— Ви з Род-Айленду?
— Так, мем. Управління поліції Провіденса. Ці чудові офіцерки служать моїми контактними особами.
— Який стосунок мій чоловік має до чогось у Провіденсі?
Її приємно здивувало те, з якою легкістю вона ввійшла в образ спантеличеної дружини.
— У вас фінгал під оком, — сказав Калебові Кесслер.
— Прошу?
Кесслер показав, і тепер Рейчел також побачила його — червоний слід у складці правої нижньої повіки Калеба, що ставав дедалі яскравішим у них на очах.
— Погляньте на це, офіцере Маллен.
Білява поліціянтка на мить зупинилася, щоб придивитись.
— Як ви його собі набили, сер?
— Парасолька, — відповів Калеб.
— Парасолька? — перепитала офіцер Ґарса. — Що, вистрибнула й куснула вас?
— Ні, вона була в одного хлопаки в метро, коли я сюди їхав. Я працюю в Кембриджі. Хай там як, парасолька лежала в нього на плечі, ми доїхали до його зупинки, а він враз повернувся, і вона тицьнулася мені в око.
— Ой-йой, — сказав Кесслер.
— Саме так.
— Якщо згадати, як мало дощу було цього тижня, це, напевно, було вдвічі болючіше. Ну, тобто початок місяця — то без сумніву був дурдом. Але останнім часом? Коли востаннє дощило? — звернувся він до всієї кімнати.
— Мінімум десять днів тому, — сказала офіцерка Маллен.
— Тоді нахуя цьому хлопаці ходити з парасолькою? — Кесслер ізнову не звертався ні до кого конкретного, а на його худорлявому обличчі грала збентежена усмішка. — Звиняйте за матюк, — сказав він Рейчел.
— То пусте.
— Ми живемо в божевільному світі: дощу нема, а вагонами метро швендяють чуваки з парасольками. — Він знову поглянув на пляшки й келихи на барній стійці. — То ваш чоловік у Росії?
— Так.
Він повернувся до Калеба, який явно сподівався, що цього не буде.
— А ви заїхали, щоб щось віддати?
— Гм-м? — озвався Калеб. — Ні.
— Ділові папери абощо?
— Ні, — повторив Калеб.
— Отже… Ну, зупиніть мене, якщо я занадто лізу в чуже життя…
— Ні, ні.
— Але чому ви тут? Чоловік виїхав із країни, а ви просто так заходите випити з його дружиною?
Тут офіцерка Маллен вигнула брову. Офіцерка Ґарса блукала вітальнею.
Рейчел сказала:
— Ми всі товаришуємо, детективе. Мій чоловік, Калеб і я. Хай які у вас застарілі уявлення про те, чи можуть чоловік і жінка тусити разом як добрі друзі, поки чоловік цієї жінки у від’їзді. Я була б дуже рада, якби ви залишили ці уявлення десь поза цими стінами.
Кесслер трохи відхилився назад і нагородив її широкою усмішкою.
— Ну, гаразд. — Вимовивши ці слова, він стиха хихотнув. — Гаразд. Визнаю свою помилку. І прошу пробачення за можливу образу.
Рейчел кивнула.
Він передав їй фотографію. Один погляд — і у неї в голові й за очима стрімко побігла кров, промчавши через її серце. Там сидів Браян, обнявши однією рукою вагітну жінку, яку Рейчел бачила сьогодні по обіді. На знімку вона не була вагітна, а у волоссі Браяна було менше сивини, ніж тепер. Вони сиділи на дивані. Він був оздоблений сірими подушками і, схоже, виготовлений із білого ротангу, який зливався з білими рифленими панелями на стіні за ними. Такі стіни можна знайти в будиночку на узбережжі чи принаймні у будинку в прибережному місті. Над ними висіла репродукція «Водяних лілій» Моне. Браян видавався дуже засмаглим. Він і жінка сяяли широкими білозубими усмішками. Вона була вдягнена у блакитну квітчасту літню сукню. Він — у червону фланелеву сорочку й шорти-карго. Його ліва долоня доволі невимушено лежала на її правому стегні.
— Здається, вам раптом стало недобре, мем.
Вона спитала:
— А як я маю почуватися, детективе, коли ви даєте мені фотографію мого чоловіка з іншою жінкою?
Він простягнув руку.
— Можна її забрати?
Вона віддала знімок йому.
— Ви її знаєте?
Вона заперечно хитнула головою.
