Вона сказала:
— Я гадала, що ти поспішаєш.
— У нас попереду годинна поїздка.
— Тоді, — промовила вона, — пий собі на здоров’я.
— Що ти накоїла? — хрипко прошепотів він. — Що ти накоїла?
— Застрелила свого чоловіка.
Рейчел відчинила холодильник, але тоді не змогла згадати навіщо, і зачинила його. Принесла до бару келих і пригостилася бурбоном.
— Заради самооборони?
— Ти ж був там, — нагадала вона.
— Я був на підлозі. Не певен навіть, що при тямі.
Ці ухиляння її роздратували.
— То ти не бачив, як це сталося?
— Ні.
А тепер жодних ухилянь. То що він колись скаже з трибуни? Скаже, що вона намагалася врятувати його та своє життя? Чи скаже, що був «не зовсім при тямі»?
Вона б могла спитати: «Хто ти, Калебе? І не у повсякденному житті, а по суті своїй?»
Вона випила бурбону.
— Він повернув свій пістолет у мій бік, і я з його обличчя здогадалася, що зараз буде, тож вистрілила першою.
— Ти дуже спокійна.
— Я не почуваюся спокійною.
— Розмовляєш як робот.
— Отже, відповідно до того, як я почуваюся.
— Твій чоловік мертвий.
— Я знаю.
— Браян.
— Так.
— Мертвий.
Тут вона поглянула на нього через бар.
— Я знаю, що скоїла. Просто не відчуваю цього.
— Можливо, у тебе шок.
— Я б і сама так припустила.
У віддаленому куточку її свідомості, у глибині первісної частини мозку, причаїлася страхітлива думка: хоч яка туга зростала в її серці, тиснучи на його стінки та дряпаючи їх, решта тіла здавалася такою живою, якою не здавалася із часів Гаїті. Ця туга поглине її, коли вона перестане рухатись і зосереджуватись на поточних проблемах, тож наразі потрібно було не припиняти руху та не розпорошувати уваги.
— Підеш до поліції?
— Там спитають, чому я його застрелила.
— Бо він убивав мене ногами.
— Там спитають, чому він це робив.
— А ми скажемо, що він психонув, бо ти довідалася про його подвійне життя.
— А поліція скаже, ніби це сталося не тому, що ми трахались одне з одним?
— Вона цього не торкатиметься.
— Цього вона торкнеться найперше. А тоді поцікавиться, якими справами ви займалися разом і чи не було у вас останнім часом суперечок через гроші. Тож хоч чим там займалися ви з Браяном, сподівайся, що це не надаватиме тобі мотивів для вбивства. Бо тоді поліція вирішить, що ми з тобою не просто трахались, а ще й намахували Браяна у зв’язку з діловою угодою. А тоді вона захоче знати, чому я кинула пістолет у воду.
— І чому?
— Боже милостивий, тому що була пиздець яка спантеличена? Шокована? Приголомшена? Тобто обирай сам. А тепер, коли про Браянову смерть стане відомо, не можу уявити собі такого сценарію, у якому мені б не довелося посидіти у в’язниці. Бодай якихось три-чотири роки. А до в’язниці я не піду. — Тепер вона дещо відчувала — сплеск страху, що межував із істерикою. — Не буду сидіти в коробці, ключем від якої володітиме інша людина. Не буду, бляха-муха.
Калеб спостерігав за нею, злегка округливши рота.
— Гаразд. Гаразд.
— Не піду.
Калеб випив іще трохи бурбону.
— Нам треба йти.
— Куди?
— До безпечного місця. Хая з дитиною вже там.
Рейчел забрала зі стільниці свій ноутбук і ключі, а тоді зупинилася.
— Його тіло вирине. — Від цієї думки всередині неї щось звільнилося. Раптом вона відчула себе не такою заціпенілою, не такою спокійною. — Вирине, чи не так?
Він кивнув.
— Тоді нам треба повернутись.
— Повернутись і що?
— Навантажити тіло.
— Чим?
— Не знаю. Цеглою. Кулею для боулінгу.
— Де ми візьмемо кулю для боулінгу об… — він поглянув на годинник на мікрохвильовці, — одинадцятій вечора?
— У нього у спальні є грифи для штанги. Два.
Калеб витріщився на неї.
