— Покійну Ніколь Алден, — промовив він, — було страчено. Вбивство, судячи з мого досвіду, доста професіональне, а досвід у мене чималий. А що ж ваш чоловік із подвійним життям? Є чимала ймовірність, що він — профі у, так би мовити, позбавленні людей життя. І, можливо, він сам або хтось із його друзів завітає в гості. А що ж Рейчел? — Він перехилився через сидіння, опинившись достатньо близько, щоб вона відчула запах льодяників Altoids. — Вас, бля, стратять.
Він не може її врятувати. Навіть якщо зацікавлений у цьому, а в його зацікавленості вона сумнівалась. Його робота полягає в тому, щоб закрити вбивство Ніколь Алден. Він із вузьколобою впевненістю копа вирішив, що найкращий спосіб це зробити — повісити вбивство на Браяна. Та коли Браян не знайдеться, Кесслер почне копати глибше. Можливо, дізнається, що вона була у Провіденсі якраз перед убивством жертви. Рейчел майже не сумнівалася, що на автівках Zipcar стоять пристрої стеження, щоб компанія завжди знала, де перебувають її машини. Дізнатися, що Рейчел була на тій вулиці під будинком Ніколь Алден, буде неважко. І легко здогадатись, яким є подальший сценарій: дружина дізнається, що її чоловік має іншу дружину, до того ж із дитиною на підході, та вбиває її. А якщо цей сценарій недостатньо натякає на її провину, то в її квартирі сидить труп ділового партнера її чоловіка. А проведений коронером огляд доведе, що цей партнер був мертвий ще до того, як Рейчел заявила цьому ж таки поліціянтові, буцімто він живий-здоровий і лежить у відключці на її дивані.
— Не люблю, коли мене принижують, — сказала вона детективові Кесслеру.
— Я вас не принижую. Я констатую факти.
— Ви висловлюєте здогади. У максимально загрозливий спосіб.
— Зауважити, що ви зараз нажахані, — сказав він, — це не здогад.
— Я вже була нажахана.
Він, суворий коп, який глипав на зарозумілу япі без постійної роботи, повільно захитав головою. Мабуть, уявив її гардероб, повний дорогого одягу для тренувань, лабутенів, шовкових ділових костюмів, у яких вона ходить до ресторанів, що їх не може собі дозволити жоден коп.
— Ви думаєте, що були, та це не так. На світі є темрява, про яку не можна дізнатися з телевізора та книжок.
Тієї ночі в леоґанському таборі чоловіки ходили туди-сюди по багнюці й на спеці при світлі пожеж на смітниках, носячи в руках серпети й пляшки з дешевим алкоголем. Десь о другій Відді сказала їй: «Якщо я віддамся їм зараз, вони, можливо, тільки, — вона зробила коло однією рукою та кілька разів просунула в коло вказівний палець другої, — та якщо їх змусити чекати, вони можуть розсердитись і…» — Вона чиркнула тим самим пальцем по горлі.
Відді (повне ім’я — Відлен Жан-Калікст) було одинадцять років. Рейчел умовила її сидіти у схованці. Та через це, як і передбачала Відді, чоловіки тільки стали ще сердитішими. І невдовзі після сходу сонця вони знайшли її. Знайшли їх обох.
— Я дещо знаю про темряву на світі, — відповіла Рейчел Трейвонові Кесслеру.
— Справді? — Він зазирнув їй у вічі.
— Справді.
— І що ж ви дізналися? — прошепотів він.
— Якщо ви чекаєте, коли вона вас знайде, ви вже мрець.
Вона вийшла з автівки. Коли вона дісталася тротуару, він опустив вікно.
— Хочете накивати від мене п’ятами?
Вона всміхнулася.
— Так.
— Я коп. І непогано відстежую людей.
— Але ж ви із Провіденса. А це — Бостон.
Він погодився, злегка схиливши голову набік.
— Тоді, місіс Делакруа, коли ви побачите мене наступного разу, у мене в руці буде ордер на обшук.
— І правильно.
Рейчел пішла тротуаром, а він поїхав геть. Вона навіть не вдавала, ніби йде до магазину, а просто подивилась, як Кесслер звертає праворуч на першому ж повороті, а тоді перейшла Бойлстон-стріт, щоб дістатися стоянки таксі перед готелем. Заскочила на заднє сидіння першого таксі й сказала водієві податися до пристані для яхт у Порт-Норфолку.
