— Воно заважало мені виходити з дому, — пояснила вона. — Літати я точно не могла.
— То ви боїтеся літати? — люб’язним тоном підказав Кесслер.
— І літати теж.
— Ви агорафобка? — спитав він.
Вона зазирнула йому в очі, і вони виявилися надміру мудрими.
— Я вивчав психологію в Пенсильванському університеті. — Його тон знову став люб’язним.
— Офіційно його так і не було діагностовано, — врешті сказала Рейчел, і їй здалося, що вона почула, як зітхнула офіцер Маллен. — Але я однозначно мала симптоми, які на це натякали.
— «Мала»? У минулому часі?
— Браян працював зі мною над ним.
— Але замало, щоб узяти вас у ділову поїздку.
— Поки що так.
— Ви б хотіли опинитися під забезпечувальним арештом?
Він вимовив це так невимушено, що вона не відразу осмислила його слова.
— Навіщо?
Він повернувся на табуреті.
— Офіцере Ґарса, у вас є той, інший знімок?
Ґарса передала йому фотографію, і він поклав її на барну стійку лицьовим боком догори, щоб вони з Калебом побачили. Білявка лежала долілиць на кухонній підлозі; нижня половина її тіла була поза кадром. Із-під її грудей розтіклася кров і зібралася в калюжу над її лівим плечем. Її ліва щока й частина дверей холодильника також були заляпані кров’ю. Та найстрашнішим видовищем — Рейчел підозрювала, що прокидатиметься від нього вночі до скону, — була чорна дірка в неї на маківці. Судячи з її вигляду, жінку не застрелили — здавалося, ніби хтось надкусив її череп. А отвір, який залишився від цього укусу, миттю наповнився кров’ю, що пролилася в її волосся й почорніла.
— Якщо ваш чоловік зробив це і…
— Мій чоловік цього не робив, — голосно сказала вона.
— …Я не кажу, що він це зробив, але він остання відома нам людина, що бачила її живою. Тому просто припустімо, просто припустімо, місіс Делакруа, що він таки зробив це? — Він повернувся на табуреті й показав на знімок. — Що ж, мем, він має ключ від отих дверей.
«Він уже не може ним скористатися», — подумала вона.
Рейчел сказала:
— Отже, ви б хотіли взяти мене під варту?
— Здійснити забезпечувальний арешт, мем. Забезпечувальний.
Рейчел похитала головою.
— Офіцере Маллен, прошу взяти до уваги, що місіс Делакруа відмовилася від рекомендованого нами забезпечувального арешту.
— Ясно. — Маллен черкнула про це у блокноті.
Кесслер постукав пальцем по мармуровій барній стійці, неначе випробовуючи її, а тоді знову поглянув на Рейчел.
— Ви будете готові поїхати до дільниці й поговорити про те, коли востаннє бачили свого чоловіка?
— Востаннє я бачила Браяна сьогодні о восьмій ранку, коли він поїхав до аеропорту.
— Він не поїхав до аеропорту.
— Так кажете ви. Це не означає, що ви маєте рацію.
На це він злегка стенув плечима.
— Але я маю рацію.
Він рівною мірою випромінював спокій і скептицизм. Ця дивна суміш навіяла Рейчел думку про те, що Кесслер знав усі її відповіді ще до того, як вони злітали з її вуст, міг бачити наскрізь не лише її, а й майбутнє, знав, чим це скінчиться. Вона могла хіба що не відривати погляду від його помірно зацікавлених очей, не падаючи на коліна й не благаючи про милосердя. Якщо вона коли-небудь увійде із цією людиною до допитувального кабінету, то вийде тільки в наручниках.
— Детективе, я втомилася. Хотіла б лягти в ліжко й зачекати на дзвінок із Москви від чоловіка.
Він кивнув і погладив її по руці.
— Офіцере Маллен, прошу взяти до уваги, що місіс Делакруа відмовилася поїхати з нами до дільниці, щоб дати відповідь на подальші запитання. — Він сягнув у внутрішню кишеню півпальта й поклав на стійку між ними свою візитівку. — Мій особистий мобільний на зворотному боці.
— Дякую.
Він підвівся.
— Містере Перлоффе. — Його голос раптом став гучнішим і різкішим, хоча він так і стояв до Калеба спиною.
— Так?
— Коли ви востаннє бачили Браяна Делакруа?
— Вчора по обіді, коли він пішов із роботи.
Кесслер повернувся до нього.
