— Бейкер-Лейк.
Він кивнув.
Рейчел показала Ґеттісові одну із супутникових фотографій. Він трохи подивився на неї й дістав зі склянки на підвіконні маркер. Обвів ним скупчення з трьох дахів.
— Вісім інших хатинок? То частина мисливського табору. А ті три? Вони належать Браянові. Там у нас десь у 2005-му була зустріч випускників «Трініті». Людей приїхало не надто багато, проте було весело. Не питайте, звідки в нього взялися гроші на хатинки, бо я теж не питав. Найбільше Браянові подобалася хатинка посередині. Коли я був там, вона була пофарбована в зелений колір і мала червоні двері.
— І це було у 2005-му?
— Чи 2004-му. — Ґеттіс кивнув на двері вбиральні. — Мені треба до душу.
Рейчел поклала супутникове фото назад у сумочку й подякувала Ґеттісові за час і каву.
— Не знаю, чи варте це чогось, — зауважив він, коли вона дісталася дверей, — але на вас він дивиться так, як на моїй пам’яті не дивився ні на кого. — Він знизав плечима. — Втім, він дуже добрий актор.
Ґеттіс затримався у дверях санвузла. Рейчел перехопила його погляд і побачила, як його очі змінилися. Сам Ґеттіс тим часом, як їй здавалося, дивився, як змінюються її очі.
— Зачекайте, — поволі вимовила вона.
Ендрю Ґеттіс зачекав.
— Він заплатив вам, щоб ви зіпсували ту нашу вечірку, так? Поставив усю ту суперечку і взагалі.
Ендрю Ґеттіс погладив одвірок на вході до свого санвузла; той одвірок за кілька десятиліть, вочевидь, фарбували стільки разів, що Рейчел готова була побитись об заклад: двері там ніколи не замикалися нормально.
— А якщо й так?
— Чому ви йому допомагаєте?
Його плечі піднялися й опустилися в невеличкому спантеличеному жесті.
— Замолоду, на дуже важливому етапі розвитку наших особистостей, ми з Браяном були чудовими друзями. Тепер він на своєму місці, а я на своєму, — він окинув поглядом кімнату, яка раптом почала здаватися похмурою й незначною, — і я вже не знаю, хто ми один одному. Коли людина проводить у чужій шкурі так багато часу, що вже навіть не впізнає власного запаху, вона, можливо, залишається вірною лише тим людям, які пам’ятають її в ті часи, коли грим і сценічна майстерність іще не взяли гору.
— Я вас не розумію, — сказала Рейчел.
Він знову злегка стенув плечима.
— Пам’ятаєте, як я розповідав вам, що у «Трініті» ми вивчали всі дисципліни, незалежно від спеціальності: танець, акторську майстерність, драматургію, що ще? — Ґеттіс м’яко й відсторонено всміхнувся Рейчел. — Що ж, як я вже казав, Браян був офігезним актором. Але знаєте, що було його справжньою пристрастю?
Вона заперечно хитнула головою.
— Режисура.
Ґеттіс зник у санвузлі. Він зачинив за собою двері, і Рейчел не без подиву почула, як двері замкнулися на засув.
29
Досить
Рейчел проїхала магістраллю I-95 через Массачусетс, Нью-Гемпшир і, в’їхавши, як вона сказала б раніше, вглиб штату Мен, дісталась аж до Вотервілла. Щоправда, тоді їй довелося покинути міжштатну магістраль і перескочити на трасу 201, а потому місцевість спершу стала сільською, далі — спустошеною, а відтак — дещо неземною: повітря і небо почали нагадувати газету, а земля врешті щезла під заростями дерев заввишки із хмарочоси. Невдовзі небо зникло, і світ для Рейчел звівся до бурих стовбурів, темних вершечків дерев і попелястої дороги, що вливалась у простір, обабіч якого пульсували її колеса. Вона неначе їхала під важким хмарним покривом, а невдовзі їй почало здаватися, ніби вона їде вночі, хоча надворі була третя дня наприкінці травня.