Автостоянка біля пристані була порожня, тож вона змусила водія зачекати кілька хвилин, щоб побачити, чи не їде за нею хтось, але район уже повністю заснув і панувала така тиша, що було чути, як човни б’ються об свої сліпи, а старі дерев’яні будівлі риплять на нічному вітерці.
Повернувшись до човна, Рейчел зайшла на камбуз, увімкнула світло й витягнула ключі з шухляди, у якій їх залишила, коли вони відв’язали човен. Далі розв’язала канати, а відтак попливла в гавань, увімкнувши ходові вогні на максимум. Двадцять хвилин по тому вона побачила, як у зоряному світлі з’явився острів Томпсона, а ще за хвилину дісталася крихітного острівця з одним зігнутим деревом. Рейчел повернулася на камбуз і цього разу, маючи вдосталь часу, відшукала приладдя для підводного плавання: маску, ласти, кисневий балон. Попорпалася ще трохи і знайшла ще один ліхтарик та костюм для плавання — жіночий, середнього розміру, як вона припускала, власність покійної Ніколь Алден. Вона перевдягнулася в костюм, надягнула кисневий балон, ласти й маску, а тоді повернулася з ліхтариком на корму. Сіла на планшир і поглянула на небо. Гряда хмар, що висіла раніше, вже посунула далі, і засвітилися зорі — купками, наче шукаючи безпеки у стаді; Рейчел вони здавалися не небесними істотами, богами чи слугами богів, а ізгоями, вигнанцями, що загубилися в безмежному чорнильному небі. Те, що тут здавалося купками, вгорі являло собою поля завширшки в мільйон миль. Зірки розділяло щонайменше по кілька світлових років; вони були не ближчі одна до одної, ніж Рейчел — до представниці якогось племені з сахарського степу у п’ятнадцятому столітті.
«Якщо ми аж такі самотні, — замислилася вона, — то який у цьому сенс?»
А тоді Рейчел похилилася назад і впала в океан.
Вона ввімкнула ліхтарик і невдовзі розгледіла той, який зронила. Він підморгував їй із дна затоки. Спустившись, вона побачила, що він упав у пісок ярдів за двадцять від брили, біля якої лежав Браян. Рейчел перевела світло свого ліхтарика на вершину брили та опустила промінь ще трохи, доки не дійшла до піску.
Тіла там не було.
Значить, переплутала брили. Вона спрямувала промінь ліворуч і побачила ще одну брилу ярдів за двадцять. Попливла до неї, та на півдорозі вирішила, що у брили не ті форма й колір. Вона ж покинула Браяна під високим конічним каменем. Достоту таким, як той, біля якого опустилася. Рейчел попливла назад, невпинно рухаючи ліхтариком то ліворуч, то праворуч. Тоді далі ліворуч. Тоді далі праворуч. Жодної брили, хоч трохи схожої на ту, де вона його покинула. Ту, перед якою вона тепер зависла.
Ось та брила, де вона його покинула. Вона в цьому не сумнівалася. Здогадувалася про це із глибини її кратерів і її конічної форми.
Невже його забрала течія? Чи ще гірше — акула? Рейчел забила ногами й наблизилася до того самого місця, де бачила його востаннє. Пошукала в піску ознак вм’ятин, слідів його ніг чи сідниць, але його вже розгладила вода.
Рейчел угледіла щось чорне — чорніше за брилу. Це було щось майже непомітне, схоже на відлущену шкіру з лівого краю каменюки. Рейчел кинулася ліворуч, посвітила ліхтариком за поворот і спершу не побачила нічого.
А тоді побачила все.
Це був мундштук.
Вона попливла до задньої частини каменя. Мундштук був прикріплений до трубки, а та — до кисневого балона.
Рейчел поглянула крізь темну воду вгору, на корпус човна.
«Ти живий».
Хвицнула ногами, гайнувши до поверхні.
«Доки я тебе не знайду».
27
Це
Рейчел дісталася човном острова Томпсона і менш ніж за чотириста ярдів від місця падіння Браяна знайшла пристань. Човна там, звісно, не було. Якщо якийсь човен і був, то вже давно зник.
А в ньому був Браян.
На таксі їй довелося чекати довго. Надворі була четверта ранку, а диспетчер не знав, де розташована Порт-Норфолкська пристань. Вона чула, як він десь із пів хвилини цокав по клавіатурі свого комп’ютера, а тоді пробурчав у телефон: «Двадцять хвилин» — і повісив слухавку.