— У школі акторської майстерності.
Знову кивок.
— Там ми всі й познайомились.
— Отже, мій чоловік — актор.
— У принципі, так. Отже, крамниця з камерами. Як довго він там пробув?
Вона на мить поглянула на нього з-за стільниці.
— Хвилин зо п’ять, не більше.
Він покусав себе за щоки.
— Виніс звідти що-небудь?
— Яке справжнє прізвище Браяна?
Трясця, їй аж не вірилося, що ці слова злетіли з її вуст. Яка жінка сподівається коли-небудь запитати таке про свого чоловіка?
— Алден, — сказав він.
— Бретт?
Він заперечно хитнув головою.
— Браян. Бретт — то був його творчий псевдонім. Моя черга.
Вона похитала головою.
— Ні, ні, ні. Ти приховував від мене інформацію, відколи ми познайомилися. Сьогодні я тільки почала. Одне твоє запитання в обмін на два моїх.
— А якщо цього недостатньо?
Вона помахала пальцями на двері за його спиною.
— Тоді йди в сраку, друже мій.
— Ти п’яна.
— Я забухала, — відказала Рейчел. — Що там у тих кембриджських офісах?
— Нічого. Ті приміщення ніколи не використовуються. Ними володіє один наш друг. У разі потреби — скажімо, як ти приїздиш до нас і ми дізнаємося про це заздалегідь, — ми його декоруємо. Достоту як сцену.
— Тоді хто стажери?
— Ти вже поставила два запитання.
Але тієї миті вона побачила відповідь, неначе та спустилася з небес, сяючи неоном.
— Актори, — мовила Рейчел.
— Дзінь! — Калеб удав, ніби ставить пташку в себе перед носом. — У яблучко. Браян виніс щось із крамниці з камерами?
— Я нічого такого не бачила.
Він зазирнув їй у вічі.
— До банку він поїхав до крамниці з камерами чи після?
— Це вже друге запитання.
— Будь милосердна.
Рейчел розреготалася так, що її мало не знудило. Засміялася так, як сміються жертви повеней і вцілілі після землетрусів. Засміялася не з чогось, а тому що сміятися не було з чого.
— Милосердна? — перепитала вона. — Милосердна?
Калеб склав долоні будиночком і опустив до них чоло. Благальник. Мученик, який чекає, коли його зобразять у скульптурі. Коли ж скульптор не прийшов, він підняв голову. Його лице спопеліло, а очниці потемніли. Він старів у неї на очах.
Вона покрутила вино в келиху, та пити не стала.
— Як він підробив лондонське селфі?
— Його зробив я. — Калеб крутнув своїм келихом із бурбоном на стільниці так, що той зробив повний оберт. — Він написав мені, розповів, що відбувається. Ти сиділа просто навпроти мене в «Лігві». Для цього було досить натиснути кілька кнопок на телефоні, поцупити одне зображення тут, друге там і пропустити їх крізь фоторедактор. Якби ти поглянула на нього з високою роздільною здатністю чи на пристойному моніторі, воно б, напевно, здалося неправдоподібним, але як селфі, начебто зроблене у тьмяному освітленні? Це було легко.
— Калебе, — промовила Рейчел, на яку тепер явно почало діяти вино, — у чому я задіяна?
— Що?
— Сьогодні вранці я прокинулася чиєюсь дружиною. Тепер я… Я — що, я одна з його дружин? В одному з його життів? Хто я?
— Ти — це ти, — сказав він.
— Що це означає?
— Ти — це ти, — повторив Калеб. — Ти така, як була. Чиста. Не змінилася. Твій чоловік — не той, ким ти його вважала. Так. Але це не впливає на твою сутність. — Він потягнувся через стільницю й узяв у руку її пальці. — Ти — це ти.
Рейчел звільнила пальці з його хвату. Він залишив руки на стільниці. Вона поглянула на свої руки, на два персні на них: перстень на честь заручин із круглим діамантом-солітером, а під ним — платинова обручка ще з п’ятьма круглими діамантами. Одного разу Рейчел віднесла їх на чистку до ювелірної майстерні на Вотер-стріт (тепер до неї дійшло, що майстерню порекомендував Браян). Побачивши їх, старенький власник закладу присвиснув.
«Якщо чоловік ладен дарувати вам таке коштовне каміння… — промовив він, регулюючи своє скло. — Йой. Напевно, він дуже вас кохає».
