«Нахрін здаватись? Я здамся, коли загину. І загину не від своєї руки».
Відчинилися Браянові дверцята, і над вікном з’явились його долоні. Решта Браянового тіла залишалася під дахом автівки.
— Ти все?
— Що — все?
— Закінчила мене гамселити?
Тепер у Рейчел жахливо боліла права рука, та вона все одно обхопила нею пістолет.
— Гадаю, так.
Він підняв голову над дахом, і вона наставила пістолет на нього.
— Господи! — Він знову пригнувся.
Вона обійшла машину за три великі кроки й наставила пістолет на Браяна.
— Сліпі?
Він опустив руки, які тримав біля голови, і розігнувся, несподівано змирившись зі своєю долею.
— Що?
— Цей пістолет ти теж зарядив сліпими набоями?
Він заперечно похитав головою.
Вона наставила пістолет на його груди.
— Ні, справді! — Він знову підняв руки. Значить, не так уже й змирився. — Бля, там справжні кулі.
— Та невже?
Він вирячив очі, бо раптом зазирнув їй у вічі, побачив, що вони виражали.
Вона натиснула на спусковий гачок.
Браян упав на землю. Ну, спершу відскочив від авто, намагаючись кинутися вліво, щоб уникнути кулі. Відскочив від джипа й упав на землю; його руки так і застигли в універсальному, хай і цілковито марному, жесті «прошу, не стріляйте в мене».
— Вставай, — наказала Рейчел.
Він підвівся і поглянув на шмат кори, який вона відстрілила від тонкої сосни праворуч від нього. Із його носа крапала кров, що падала йому на губи та стікала з підборіддя. Він витер її передпліччям. Сплюнув червоною слиною на зелену траву край дороги.
— Здається, це справжня кров. Як ти імітував кров у роті на човні?
— Хочеш здогадатися? — Він злегка всміхнувся — очима, проте не губами.
Рейчел думками повернулася на човен, повернулася до їхньої розмови. Вона бачила, як Браян дуже спокійно сидів там, поки вона вичитувала йому за другу дружину та друге життя. А він просто сидів собі та їв.
— Арахіс, — сказала вона.
Він не надто щиро показав їй великого пальця.
— Ага, там були дві кульки з бутафорською кров’ю. — Він насторожено поглянув на пістолет. — Рейчел, а що ти тут робитимеш?
— Я ще не вирішила, Браяне. — Вона на мить опустила пістолет.
Він опустив руки.
— Якщо ти мене вб’єш — і я б не ставив цього тобі на карб, — тобі хана. Ні грошей, ні можливості заробити, тебе розшукують, щоб допитати у зв’язку з убивством, на тебе полюють…
— Двома вбивствами.
— Двома?
Вона кивнула.
Він осмислив почуте, а тоді повів далі.
— Також на тебе полюють двоє величезних засранців. Якщо ти мене вб’єш, тобі світить іще два чи, може, три дні на свободі з вільним вибором одягу. А я знаю, як тобі подобається стильно вдягатися, люба.
Рейчел знову здійняла пістолет. Він підняв руки. Глипнув на неї, вигнувши брову. Вона вигнула брову у відповідь. І цієї миті (якого милого?!) відчула зв’язок із ним, відчула бажання засміятися. Її лють, відчуття зради й люті на Браяна через те, що він позбавив її довіри, життя, нікуди не поділись… і все ж на якусь мить із цим переплелися всі давні почуття.
Їй довелося кинути всі сили на те, щоби стримати свої м’язи й не усміхнутися.
— До речі, про стиль, — зауважила Рейчел, — зараз у тебе геть не стильний вигляд.
Браян помацав пальцями обличчя, і на них з’явилася кров. Він поглянув на своє відображення у вікні джипа.
— Здається, ти зламала мені носа.
— Судячи зі звуку удару, так і було.
Він задер полу своєї футболки, оголивши груди, і протер обличчя.
— У мене неподалік лежить аптечка. Можна піти по неї?
— Любий, чому це я маю йти тобі назустріч?
