— Чому ви намагаєтесь його знайти?
Рейчел спробувала не надто відійти від істини.
— Днями він влаштував у барі п’яну суперечку з моїм чоловіком.
— О, розкажіть про це.
— Мені просто сумно. Йому дісталося найбільше, і я хочу його перепросити.
— Суперечка була через вас, сонечку?
Рейчел сподівалася, що чуття її тут не обмануло.
— Так, на жаль, так.
— Дехто повертається на сцену, — промовила Фелісія Мін. — Сонечку, ви повертаєтеся до цього світу, до нас, і змушуєте їх повзти до себе на пузі.
Рейчел видушила із себе смішок.
— Так і задумано.
— З якою трупою він наразі працює? — спитала Фелісія.
— «Лірік Стейдж».
— Як його звати?
— Ендрю Ґеттіс.
— Секунду.
Поки Рейчел чекала, повз неї пройшов безхатько зі своїм псом. Рейчел згадала той вечір, коли Браян у парку віддав свій плащ більш нужденній душі. Вона погладила пса, дала безхатькові десять доларів, і тут до телефона повернулася Фелісія.
— Він у «Деманджі». Це службовий житловий комплекс у Бей-Вілліджі.
Вона назвала Рейчел адресу.
— Не хочете випити найближчим часом? Якщо вже повернулися до світу живих.
Рейчел стало по-справжньому соромно за брехню.
— Була б дуже рада.
Двадцять хвилин по тому вона стояла на тротуарі в Бей-Вілліджі та дзвонила Ендрю у двері.
Його голос на внутрішній телефонній лінії звучав нетверезо.
— Так?
— Містере Ґеттісе, це Рейчел Делакруа.
— Хто?
— Браянова дружина. — Далі запала така тривала тиша, що Рейчел врешті спитала: — Містере Ґеттісе, ви на зв’язку?
— Я був би радий, якби ви пішли.
— Не піду. — Вона здивувалася спокійній силі у власному голосі. — Чекатиму тут, унизу, доки вам не доведеться вийти. А якщо ви вислизнете з чорного ходу, я сьогодні прийду на ваш спектакль і влаштую посеред нього сцену. Тож пропоную…
Двері задзижчали, Рейчел узялася за ручку та ввійшла до будинку. У вестибюлі пахло лізолом і лінолеумом, а коли Рейчел піднялася на сходовий майданчик другого поверху, запахло індійською їжею. Повз неї пройшла жінка із французьким бульдогом на повідці; Рейчел подумалося, що така істота могла народитись у мопсихи від вомбата.
У дверях квартири 24 чекав Ґеттіс із ріденьким сивим волоссям, пожовтілим від нікотину. Ведучи Рейчел у квартиру, він зібрав волосся у вузол. План квартири був простий: праворуч — кухня і вітальня, ліворуч — спальня і санвузол. Із вікна у віддаленому кінці вітальні виднілася пожежна драбина.
— Кави? — спитав Ґеттіс.
— Еге ж. Дякую.
Вона сіла за маленьким круглим столиком під вікном, а він приніс їм по чашці кави й поставив між ними картонний пакунок із вершками й цукорницю. У вранішньому світлі він мав іще гірший вигляд, ніж той п’яниця, якого вона зустріла суботнього вечора. Шкіра в нього була луската й рожева, а на носі з обох боків повиступали схожі на електричні розряди блакитні судини. Очі сльозилися.
— За годину в мене репетиція, і мені треба прийняти душ, тож нам доведеться розібратися швидко.
Вона трохи надпила каву.
— Ви з Браяном разом працювали акторами.
— І Калеб теж. — Він кивнув. — Браян мав такий відвертий талант, якого я не бачив ні до нього, ні після нього. Ми всі знали, що він буде зіркою, якщо тільки не знайде способу все просрати.
— А що сталося?
— Гадаю, кілька різних речей. Він не мав терпіння. І, можливо… не знаю… не поважав цього, бо це так легко йому давалося? Хто знає! Я пам’ятаю, що він був сердитий. Чарівний і сердитий. Завдяки цьому видавався досить романтичним. Дівки від нього сцяли окропом. Не хочу вас образити.
Вона знизала плечима й випила кави. Хай там як, Ендрю Ґеттіс добре заварював каву.
— Через що він сердився?