Її руки затрусилися, поки вона дивилася на них, на їхню плоть, на ті коштовності й замислилася, чи є в її житті щось, бодай щось справжнє. Останні три роки вона наближалася — спершу поволі, а потім швидше — до психічного здоров’я, до того, щоб повернути собі власне життя та власне «я», зробила низку кроків серед бурі сумніву й жаху. Наосліп ішла все новими й новими коридорами в незнайомій будівлі, не пам’ятаючи, як до неї ввійшла.
І хто ж прийшов її провести? Хто взяв її за руку й почав шепотіти: «Довірся мені, довірся мені», аж поки вона не довірилася? Хто провів її до сонця?
Браян.
Браян вірив у неї тоді, коли всі інші вже давно повтікали. Браян витягнув її з безнадійної пітьми.
— Усе це було брехнею?
Рейчел здивувалася, почувши, як ці слова злетіли з її вуст, і здивувалася, побачивши, як на мармурову стільницю, її руки й персні закрапали сльози. Вони скочувалися з її носа й вилиць у кутики рота і трохи пекли.
Вона спробувала взяти паперовий носовичок, але Калеб ізнову взяв її за руки й сказав:
— То нічого. Дай цьому волю.
Їй захотілося сказати йому, що то не «нічого», аж ніяк не «нічого» і чи не міг би він відпустити її руки.
Вона висмикнула долоні з його рук.
— Іди.
— Що?
— Просто йди. Я хочу побути сама.
— Ти не можеш бути сама.
— Ні, зі мною все буде гаразд.
— Ні, — заперечив він, — ти надто багато знаєш.
— Я?.. — Решту його погрози вона повторити не змогла. А це була погроза, хіба ні?
— Якщо я залишу тебе саму, йому це не сподобається.
Тепер вона повторила:
— Бо я надто багато знаю.
— Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Ні, не знаю.
Пістолет вона залишила в кріслі біля панорамного вікна.
— Ми з Браяном займаємося цим уже дуже давно, — сказав він. — На кону велика сума грошей.
— Яка?
— Велика.
— І ти думаєш, що я можу комусь розказати?
Він усміхнувся і випив бурбону.
— Не думаю, що ти неодмінно розкажеш, але думаю, що можеш розказати.
— Ага. — Вона віднесла свій келих із вином до вікна, та Калеб одразу пішов за нею. Вони зупинилися біля крісла, виглядаючи на вогні Кембриджа, так, що Калеб, опустивши погляд, побачив би пістолет. — Тому ти й одружився з жінкою, яка не знає нашої мови?
Він не сказав нічого, а Рейчел постаралася не опускати погляду на крісло.
— Яка не знає нікого в нашій країні?
Він дивився на ніч, але злегка підсунувся боком до крісла, не зводячи погляду з відображення Рейчел у вікні.
— Тому Браян і одружився із затворницею?
Врешті Калеб сказав:
— Це б могло бути дуже корисно для всіх. — Він перехопив її погляд на темному склі. — Тож не псуй цього.
— Ти мені погрожуєш? — тихо спитала вона.
— На мою думку, погрожувала сьогодні ти, мала.
Він поглянув на Рейчел так, як дивився на неї ґвалтівник, учитель Поль, на Гаїті.
Чи принаймні так їй тоді здавалося.
— Ти знаєш, де Браян? — запитала вона.
— Я знаю, де він може бути.
— Можеш відвезти мене до нього?
— Нащо мені це робити?
— Він має мені дещо пояснити.
— Бо інакше?..
— Бо інакше що?
— Про це я і питаю. Ти грозишся нам наслідками?
— Калебе, — промовила вона й роздратувалася від того, як відчайдушно це прозвучало, — відвези мене до Браяна.
— Ні.
— Ні?
— Браян має те, що мені потрібно. Те, що потрібно моїй родині. Мені не подобається, що він це має і не розповів мені.
Вона знову відчула, як намагається виплисти з вина.
— Браян має те, що тобі?.. Крамничка з камерами?
Калеб кивнув.
— Крамничка з камерами.
— Що?..
— Він має те, що мені потрібно. А йому потрібна ти. — Він повернувся обличчям до Рейчел, залишаючись по той бік крісла. — Тож я поки що не везтиму тебе до нього.
Вона сягнула донизу, схопила пістолет, зняла його із запобіжника й наставила Калебові на груди.
— Ні, — сказала Рейчел, — везтимеш.