— Ох-хо-хо, мене сьогодні не варто провокувати.
Калеб ступив один крок до Браяна.
— Ти сказав, що їх треба чекати ще добу.
— Я знаю, що сказав.
— Річ у ній? — Калеб показав на Рейчел. — У ній та її побрехеньках? Трясця, хтось міг би вмерти через те, що…
— Я знаю, що хтось міг би вмерти, — сказав Браян.
— Моя дружина могла б померти. Моя дитина могла б…
— Дружина й дитина, яких у тебе не має бути.
— Зате тобі таке можна? — Калеб ступив ще два кроки. — Так? Тобі можна.
— Вона бувала в зонах бойових дій, — сказав Браян. — Вона перевірена в бою.
— Вона — затворниця.
Рейчел подала голос:
— Що ви?..
Калеб підійшов до Браяна й тицьнув йому пальцем у лице.
— Ти збрехав про ті срані паспорти. Піддав усіх нас ризику. Ми, бляха, загинемо через те, що ти не бачиш далі свого прутня.
Подальші події відбулися дуже швидко, як це завжди бувало з насильством на пам’яті Рейчел.
Браян ударом прибрав Калебів палець від свого обличчя. Калеб стукнув Браяна збоку по голові квапливо стиснутим кулаком. Браян наполовину встав, тимчасом як Калеб ще раз замахнувся на нього й майже вдарив його в шию. Браян зацідив Калебові кулаком у сонячне сплетіння. Коли Калеб зігнувся, Браян ударив його у вухо так сильно, що Рейчел почула хрускіт хряща.
Калеб хитнувся вбік. Упав на одне коліно й ненадовго відчайдушно задихав.
— Хлопці, зупиніться, — промовила вона. Ці слова прозвучали сміховинно.
Браян потер шию в місці Калебового удару та сплюнув за борт човна.
Калеб зіп’явся на ноги, відштовхнувшись від столу. А тоді взявся за пістолет Рейчел. На очах у неї зняв його із запобіжника. Попервах Рейчел не могла збагнути, у чому річ. Це був яскравий приклад абсурду, яким було позначено той день у цілому. Вони — Браян, Рейчел і Калеб, звичайні, ба навіть нудні люди, не з тих, хто розмахує вогнепальною зброєю. Та все ж саме вона змусила Калеба привезти себе сюди, скориставшись тим-таки пістолетом.
А тепер Калеб наставив його на Браянове обличчя.
— Чуєш, крутелику, розказуй мені, де, нахрін…
Коли Браян ударив Калеба по руці, що тримала пістолет, зброя вистрілила. Постріл вийшов не такий гучний, як у тирі, коли обабіч неї стояли перегородки. Постріл прозвучав так, наче то хтось різко закрив шухляду в письмовому столі. Судячи з дульного полум’я, куля полетіла приблизно в бік Рейчел. Але вона не закричала. Браян вибив пістолет у Калеба з руки та збив Калеба з ніг із легкістю, що також свідчила: він має досвід у боротьбі. Калеб упав на спину, а Браян ударив його ногою в груди й живіт, копаючи так, ніби хотів забити його на смерть.
— Наставляєш пістолета мені в пику?! — заволав Браян. — Ти що, бля, приколюєшся?!
Кожне речення Браян супроводжував ударом ногою.
— Норовиш мене наїбати?! — Браян копнув його в живіт. — Верзеш якусь хрінь про мою дружину?
Із Калебових вуст вийшла й луснула кривава бульбашка.
— Норовиш виїбати мою дружину?! — Браян копнув його в пах. — Думаєш, мені не видно, як ти на неї, бля, облизуєшся? Витріщаєшся? Думаєш про неї?
Коли удари почалися, Калеб благав його зупинитися. Тепер він просто лежав на місці.
— Браяне, припини.
Браян повернувся до неї і, побачивши в її руці пістолет, примружив очі. Вона не пам’ятала, як його взяла, проте відчувала його вагу; він був набагато важчий за її пістолет, який у Браяновій руці скидався на іграшку.
— Припинити? — сказав він.
— Припини, — повторила вона. — Ти його вб’єш.
— А чому це тебе обходить?
— Браяне, будь ласка.
— Що змінилося б у твоєму житті, якби він помер? Якби я помер? Чи просто зник? Ти робитимеш одне й те саме — сидітимеш у хаті й виглядатимеш на світ. Але взаємодіяти з ним не будеш. Не будеш на нього впливати. Я хочу сказати: забудь про нього. Що змінилося б від того, була б чи не була б на світі ти?