Рейчел дісталася галявини між двома лісами. Кілька миль зелені. Фермерські угіддя, вирішила вона, хоч і не бачила жодної хати чи силосної вежі — тільки безкрайні, гарно доглянуті поля, у яких подекуди виднілися корови, вівці, а часом і коні. Її телефон стояв у підстаканнику, і Рейчел подивилася на нього достатньо довго, щоб упевнитися, що тут він уже не ловить сигналу. Коли вона знову підвела погляд, за шість футів від її бампера стояла вівця чи коза — вона так і не знатиме напевно, хто саме. Рейчел крутнула кермо, з’їхала з дороги й так пірнула в невеличку канаву, що гепнулася маківкою об дах машини, а підборіддям — об кермо. Усі чотири колеса відірвалися від землі. Рейчел гайнула з канави, наче прив’язана до ракети-носія, і врізалася в дорогу передньою частиною лівого бампера. Пневматична подушка, спрацювавши, вдарила її в обличчя, і Рейчел, прикусивши язик, відчула смак крові. Задня частина автівки піднялась, а передня знову відірвалася від дороги. Автівка двічі перевернулася під дзенькіт битого скла, брязкіт металу та крики Рейчел.
І зупинилася.
Рейчел перебувала у вертикальному положенні. Вона кілька разів трусонула головою, і вилетіло кілька уламків скла (судячи зі звучання, кілька десятків). Посиділа на місці ще трохи, поклавши підборіддя на подушку безпеки, як на справжню подушку, доки не впевнилася, що їй нічого не болить і в неї начебто нічого не зламано, а кров, схоже, точиться хіба що з її язика. Її потилиця пульсувала болем, шия задерев’яніла, а найближчі до хребта м’язи скам’яніли, та поза тим вона, імовірно, була ціла. Із консольного ящика й бардачка повилітали всі речі, які тепер лежали повсюди на приладовій дошці, пасажирському місці й у нішах для ніг: мапи, картки страхування, документ про реєстрацію, пакунки з носовичками, дрібні гроші, ручки, ключ.
Рейчел розстебнула пасок безпеки.
Вона перегнулася через пасажирське сидіння. Відштовхнула тріснуті сонячні окуляри й підняла з килимка ключ. Він був маленький, тонкий і сріблястий. Не від будинку й не від автівки. Від шафи, висячого замка чи сейфової комірки.
Може, це той самий ключ? Тоді виходить, що він був у Калеба, а не у Браяна. Отже, він пішов на смерть, аби тільки не розлучатися з ним.
А може, це просто ключ.
Рейчел поклала його в кишеню і вийшла з позашляховика. Той стояв просто посеред дороги. Вівця чи коза вже давно зникла. Чорні півмісяці слідів від шин Рейчел тягнулися звивистою доріжкою від середини до краю дороги, сповзали з нього та зникали там, де вона з’їхала. Там, де вона їхала назад, залишився розсип скла, прозорого й червоного; також воно разом зі шматочками хрому, твердого чорного пластику й відірваною дверною ручкою лежало розкидане по всій дорозі.
Рейчел повернулася досередини та спробувала завести машину. Мотор завівся, а тоді залунало монотонне «дінь-дінь-дінь» — нагадування про необхідність пристебнутися. Рейчел відрізала подушку безпеки взятим із собою ножем для фруктів і овочів. Відкрила капот. Поглянула під нього й не знайшла нічого відверто небезпечного. Перевірила шини — начебто в нормі. Ввімкнула фари — тут уже будуть проблеми. Права передня фара була розтрощена. Ліва тріснула, але працювала. Ззаду все було навпаки: на місці стоп-сигналу з водійського боку залишилася тільки металева порожнина. Зате стоп-сигнал із пасажирського боку можна було фотографувати для рекламної брошури.
Вона оглянула нескінченні фермерські угіддя, ліс позаду себе й ліс перед собою. Є шанси, що якась допомога надійде лише за кілька годин. А може, і хвилин. Тут не вгадаєш.
Рейчел востаннє поглянула на лічильник пробігу, коли опинилася за сімдесят миль від Бейкер-Лейк. А було це за десять хвилин до аварії. Отже, шістдесят п’ять. Браян заплатив Ендрю Ґеттісові за те, щоб він приїхав того дня на їхню вечірку й залишив їй низку зачіпок. Браян хотів, щоб вона знала про Бейкер-Лейк. Можливо, він мав на меті заманити її туди й убити. Вона вже багато над цим роздумувала. Та якщо він хотів її вбити, то міг би зробити це й у човні. Натомість Браян інсценізував власну загибель від її руки. Щоразу, коли Рейчел дивилася на Бейкер-Лейк на мапах, це місце здавалося дверима. Перетнеш озеро — опинишся в іншій країні. Чи вів її Браян до дверей?
Незалежно від того, вів він її до дверей чи ні, у неї скінчились альтернативні плани, у яких не фігурувала б камера ізолятора, а згодом і в’язниця. Наразі вона мала або знайти Браяна у штаті Мен, або здатися.
— Поїхали, — прошепотіла Рейчел. Ізнову сіла в автівку й поїхала геть.