— Через бідність. Браян мусив працювати. Ну, тобто ми від світання до смеркання перебували на навчанні. У нас були заняття з акторської майстерності, з імпровізації та імпровізаційного руху. Були заняття з танців, драматургії, сценічної майстерності й режисури. Заняття з роботи з голосом, із мовлення й такої собі «техніки Александера», де нас навчали володіти тілом так, щоб користуватися ним як інструментом, розумієте? Перетворювати його відповідно до своїх бажань. Усе це було серйозною роботою. До шостої очі в людей заплющувались, м’язи зводила крепатура, а голова пульсувала від болю. По тому йшли або спати, або до бару. Та Браян так не робив. Браян їхав працювати до другої ночі. А потім, уже о сьомій, починав заново. Більшості з нас було десь по двадцять п’ять, тож ми, чорт забирай, були сповнені сил, але навіть у цьому віці чудувалися тому, як це йому вдається. А потім уся ця робота однаково нічого не дала: його витурили.
— Його витурили із «Трініті»?
Ґеттіс кивнув і зробив великий ковток кави.
— Згадуючи це зараз, я думаю, що він, напевно, добряче закидався спідами чи щось курив, щоб не відставати. Хай там як, на другий рік навчання він почав дедалі більше нервуватися. Був у нас один викладач, правдива скотиняка-дилетант на ім’я Найджел Роулінс. Він належав до тих викладачів, які ламають учнів, щоб виліпити з них щось краще, та я завжди підозрював, що він не вмів ліпити з учнів щось краще, а просто полюбляв їх ламати. Він славився вмінням валити студентів. Збудував на цьому свою репутацію. Якось уранці він накинувся на єдиного тамтешнього студента, біднішого за Браяна. Цей хлопака мав порожні кишені, як і Браян, але не мав його таланту, не мав і десятої його частки. Хай там як, ось Найджел Роулінс, і ось вони репетирують уранці сцену в чоловічій убиральні, розумієте? І цьому хлопаці дістався монолог про чищення забитого унітаза — це все, що я досі пам’ятаю про той випадок, здається, то була студентська робота, — і цей хлопака просто не витягує сцени. А якщо зовсім чесно, то він просто топить її нахрін. І це бісить Найджела. Він накинувся на цього пацана за те, що він — хріновий актор і хрінова людина, нікчемний син і брат, джерело сорому для всіх, кому не пощастило з ним товаришувати. Він діставав того пацана вже кілька місяців, але того ранку, мля, просто обернувся на Термінатора. Лаявся й лаявся. Пацан благає його зупинитись, але Найджел зациклюється і з люттю торочить, що цей пацан — обліплений волоссям кавалок гівна, який забиває каналізацію, а його, Найджелова, робота — висмоктати його вантузом нахрін із занять, поки він не затягнув за собою в той засмічений унітаз усіх інших. Отже, Браян… Власне, ніхто й не бачив, як він полишав сцену, та повернувся він зі справжнім вантузом у руці, не якимось всратим реквізитом, і з нього крапала сеча. Браян перекинув Найджела на спину, накрив йому рота й носа вантузом і просто заходився… чавити. Коли Найджел зумів відірвати голову від підлоги, схопити Браяна за ноги, а Браян так врізав йому в носа, все це було чути аж в останньому ряду зали. А тоді Браян, бляха, знову став чавити, чавити й чавити Найджелову пику, аж поки Найджел не відключився. — Ґеттіс відкинувся назад і допив каву. — Браяна витурили наступного ранку. Він якийсь час залишався у Провіденсі, розвозив піцу, та йому, гадаю, стало надто ніяково віддавати піцу та приймати вкриті потом банкноти від людей, із якими він колись ходив на вечірки. Якось він звалив, і я нічого не чув про нього, не знаю, років із дев’ять.
Рейчел трохи посиділа, роздумуючи над цим і шкодуючи, що про це почула: від цього той брехливий гад по-справжньому сподобався їй знову, хай і всього на мить.
— А що сталося з іншим студентом? Тим, із якого знущалися?
— Тобто з Калебом?
Вона хихотнула від смутку й подиву, а Ґеттіс налив їм обом іще кави.
Вона спитала:
— Коли ви востаннє бачили Браяна донедавна?
— Десять років тому, може, дванадцять. — Він ненадовго визирнув із вікна. — Точно не згадаю.
— Не здогадуєтеся, куди він подався б, якби не хотів, щоб його знайшли?
— До своєї хатинки у штаті Мен.