Ці слова, здавалося, здивували його так само сильно, як її. Він кілька разів кліпнув. Поглянув на темне небо й чорну затоку. Поглянув на Калеба. Знову поглянув на неї. І вона побачила, як до нього поступово дійшло: якщо він повернеться на суходіл із порожнім човном, цього ніхто й не помітить.
Він підняв її пістолет. Принаймні їй здалося, що він підняв її пістолет. Ні, таки підняв. Підняв. Різким рухом підняв його від коліна, підніс угору, до середини свого тулуба, наполовину накривши груди правою рукою.
І вона його застрелила.
Застрелила вона його так, як її навчали, — стріляючи по центру. Кулею просто в серце.
Рейчел почула власні слова: «Ні, Браяне, ні, Браяне. Ні, ні, ні, будь ласка».
Браян похитнувся назад, на його сорочці розквітла кров, а тоді почала крапати з його тіла.
Калеб поглянув на Рейчел із сумішшю жаху та вдячності.
Браян упустив її пістолет і сказав:
— Блін.
— Вибач, — сказала вона, і це слово прозвучало як запитання.
А в його очах виднілося дуже багато любові. І дуже багато страху. Із його вуст вийшли слова разом із ложкою крові, що стекла з його підборіддя. І через кров та його страх Рейчел не могла збагнути, що він їй каже.
Він незграбно відступив на пів кроку, приклавши долоню до грудей. Упав із човна.
І тепер вона чітко почула, що він їй сказав, що саме зникло, поки з його вуст разом із кров’ю виходили ці слова.
— Я тебе кохаю.
«Зачекай. Зачекай. Браяне, зачекай».
Вона бачила його кров на палубі та трохи кривавих бризок на пінопластовій подушці лави біля рейки.
«Зачекай», — подумала вона знову.
«Ми ж мали зістаріти разом».
Рейчел у світі
2014
23
Темрява
Найперше Рейчел зняла наручний годинник. Тоді кольє, те саме, яке він купив їй у ТРЦ три тижні тому. Скинула взуття. Стягнула з себе штормівку, а тоді — футболку та джинси. Поклала все на стіл разом із пістолетом, із якого стріляла.
Вона пройшла повз Калеба й спустилась у трюм. Праворуч від дверей одразу знайшла сигнальний пістолет і аптечку, та не знайшла ліхтарика. Втім, далі на столі їй трапився ліхтарик у корпусі із жовтого пластику й чорної гуми. Рейчел випробувала його. Він чудово працював. Вона перевірила основу — на сонячній батареї. Якби в неї був час пошукати бак із киснем, вона б могла залишитися там навіки. Вона повернулася на палубу й побачила, що Калеб чекає на неї біля рейки.
— Послухай, — сказав Калеб. — Він мертвий. А якщо й ні…
Вона пройшла повз нього. Видерлася на рейку.
— Зачекай, — мовив Калеб, але вона пірнула в затоку. Від холоду їй одночасно зсудомило серце, горло й кишківник. Діставшись її голови, холод врізався їй у скроні й кислотою обпалив її носові пазухи.
Утім, вогник ліхтарика був навіть яскравіший, аніж вона могла сподіватись, і освітив лаймово-зелений світ моху та морських водоростей, коралу й піску, чорних брил завбільшки з первісних богів. Рейчел поринула вниз серед цієї зелені й відчула себе чужою, справжньою неприродною зайдою у світі природи. У світі, що існував до світу, старішому навіть за мову, людство та свідомість.
За якихось кілька футів від неї проплив косяк тріски. Коли риби зникли, вона побачила Браяна. Він сидів на піску футів за п’ятнадцять унизу, біля старого як світ каменя. Рейчел попливла вниз, до нього, та пішла по воді перед його трупом. Вона заридала, сіпаючи плечима, а він уп’явся в неї незрячими очима.
«Вибач».
Край дірки в його грудях майнув тонкий струмінь крові.
«Я тебе кохала, я тебе ненавиділа, я ніколи тебе не знала».
Його тіло нахилилося праворуч, а голова звісилася ліворуч.
«Я тебе ненавиджу. Я тебе кохаю. Я, бляха, до скону за тобою сумуватиму».
Рейчел витріщалася на нього, а його труп — на неї, доки в неї не запекло легені й очі і їй стало несила терпіти.