«Прощавай».
«Прощавай».
Випливши вгору, Рейчел побачила, що Калеб уже ввімкнув на човні освітлення. Його корпус гойдався на поверхні за двадцять футів над нею і десь за п’ятнадцять ярдів на південь від неї. Рейчел попливла на поверхню, а на півдорозі до поверхні щось торкнулось її стегна просто над коліном. Вона ляснула себе по нозі, та там не було нічого і їй вдалося хіба що зронити ліхтарик. Ліхтарик падав швидше, ніж вона підіймалась, і коли Рейчел побачила його востаннє, він уже ліг на піщане дно яскраво-жовтим оком, що дивилося вгору, на світ.
Виринувши на поверхню, Рейчел жадібно ковтнула кисню, а тоді попливла до човна. Вибравшись на борт, помітила по правому борту малесенький острівець, якого не могла розгледіти в темряві. То був острівець лише для птахів і крабів, там ледь вистачало місця на одну сідницю і точно не на дві. Із його скельної породи стирчав самотній і хворобливий тонкий клен, зігнувшись під дією стихій майже на сорок п’ять градусів. За кількасот ярдів, як здогадувалася Рейчел, стояв острів Томпсона — тепер уже трохи чіткіший, але такий самий темний, як і до цього.
У човні вона пішла до каюти, забравши із собою одяг і проігнорувавши Калеба, який сидів на палубі, тримаючи руки між колінами й повісивши голову. Просто за ліжком знайшла маленький санвузол із відсувними дверцятами. Над унітазом висів їхній знімок, якого вона досі не бачила. Проте їй згадалось, коли його було знято, бо тоді Браян уперше зустрівся з Меліссою. Вони пообідали в Норт-Енді, а тоді пішки пройшли до Чарльзтауна й сіли на трав’янистому пагорбі біля пам’ятника битві при Банкер-Гілл. Фотографувала Мелісса. Рейчел і Браян сиділи спинами одне до одного, а за ними височів пам’ятник. Вони всміхалися (хто б сумнівався: люди на фотографіях завжди всміхаються), проте їхні усмішки були щирі. Щасливі, променисті. Того вечора він уперше сказав, що кохає її. Вона змусила його чекати на власне освідчення пів години.
Рейчел кілька хвилин посиділа на унітазі, з десяток разів прошепотіла його ім’я і беззвучно ридала до клубка в горлі. Їй хотілося пояснити, що вона шкодує про вбивство, і хотілося пояснити, що вона його ненавидить, бо він пошив її в дурні, та насправді вона й близько не відчувала цього так сильно, як відчувала його втрату й заразом утрату самої себе. На Гаїті замкнуло накоротко дуже багато з найважливіших її рис — співпереживання, відвагу, співчутливість, силу волі, сумлінність, відчуття власної гідності, — і лише Браян вірив, що вони повернуться. Він переконував її, що дроти, які замкнуло накоротко, можна сплавити повторно.
«Ох, Рейчел, — почула вона материн голос: ці слова її мати повторювала не раз, — хіба не сумно, що ти можеш любити себе лише тоді, якщо це дозволяє тобі хтось інший?»
Вона поглянула у дзеркало і з величезним здивуванням побачила, як сильно схожа на неї, знамениту Елізабет Чайлдс, жінку, чиє озлоблення всі завжди приймали за відвагу.
— Мамо, іди в сраку.
Рейчел зняла із себе бюстгальтер і трусики, а тоді обтерлася товстим рушником, який знайшла на полиці. Знову надягнула джинси, футболку та штормівку, знайшла щітку та як могла попрацювала над волоссям — так, ізнову побачивши у дзеркалі матір приблизно в ті часи, коли було опубліковано «Сходи», та при цьому побачивши й нову версію Рейчел. Убивцю. Вона забрала життя в людини. Те, що це життя належало її чоловікові, не робило ситуації ні гіршою, ні кращою: це взагалі було серйозно з практичної точки зору, хоч кого було вбито. Вона нищила людські життя на планеті.
Чи здіймав він пістолета?
Вона гадала, що так.
Але чи натиснув би він на спусковий гачок?
Тоді вона була певна, що так.
А тепер? Тепер вона не знала. Чи був чоловік, який однієї ночі під час зливи віддав свого плаща безхатькові, здатен на вбивство? Той самий чоловік, який три роки, поки вона хворіла, забезпечував їй психологічний догляд і обійшовся без жодного нетерплячого слова чи роздратованого погляду? Чи міг цей чоловік скоїти вбивство?
