Отже, вона не має дому. На неї не чекає життя. У неї дві тисячі доларів готівкою. Змінний одяг у сумці в автівці, яку доведеться покинути в першому ж місті, де вона зможе відшукати автовокзал.
Але куди вона поїде автобусом?
І байдуже, куди вона поїде, та як їй прожити на дві тисячі доларів, коли її знімок показують на кожному телеекрані й на кожному новинному сайті країни?
Плентаючись назад лісом, вона перебрала свої варіанти й дійшла похмурого висновку, що варіантів у неї всього два: або здатись, або негайно дістати з кишені пістолет і застрелитися.
Вона знайшла камінь і сіла. Тепер до озера була година шляху. Довкола не було видно нічого, крім дерев. Рейчел дістала з кишені пістолет і зважила його на долоні. Браяна від неї, імовірно, наразі відділяє один чи два континенти. Він завершить ту аферу, якою займався через «Алден Мінералс» і ту копальню в Папуа — Новій Гвінеї. А прибуток забере собі.
Її обвели круг пальця. Це, ймовірно, було гірше за все. Те, що її використали й викинули. Навіщо, вона гадки не мала, не могла збагнути, якою була її роль у всьому цьому. Вона була просто дурепкою, недотепою, непростимо безневинним пішаком.
Як довго лежатиме її тіло серед дерев, доки його не знайдуть? Кілька днів? Кілька сезонів? Чи до нього прийдуть поласувати тварини? Багато років по тому хтось знайде одну-дві кістки, а тоді приїде поліція штату та знайде решту. І таємницю зниклої репортерки, підозрюваної в убивстві двох людей, нарешті буде розгадано. Батьки розповідатимуть про неї неслухняним підліткам, щоб їх застерегти. «Бачиш, — казатимуть вони, — їй це просто так не минулося. Правосуддя перемагає, статус-кво знов утверджено, вона дістала по заслузі».
Футів за п’ятдесят від неї стояла Відді, яка їй усміхалася. Її сукня не була закривавлена, а горло було ціле. Заговоривши, Відді не розкрила рота, проте Рейчел чула її чіткіше за птахів.
«Ви старалися».
— Я старалася недостатньо добре.
«Вас би вбили».
— Тоді я мала б загинути.
«А хто тоді розповів би мою історію?»
— Твоя історія нікого не зацікавить.
«Але ж я жила».
Рейчел заридала в землю й мертве листя.
— Ти жила бідно. І була чорношкірою. На острові, який усім до сраки.
«Вам він був не до сраки».
Вона пильно поглянула на дівчинку крізь дерева.
— Ти загинула, бо я вмовила тебе сховатися. Ти мала рацію. Якби тебе знайшли раніше, то зґвалтували б, але не стали б різати тобі горло, не стали б, тобі зберегли б життя.
«Яке життя?»
— Якесь життя! — заволала Рейчел.
«Я б не хотіла собі такого життя».
— Але я хочу, щоб ти була жива, — благально промовила Рейчел. — Мені потрібно, щоб ти була жива.
«Але мене не стало. Відпустіть мене, міс Рейчел. Відпустіть».
Рейчел дивилася просто на неї. А тоді подивилася на дерево. Витерла рукавом очі й ніс. Прокашлялася. Судомно вдихнула ніздрями лісове повітря.
А тоді почула материн голос. Господи. Це, певно, або зневоднення, або понижений цукор у крові, а може, вона вже приставила до голови пістолет і вистрілила, вже померла, та тут прийшла Елізабет Чайлдс зі своїми нікотиновими голосовими зв’язками.
«Ляж, — мовила її мати з відверто стомленою доброзичливістю, — і невдовзі ми возз’єднаємось. І все буде так, як того тижня, коли ти лежала в ліжку хвора, а я тебе не полишала. Я готуватиму тобі всі твої улюблені страви».
Рейчел несподівано зрозуміла, що заперечно хитає головою, наче мати її бачить, наче її бачать дерева, наче вона аж ніяк не сама. Оце так і сходять з глузду? Починають розмовляти самі з собою на розі вулиці, спати під дверима з купою болячок на шкірі?
