— Що?..
— Він має те, що мені потрібно. А йому потрібна ти. — Він повернувся обличчям до Рейчел, залишаючись по той бік крісла. — Тож я поки що не везтиму тебе до нього.
Вона сягнула донизу, схопила пістолет, зняла його із запобіжника й наставила Калебові на груди.
— Ні, — сказала Рейчел, — везтимеш.
22
Снігоочисник
Їдучи з нею на південь за кермом свого сріблястого «ауді», Калеб сказав:
— Можеш прибрати пістолет.
— Ні, — відказала Рейчел, — мені він подобається.
Він їй не подобався. Геть не подобався. Він лежав у неї в руці, наче мертвий шкідник, який може раптом ожити. Його здатність спинити чиєсь життя від одного поруху пальця раптом стала чи не найогиднішою ідеєю, яку коли-небудь обмірковувала Рейчел. А вона ж наставила його на друга. І навіть зараз цілилася з нього в бік цього друга.
— Ти б не могла поставити його на запобіжник?
— Тоді мені б довелося робити більше, перш ніж натиснути на спусковий гачок.
— Але ти не натискатимеш на гачок. Це ж я. А ти — це ти. Розумієш, як це смішно?
— Розумію, — сказала вона. — Звичайно, смішно.
— Отже, тепер, коли ми домовилися, що ти мене не застрелиш…
— Ми про таке не домовлялись.
— Але я за кермом, — відзначив він чи то послужливим, чи то зверхнім тоном. — Отже, ти мене застрелиш — і що? Сидітимеш на пасажирському місці, поки автівка летітиме впоперек автостради?
— Для цього існують подушки безпеки.
— Я тобі не вірю.
— Якщо ти спробуєш забрати в мене пістолет, — сказала вона, — мені не залишиться вибору: доведеться, ну, тебе застрелити.
Калеб смикнув за кермо, і машина незграбно перейшла на сусідню смугу. Він усміхнувся їй.
— Що ж, це було неприємно.
Рейчел відчувала, як змінюється розстановка сил між ними, а після спільних поїздок і довгих ночей на Гаїті вона знала: зміни в розстановці сил — це назавжди, якщо не виправити цього негайно.
Поки він дивився на дорогу, вона поставила пістолет на запобіжник. Той не видав жодного звуку. Рейчел посунулася на сидінні, злегка нахилилася вперед і грюкнула прикладом пістолета по його колінній чашечці. Машина хитнулась і знову різко повернула. Заревів клаксон.
Калеб засичав.
— Срань Господня. Що з тобою таке? Той сраний…
Вона вдарила знову, по тому самому місці.
На третьому повороті він рвучко загальмував машину.
— Годі!
Якщо в якійсь іншій автівці на шосе зараз не набирають 911, щоб повідомити про п’яного водія і назвати операторові номер Калебової машини, їм пощастило.
Вона знову зняла пістолет із запобіжника.
— Годі, — повторив він. Разом із гнівом і владним тоном його голосові зв’язки чітко виражали тривогу. Він гадки не мав, що вона робитиме далі, та однозначно боявся можливих варіантів.
Тож тепер розстановка сил стала такою, як була.
Він виїхав із шосе в Дорчестері, біля південного кінця Непонсета. Взяв курс на північ уздовж Ґалліван-бульвару, на кільцевій розв’язці поїхав праворуч, і спершу Рейчел подумала, що вони зараз переїдуть через міст до Квінсі, та натомість він попрямував до в’їзду назад на автостраду. В останню мить звернув праворуч і поїхав вулицею, що конче потребувала нового дорожнього покриття. Вони скакали й скакали, доки він не звернув праворуч і не поїхав кількома кварталами зігнутих, побитих погодою будинків, куонсетських складів[18] і сухих верфей, повних невеличких човників. У кінці вулиці вони побачили Порт-Шарлоттську пристань. На неї Себастьян кілька разів указував Рейчел, коли вони влітку в перші роки, як були разом, ходили під вітрилом через затоку Массачусетс. Себастьян показував їй, як керувати стерном і орієнтуватися вночі за вогнями в небі. Себастьян на воді з вітром у скандинавському волоссі — у єдиній ситуації на її пам’яті, коли він був щасливий.