Ні, не міг. Але той чоловік був Браяном Делакруа, фальшивкою.
Браян Алден же міг із владним спокоєм дати ляпаса давньому другові. Копати свого партнера й найкращого друга досить люто, щоб можна було припустити: він у жодному разі не зупиниться, доки той друг не помре. Браян Алден здійняв у її бік той пістолет. Ні, він не наставляв його просто на неї, і ні, він не тиснув на спусковий гачок.
Бо вона не дала йому такої можливості.
Рейчел ізнову вийшла на палубу. Їй було спокійно. Надто спокійно. І вона зрозуміла, що це насправді — шок. Вона відчувала себе у своєму тілі, та не відчувала, що воно їй належить.
Свій пістолет Рейчел знайшла на палубі, там, де його кинула. Засунула його за пояс на попереку. Взяла зі столу Браянів пістолет. Вона підійшла з ним до Калеба, а той примружився на неї, вже не встигаючи завадити їй скоїти задумане.
Вона змахнула зап’ястком і пожбурила пістолет через його голову в океан. Поглянула на Калеба згори вниз.
— Допоможи мені змити з палуби кров.
24
Кесслер
Дорогою назад Калебові було важко дихати вільно, без болю. Вони обоє запідозрили, що Браян зламав йому щонайменше одне ребро. Коли вони досягли меж міста, Калеб проминув перший з’їзд до Бек-Бею. Спершу Рейчел подумала, що він збирається скористатися наступним, але Калеб минув і його, і вона спитала:
— Що ти робиш?
— Везу нас.
— Куди?
— У мене є безпечна хата. Нам треба поїхати туди, розібратися з цим.
— Мені потрібно до себе у квартиру.
— Ні.
— Так.
— За нами, можливо, уже погналися дуже роздраконені люди. Нам треба їхати із цього міста, а не до нього.
— Мені потрібен мій ноутбук.
— До сраки твій ноутбук. У нас буде стільки грошей, що ти зможеш купити новий.
— Річ не в ноутбуці, а в книжці на ньому.
— Скачай іншу.
— Я цю книжку не читаю, а пишу.
Поки вони їхали під рядом яскравих ліхтарів, він ошелешено поглянув на неї. Його обличчя було біле, дещо жаске, та безпорадне.
— Ти не зробила її бекапу?
— Ні.
— Не виклала її у хмару?
— Ні.
— Якого хріна?
— Мені потрібен мій ноутбук, — повторила Рейчел, тимчасом як з’їзд ставав дедалі ближчим. — Не змушуй мене знову витягувати пістолет.
— Не потрібна тобі та книжка, зважаючи на те, скільки грошей ти…
— Тут річ не у грошах!
— Річ завжди у грошах!
— Скористайся з’їздом.
— Блядь! — крикнув він у стелю і розвернув автівку на виїзну смугу.
Вибравшись із короткого тунелю, вони опинилися на краю Норт-Енду, звернули ліворуч і поїхали через Ґавернмент-Центр до Бек-Бею.
— Я не знав, що ти пишеш книжку, — якось сказав Калеб. — Це що, детектив? Наукова фантастика?
— Ні. Вона нехудожня. Про Гаїті.
— Можливо, її було б нелегко продати, — майже докірливо зауважив він.
Вона гірко реготнула.
— Бля, друзяко, згадай про свої привілеї.
Він винувато їй усміхнувся.
— Я просто кажу тобі правду.
— Свою правду, — мовила вона.
Опинившись у квартирі, вона зайшла до своєї спальні та знову перевдягнулася, надягнувши сухий бюстгальтер, трусики й замінивши джинси чорними колготами, чорною футболкою та старим сірим світшотом, який носила студенткою у Нью-Йоркському університеті. Відкрила свій ноутбук і перетягнула файли книжки до однієї папки (ймовірно, так їй і слід було чинити від початку). Написала самій собі електронного листа, прикріпивши до нього цю папку, і натиснула на «відправити». Вуаля. Тепер вона має доступ до свого роману з будь-якого комп’ютера.
Вийшовши зі спальні з ноутбуком під пахвою, Рейчел побачила, що Калеб уже налив собі випити. Вона знала, що так і станеться. Сидіти, як він пояснив, йому було незручно через копняки в пах, тож Калеб стояв біля кухонного бару, попиваючи свій бурбон, а коли вона ввійшла до кухні, кинув на неї абсолютно відсутній погляд.