— Для качання. Маленькі ти вже бачив. Кожен по двадцять футів. Двох таких має вистачити.
— Ми говоримо про те, як навантажити Браянів труп.
— Так.
— Це абсурдно.
У цьому не було нічого абсурдного. Розумом вона достеменно знала, що їй треба зробити. А її шок, можливо, взагалі був не шоком — можливо, то її мозок відкидав усі непотрібні дані, щоб обробляти лише вкрай необхідне. Так само Рейчел почувалась у сквотерському таборі в Леоґані, коли ходила від намету до намету, від дерева до дерева. Абсолютна чіткість мети: іди й ховайся, іди й ховайся, іди й ховайся. Жодних масштабніших питань буття, жодних відтінків сірого. Її чуття запаху, зору та слуху працювали не на задоволення, а на виживання. Думки її не блукали, а крокували по прямій.
— Це абсурдно, — знову сказав Калеб.
— Така вже в нас зараз ситуація.
Рейчел попрямувала до спальні, щоб узяти грифи, та зупинилася на півдорозі, коли у двері подзвонили. То був не домофон, який зазвичай сигналив, якщо хтось перебував за стінами будинку. І не внутрішній зв’язок на їхньому телефоні, за допомогою якого сповіщав про відвідувачів вахтер. Ні, це був маленький дзвоник просто під її вхідними дверима, за десять футів від неї.
Вона глипнула у вічко й побачила чорношкірого чоловіка з акуратною еспаньйолкою та у брунатній напівфедорі. Вдягнений він був у шкіряне півпальто поверх білої сорочки й чорної вузької краватки. Позаду нього стояли двоє зразкових громадян Бостона в одностроях, обидві — жінки.
Рейчел трохи прочинила двері, не прибираючи дверного ланцюжка.
— Так?
Чоловік показав золотавий жетон і посвідчення поліції Провіденса. Він звався Трейвон Кесслер.
— Детектив Кесслер, місіс Делакруа. Ваш чоловік удома?
— Ні.
— Ви очікуєте його повернення сьогодні?
Вона похитала головою.
— Він сьогодні вирушив у ділову поїздку.
— Куди?
— До Росії.
Кесслер мав дуже тихий голос.
— Ви не будете проти, якщо ми зайдемо й побалакаємо кілька хвилин?
Якби вона завагалася, розпочався б конфлікт, тож вона відчинила двері.
— Заходьте.
Переступивши поріг, він зняв капелюха й поклав його на антикварний стілець ліворуч від себе. Голова в нього була поголена (Рейчел чомусь знала, що так і буде) і виблискувала у тьмяному світлі входу, наче відполірований мармур.
— Це — офіцер Маллен, — промовив він, показавши на біляву жінку-копа з ясними дружніми очима й веснянками, що пасували до її волосся, — а це — офіцер Ґарса.
Він показав на огрядну брюнетку з голодним поглядом, який уже впивався квартирою. Цей погляд швидко впав на Калеба, який стояв біля кухонного бару з пляшкою бурбону. Рейчел помітила, що також залишила пляшку вина, із якою раніше розправилась, у кутку бару, між порожнім винним келихом і келихом для каменів, який щойно до половини наповнила бурбоном. Вийшло так, ніби вони влаштували тут вечірку.
Калеб підійшов і потиснув їм руки, відрекомендувавшись як Браянів партнер. Тоді, поки стало тихо, а троє копів глипали на квартиру поліційними очима, він занервувався.
— Ваше ім’я — Трейвон? — спитав він Кесслера, і Рейчел від жаху захотілося заплющити очі.
Кесслер поглянув на пляшку з бурбоном і порожню пляшку з-під вина.
— Щоправда, всі звуть мене Трей.
— Але звати вас як того малого із Флориди, так? — перепитав Калеб. — Того, якого вбив хлопака з місцевого патруля?
Кесслер сказав:
— Ім’я таке саме, так. А що, ви досі жодного разу не стрічали нікого на ім’я Калеб?
— Ну звісно.
— Тоді… — Кесслер підняв брови й зачекав. — Трейвон — це просто не таке популярне ім’я.
— Там, звідки ви родом.
Рейчел, хай йому трясця, не могла цього витерпіти більше ні секунди.
— Детективе, чому ви шукаєте мого чоловіка?
— Ми просто хочемо поставити йому кілька запитань.