— Ви разом займаєтеся лісозаготівельним бізнесом, правильно?
— Так.
— І ви нічого не знали про інше життя свого ділового партнера?
— Ні.
— Не бажаєте поїхати до дільниці й поговорити про це детально?
— Я також доволі втомлений.
Іще один швидкий погляд на бар, а тоді — трохи довший погляд на Рейчел.
— Звичайно.
Кесслер дав Калебові одну свою візитівку.
— Я вам зателефоную, — сказав Калеб.
— Так, містере Перлоффе. Так. Тому що… Можна вам дещо сказати?
— Звісно.
— Що, як Браян Делакруа, він же Алден, такий брудний, як я думаю? — Він нахилився до Калеба й заговорив пошепки — досить голосно, щоб почули всі. — Тоді виходить, що ви, друже, пиздець які брудні. — Він сильно плеснув Калеба по плечі й засміявся так, наче вони були давніми приятелями. — Тому залишайтеся зараз на видноті, чуєте?
Коли вони попрямували до дверей, офіцер Маллен зашкрябала у своєму блокноті. Офіцер Ґарса поволі крутила головою, наче все, що вона бачила, передавалося до якоїсь центральної бази даних. Детектив Кесслер зупинився біля репродукції Ротко, яку Браян привіз із собою з попередньої своєї квартири. Кесслер примружено глипнув на картину, а тоді м’яко всміхнувся, знову поглянув на Рейчел і підняв брови, показуючи, що схвалює її смак. Його усмішка стала ширшою, і їй страх як не сподобалося те, що вона в ній побачила.
Вони вийшли.
Калеб одразу взявся за бурбон і сказав:
— Господи. Господи.
— Заспокойся.
— Нам треба тікати.
— Ти що, здурів? Ти ж чув, що він сказав.
— Нам треба лише добратися до грошей.
— Яких грошей?
— Грошей. — Він осушив келих. — Таких грошей, що ці засранці ну ніколи нас не спіймають. Забрати гроші, дістатися прихистку. Господи. Блін. Бля. — Він роззявив рота, щоб вимовити ще щось лайливе, але тоді стулив його. Калебові очі округлились і просльозились. — Ніколь. Тільки не Ніколь.
Рейчел дивилася на нього. Він притиснув до нижніх повік долоні й видихнув крізь стулені губи.
— Тільки не Ніколь, — повторив він.
— Отже, ти її знав.
Калеб сердито зиркнув на неї.
— Звісна річ.
— Ким вона була?
— Вона була… — Ще один протяжний видих. — Вона була моїм другом. Була хорошою людиною. А тепер вона… — Він знову кинув на неї безжальний погляд. — Засранець Браян. Я ж казав йому не чекати. Казав йому: ти або встигнеш, або ні. Або ми пошлемо по тебе, як стане безпечно, або він забуде про тебе.
— Хвилиночку, — сказала вона. — А що я? Чого ви від мене чекали?..
У двері подзвонили. Вона глипнула на двері й помітила, що на стільці біля них лежить напівфедора Трейвона Кесслера. Пройшла квартирою і підняла капелюха. Відчинила двері, не випускаючи його з руки.
От тільки за порогом стояв не детектив Кесслер.
Стояли двоє білих чоловіків, схожих на актуаріїв чи іпотечних брокерів: середнього віку, нудні, непримітні.
Якщо не брати до уваги пістолетів у них у руках.
25
Який ключ
Кожен тримав перед пахом дев’ятиміліметровий ґлок, схрестивши руки на рівні зап’ястків і націливши стволи на землю. Якщо хтось пройде коридором, то побачить лише людей, а не зброю.
— Місіс Делакруа? — мовив той, що зліва. — Приємно вас бачити. Можна ввійти?
Він махнув на неї стволом пістолета, і вона позадкувала.
Вони ввійшли до квартири й зачинили за собою двері.
Калеб сказав:
— Хто ви, нахрін?.. — а тоді побачив пістолети.
Нижчий із новоприбулих, той, що заговорив, наставив пістолета на груди Рейчел. Вищий наставив зброю на Калебову голову, а тоді показав нею на стіл у їдальні.
— Сядьмо отам, — запропонував нижчий.
Рейчел одразу зрозуміла, яка тут логіка: з усіх куточків квартири обідня зона була найвіддаленіша від будь-яких вікон. Побачити її біля вхідних дверей можна було, лише ввійшовши до квартири, зачинивши за собою двері, а тоді поглянувши ліворуч.