже-дуже люблю.
Десять хвилин по тому він вийшов із банку — вже без сумки для ноутбука.
Сів у свій «інфініті» й виїхав зі стоянки.
Вона поїхала за ним назад до Провіденса. Він зупинився біля квіткової крамниці, де купив букет із білих і рожевих квітів, і її занудило. Вона не була впевнена у своїй готовності до того, до чого це йшло. Браян зупинився ще раз і купив у магазині алкогольних напоїв пляшку шампанського. Тепер вона знала, що не готова. Він з’їхав із головної дороги у Федерал-Гілл — район, що колись давно був територією американців італійського походження й осередком влади мафії в Новій Англії, та нині був лиш одним із багатьох гарних джентрифікованих районів із шикарними ресторанами й таунгаусами із червоної цегли.
Браян зупинив «інфініті» на паркувальному місці перед одним із цих таунгаусів, вікна якого були відчинені назустріч чудовій днині, через що в їхній білій облямівці майоріли білі фіранки. Рейчел припаркувалася навпроти, за кілька будинків від місця, де Браян став на тротуарі з букетом у руці. Він засунув до рота два пальці й гучно, різко засвистів; вона не бачила такого жодного разу, відколи вони були разом. Рейчел спало на думку: новий для неї не тільки цей свист. Браян інакше рухається, підняв плечі, розслабив стегна, відштовхується від землі пальцями ніг із упевненістю танцюриста.
Браян піднявся сходами, і парадні двері будинку відчинились.
— О Господи, — прошепотіла Рейчел. — Господи, Господи, Господи.
Йому відчинила жінка років тридцяти п’яти. Вона мала біляві кучері й симпатичне видовжене обличчя. Та все це перестало цікавити Рейчел, коли Браян вручив їй квіти й шампанське, а тоді став колінами на сходовий майданчик, щоб поцілувати її вагітний живіт.
20
Касета
Рейчел не пам’ятала, як виїхала назад на шосе. Надалі вона до скону питатиме себе, як цілком твереза людина могла кілька миль їхати за кермом автотранспорту через місто середнього розміру й потім не пам’ятати цього.