— Ніколи її не бачили?
— Ні.
— А ви? — Він передав фотографію Калебові. — Знаєте цю жінку?
— Ні.
— Ні?
— Ні, — сказав Калеб.
— Що ж, ви втратили свій шанс. — Трейвон Кесслер повернув фотографію до кишені свого півпальта. — Її знайшли мертвою близько восьми годин тому.
— Як? — сказала Рейчел.
— Один постріл у серце, один у голову. Імовірно, це стало головним сюжетом вечірніх новин, якщо ви їх дивилися. — Він іще раз позирнув на бар. — Але ви займалися дечим іншим.
— Ким вона була? — спитала Рейчел.
— Її звали Ніколь Алден. Поза тим мені відомо небагато. Не судима, про ворогів нічого не відомо, працювала в банку. Але знала вашого чоловіка.
— Цей знімок старий, — відповіла Рейчел. — Можливо, зроблений ще до мого знайомства з чоловіком. То що вказує на те, що він досі з нею контактує?
— Ви кажете, він у Росії?
— Так.
Вона знайшла свій телефон і відкрила останнє повідомлення, яке він надіслав їй, стверджуючи, що сидить на злітній смузі в Лоґані. Показала його Кесслерові.
Кесслер прочитав його й повернув телефон.
— Він поїхав до аеропорту сам чи сів у таксі?
— Поїхав сам.
— На «інфініті»?
— Так. — Вона зупинилась. — А звідки ви знаєте?..
— На чому він їздить?
— Так.
— Автомобіль «Інфініті FX 45», зареєстрований на вашого чоловіка за цією адресою, знайшли сьогодні по обіді припаркованим навпроти оселі жертви. Також один свідок бачив, як ваш чоловік вийшов із її оселі приблизно тоді, коли сталося вбивство.
— І що, він просто пішов і покинув свою автівку?
— Може, посідаємо?
Він нахилив голову в бік бару.
Усі п’ятеро присутніх сіли на табурети довкола бару. Кесслер — посередині, наче батько на зібранні членів родини.
— Наш свідок каже, що ваш чоловік під’їхав туди на «інфініті», та годину по тому рушив геть на блакитній «хонді». Ви взагалі користуєтесь якоюсь програмою-мапою, де видно самі вулиці? Хтось із вас?
Обоє кивнули.
— Їхні знімки компанії-виробники мап отримують так: їздять фургонами та знімають вулиці. Отже, перед вашими очима — знімки, яким може бути кілька місяців чи тижнів, але не років. Тому я зайшов на сайт про нерухомість, убив у пошук адресу жертви, тоді перейшов до перегляду вулиць і трохи поклацав. І знаєте, що я відшукав?
— Блакитну «хонду», — сказав Калеб.
— Блакитну «хонду», припарковану за пів кварталу звідти зі східного боку вулиці. Я знайшов номер машини, пробив цей номер і виявив, що його зареєстровано на такого собі Браяна Алдена. Пробив містера Алдена в управлінні автотранспорту, знайшов фото з водійських прав, на якому зображено таку саму людину, як ваш чоловік.
— Господи, — промовила Рейчел, якій не довелося дуже старатися, щоб зіграти роль переконливо. — Ви хочете сказати мені, що мій чоловік — це не мій чоловік?
— Я хочу сказати вам, що ваш чоловік, можливо, живе кількома різними життями, мем, і хотів би поговорити про це з ним. — Він склав руки на барній стійці й усміхнувся їй. — А також про дещо інше.
За хвилину вона сказала:
— Я лише знаю, що він у Росії.
Трейвон Кесслер похитав головою.
— Він не в Росії.
— Я знаю тільки те, що він мені розповідає.
— І виглядає на те, що він багато вам бреше, мем. Він часто буває в ділових поїздках?
— Принаймні раз на місяць.
— Куди їздить?
— Головно до Канади й тихоокеанського північного сходу. Але також їздить до Індії, Бразилії, Чехії, Великої Британії.
— Класні місця. Ви коли-небудь їдете з ним?
— Ні.
— Чому? Я був би радий побачити Ріо, може, погуляти Прагою.
— У мене є захворювання.
— Захворювання?
— Ну, чи було донедавна.
Рейчел відчувала, як усі, особливо дві поліціянтки, дивляться на неї, роздумуючи, що за «захворювання» могло вразити таку балувану принцесу з Бек-Бею, як вона.