Просто за автостоянкою, майже порожньою, стояли ресторан і яхт-клуб; обидві будівлі явно були недавно пофарбовані й мали бадьорий вигляд як на набережну без яхт. Найбільший човен, пришвартований на верфі, схоже, був сорок футів завдовжки. Більшість інших човнів, вочевидь, були омароловними суденцями, старими й дерев’яними. Кілька новіших човнів складалися зі скловолокна. Найсимпатичніший із них був тридцять п’ять футів завдовжки, його корпус було пофарбовано у блакитний колір, рубку — в білий, а палубу — у медово-тиковий. Рейчел звернула на це увагу, бо в ньому стояв її чоловік, залитий світлом їхніх фар.
Калеб швидко вийшов із машини. Показав на Рейчел, сказав Браянові, що його дружина не надто добре все сприймає. Рейчел із радістю помітила, що Калеб помчав до човна, накульгуючи. Вона ж, навпаки, рухалася повільно, не зводячи очей із Браяна. Він майже не відводив погляду від її очей — тільки раз у раз позирав у бік Калеба.
Чи сіла б вона в човен, якби знала, що врешті вб’є його?
Можна розвернутись і піти до поліції. «Мій чоловік — самозванець», — скаже вона. Вона уявила, як якийсь товариський черговий поліціянт відповість: «А хіба не всі ми самозванці, мем?» Так, вона не сумнівалася, що прикидатися кимось — злочин, та й мати двох дружин — також злочин, але чи серйозні це злочини? Зрештою, Браян же просто укладе угоду і все це зникне, хіба не так? Вона залишиться сміховинним порожнім місцем, журналісткою-невдахою, що згодом стане тележурналісткою на таблетках, потім — персонажем анекдотів, тоді — затворницею, а коли стане відомо, що Істеричка-з-Телевізора вийшла заміж за шахрая, що мав іншу дружину та інше життя, на кілька тижнів перетвориться на джерело свіжого матеріалу для місцевих коміків.
Вона пройшла слідом за Калебом до човна, піднявшись трапом. Він зійшов на борт. Коли вона спробувала зробити те саме, Браян подав їй руку. Вона витріщилася на цю руку, доки він її не опустив. Він помітив пістолет у її руці.
— Може, показати тобі свій? Щоб мені було спокійніше?
— Роби що хочеш.
Вона зійшла на борт. Водночас Браян схопив її за зап’ясток і миттю забрав у неї пістолет. Дістав із-під поли сорочки власну зброю, короткоствольний револьвер 38-го калібру, а тоді поклав обидва пістолети на стіл біля корми.
— Люба, коли ми вийдемо в затоку, скажи мені, чи хочеш стрілятися з п’яти кроків. Це мій борг перед тобою.
— Твій борг переді мною набагато більший.
Він кивнув.
— І я збираюсь його віддати.
Він розмотав канат, що лежав на поперечній планці, і перш ніж Рейчел бодай здогадалася, що чує мотор, Калеб опинився під стоячим навісом, поклавши руку на дросель, а вони з гуркотом понеслися річкою Непонсет у бік затоки.
Браян сів на лаву з одного боку палуби, а вона — навпроти нього, так, що між ними опинився передній край столу.
— Отже, ти маєш човна, — зауважила Рейчел.
Він нахилився вперед, зчепивши руки між колінами.
— Ага.
Позаду неї зменшувався Порт-Шарлотт.
— Я коли-небудь зійду з нього?
Він схилив голову набік.
— Звісно. Чому ж ні?
— Почнімо з того, що я можу викрити твоє подвійне життя.
Тут він відкинувся назад і розвів долоні.
— І що це тобі дасть?
— Мені це не дасть нічого. А тебе приведе до в’язниці.
Він знизав плечима.
— Ти так не вважаєш.
— Послухай, якщо хочеш, можна негайно розвернути цього човна й доправити тебе назад. А ти можеш поїхати до найближчої поліційної дільниці й розповісти там свою історію. Якщо ж тобі повірять — а якщо чесно, Рейчел, у твоїй надійності в цьому місті не надто впевнені, — то, звичайно, пошлють якогось слідчого — завтра, післязавтра чи за тиждень після вівторка, коли вийде. Та на той час я вже щезну. Ні їм, ні тобі ніколи не вдасться мене знайти.
Думка про те, що вона більше ніколи його не побачить, різонула їй кишківник ножем. Утратити Браяна — знаючи, що він десь є, та вона більше ніколи його не побачить, — буде все одно що втратити нирку. Її реакція була безумовно божевільна, та все ж вона з’явилася.