— Тому що в мене там також стоїть джип, який не має такого вигляду, ніби хтось з’їхав на ньому, бляха, з мосту, люба.
Вони поїхали назад на галявину, а тоді зайшли в ліс щонайбільше на двадцять футів; там стояв ідеально замаскований «рейндж-ровер» трав’янисто-зеленого кольору, випущений на початку дев’яностих. У нішах його коліс було трохи іржі, задні панелі були трохи пом’яті, зате шини він мав нові і, судячи з вигляду, міг проїздити ще двадцять років. Браян під дулом пістолета Рейчел дістав із парусинового багажника позаду машини аптечку. Сів на вантажний майданчик під піднятим кузовом і заходився перебирати багажник, доки не відшукав дзеркальця для гоління. Почав чистити порізи спиртом для протирання, час від часу кривлячись і морщачи обличчя від пекучого болю.
— Із чого мені почати? — спитав він.
— А з чого ти можеш почати?
— О, це просто. Ти з’явилася вже на пізньому етапі. Я розпочав цю справу давно.
— І що це за «справа»?
— У жаргоні моєї сфери це називається схемою засолення.
— А що в тебе за сфера?
Він дещо ображено й роздратовано поглянув на неї, як пригасла кінозірка, яку вона не впізнала.
— Я аферист.
— Шахрай.
— Мені більше подобається «аферист». Це звучить дещо зухвало. «Шахрай» просто звучить так, ніби, не знаю, ніби хтось може продавати людям копійчані акції чи сраний «Емвей».
— Отже, ти аферист.
Він кивнув і передав їй кілька змочених у спирті шматочків вати для кісточок пальців. Вона вдячно кивнула, засунула пістолет за пояс і відступила від Браяна на кілька кроків, аби протерти пальці.
— Років із п’ять тому я натрапив на збанкрутілу копальню, що продавалась у Папуа — Новій Гвінеї, тож заснував корпорацію і купив ту копальню.
— Що ти знаєш про копальні?
— Нічого.
Він вичистив кров із носа ватяною паличкою.
— Господи, — тихо мовив Браян із чимось подібним до захвату, — оце ти мене покоцала, дівчинко.
— Копальня. — Вона притлумила чергову усмішку.
— Отже, ми придбали копальню. А тим часом Калеб створив консалтингову компанію з абсолютно вигаданою, проте доволі правдоподібною та глибокою історією в Латинській Америці, історією на кілька поколінь, якщо не надто до неї придивлятися. Три роки по тому та компанія, «Борґо Енджиніринґ», провела «незалежне» оцінювання копальні. Яку ми на той час уже засолили.
— Що означає «засолити»?
— Це коли в копальні насипають золота в місцях, дістатись яких легше, ніж до інших, але не надто легко. Це роблять із думкою про екстраполяцію: якщо тут знайдено певний відсоток золота, то можна припустити, що загалом у копальні якийсь інший відсоток золота. Саме це підтвердили наші незалежні консультанти…
— «Борґо Енджиніринґ».
Він зняв перед нею уявного капелюха.
— Саме це вони й підтвердили: що ми володіємо покладами золота загальним обсягом до чотирьохсот мільйонів тройських унцій, а не чотирьох мільйонів.
— А це підняло б ціну ваших акцій.
— Якби ми мали акції. Та ми їх не мали. Ні, так ми стали б потенційною загрозою для будь-яких конкурентів у регіоні.
— «Віттерман».
— А ти непогано шукала інформацію.
— Я ж десять років працювала репортеркою.
— Справді. То що ще ти з’ясувала?
— Що ви, ймовірно, взяли кредит у венчурного концерну під назвою «Коттер-Мак-Канн».
Браян кивнув.
— А чого він став би позичати нам гроші?
— На позір — щоб допомогти компанії захиститися від недружнього поглинання з боку «Віттерман», поки ви діставатимете звідти досить золота, щоби зробити компанію невразливою для поглинань.
Він знову кивнув.
— Але, — додала вона, — ходять чутки, буцімто «Коттер-Мак-Канн» схильна до хижацької конкуренції.
— Дуже, — підтвердив він.