До сраки це.
Рейчел поклала пістолет у кишеню і підвелася. Оглянула ліс, що її оточував. І зрозуміла, що не помре, щоб полегшити життя Браянові, Кесслерові чи ще якійсь людині, яка вважала її надто слабкою для цього світу.
— Я не божевільна, — сказала вона матері й деревам. — І я не хочу бути з тобою на тому світі, мамо. — Вона поглянула на небо. — Одного життя з тобою вже, мля, було більш ніж достатньо.
Коли вона дісталася позашляховика, вже була перша. На дорогу назад до траси 201 знадобиться дві години. Три години шляху вздовж неї, перш ніж вона добереться до містечка, достатньо великого для автовокзалу. Доведеться сподіватися, що через те маленьке містечко після шостої вечора ще ходять автобуси. Це якщо їй пощастить туди дістатись і її не зупинять через те, що її позашляховик має такий вигляд, ніби його впустили з підйомного крана.
Рейчел сіла за кермо й виїхала на ґрунтову дорогу. Коли вона проїхала близько милі, чоловік, який лежав на задньому сидінні, промовив:
— Що, нахрін, сталося з машиною Калеба? А ти, до речі, маєш гарний вигляд.
Він сів і всміхнувся їй у дзеркалі заднього огляду.
Браян.
30
Первісне «я»
Рейчел стала на гальма, перевела коробку передач у паркувальне положення і розстебнула пасок безпеки. Коли Браян наполовину сів на задньому сидінні, вона вигулькнула із прогалини між двома передніми кріслами й ударила його у скроню. Вона не мала досвіду бійок, особливо навкулачки — кісточки пальців заболіли їй набагато сильніше, ніж вона б очікувала, — та вона зрозуміла, що влучила прямо, зі звуку удару: коли її кулак врізався у Браянове обличчя, пролунав такий різкий і потужний звук, якого вона вже давненько не чула. Рейчел побачила, як у його очах забриніли сльози, а його погляд став дезорієнтованим.
Тож вона вдарила його знову. Вперлася йому в плечі колінами. Вдарила його у вухо, в око, а тоді знов у скроню. Він спробував навалитися на неї верхньою частиною тулуба, та нерівновага діяла їй на користь, а ще Рейчел знала, що тепер діє лиш одне правило: не зупинятися, доки її не змусять. Вона чула, як Браянів голос просив її зупинитись, а її власний голос знов і знов називав його гівнюком, бачила, як він мружився під стрімкими ударами її кулаків. Він сяк-так звільнив праве плече, через що Рейчел незграбно розвернулася ліворуч, а тоді він зіштовхнув її з ніші для ніг і з сидіння. Рейчел провалилася у простір між передніми сидіннями, а він піднявся на задньому й кинувся до неї.
Вона копнула його в обличчя.
Цей удар виявився ґрунтовнішим за перший. Щось тріснуло — чи то кістка, чи то хрящ, — і Браян врізався потилицею у вікно. Він кілька разів роззявив і закрив рота, ніби надкушуючи повітря, а тоді різко закотив очі й знепритомнів.
«Я. Вирубила. Людину».
Коли Рейчел побачила, як Браянові очі засмикалися під обм’яклими повіками, із її рота вирвався тихий смішок. Її права рука вже набрякала і блищала від крові. Його крові. Вона вражено й несподівано стурбовано усвідомила, що в нього побите обличчя. І вона практично не сумнівалася, що п’ять хвилин тому воно не було побите.
«Це я накоїла?»
Рейчел узяла із собою ключ від машини й пістолет, вийшла з автівки та стала на дорозі. Їй захотілося покурити — так сильно, як не хотілося, відколи вона кинула курити сім років тому. Натомість вона вдихнула неймовірно свіжого лісового повітря і геть не змогла зрозуміти людини, якою була всього кілька годин тому, людини, яка думала про самогубство, думала про те, як їй здатися.