— Калеб мав забрати паспорти. Ми з ним могли зображати один одного навіть уві сні. Трясця, та в його виконанні мій підпис був більше схожий на мій, ніж у моєму. — Він поглянув на хмарне небо. — Ми з тобою мали чкурнути до Канади й зустрітися з іншими в місці під назвою Сен-Проспер. А звідти… бля… звідти всі разом поїхали б до Квебека й вилетіли б із країни.
Рейчел зазирнула йому в очі, а він відповів на її погляд; вони обоє мовчали, доки вона не спитала:
— Отже, ми, всі шестеро, мали покинути країну разом?
— Так, план був такий.
— Ти, твій найкращий друг, його дружина й дитина та дві твої дружини.
Він випустив її руку.
— Ніколь не була моєю дружиною.
— Тоді ким вона була?
— Моєю сестрою.
Рейчел позадкувала й серйозно придивилася до обличчя Браяна, щоб зрозуміти, правду він каже чи ні. Утім, що вона про це знає? Прожила з ним три роки, не знаючи ні його справжнього імені, ні професії, ні історії. Всього дві ночі тому він переконав її у власній загибелі, глипав на неї незрячими очима із дна океану. Ця людина брехала не так, як брешуть нормальні люди.
— Твоя сестра була вагітна?
Він кивнув.
— Хто був батьком?
— У нас немає на це часу.
— Хто був батьком?
— Такий собі Джоел, ясно? Працював із нею в банку. Одружений, уже мав трьох дітей. Це була коротка інтрижка. Та Ніколь завжди хотіла дитину, тож залишила вагітність навіть тоді, як порвала із Джоелом. Підтримки Джоела вона не потребувала: ми збиралися прибрати до рук сімдесят мільйонів. Хочеш зустрітись із Джоелом? Я можу це влаштувати. Можеш його спитати, чи була його мертва колишня коханка вагітна його дитиною, вже на шостому місяці, коли хтось укоротив їй віку на кухні, бо її брат, — тепер він збуджено ходив туди-сюди, — її тупорилий брат залишив свою автівку перед її будинком, а сам тим часом повернувся до Бостона, щоб шоком повернути тебе до реальності.
Вона різко реготнула, неначе гавкнула.
— Ти що? Ти спробував шоком повернути мене до реальності?
Він яскраво зобразив щиру невинність.
— Ну так.
— Це найбільша маячня, яку я коли-небудь чула.
— Мені було потрібно, щоб ти була готова тікати. Я не очікував, що «Коттер-Мак-Канн» радо триматиметься за гачок іще, блін, три місяці. Шість? Я сподівався на шість. Але вони, блін, клюнули рано, бо вони агресивні, жадібні й хочуть діставати бажане за своїм графіком, а не за чужим. Я не очікував, що вони покладуть гроші на наш рахунок і того ж дня наймуть незалежну консалтингову фірму для чергової перевірки копальні. Та вони це зробили. А ще я не очікував, що вони напустять двох убивць на мене і на мою команду водночас. Але це вони теж зробили. Тож мені довелося відкинути план А, забити на план Б і перейти просто до плану В, у якому я, блін, пробуджую тебе шоком. І знаєш що? Він спрацював.
— Ніщо не спрацювало. Ніщо…
— Ти ще боїшся керувати автівкою?
— Ні.
— Боїшся сідати в таксі?
— Ні.
— Боїшся дичавини чи широких відкритих просторів? А ліфтів? А пірнати в океан? Рейчел, у тебе була хоч одна панічна атака, відколи все це почалося?
— Звідки мені знати? Я панікувала, відколи побачила, як ти вийшов через чорний хід однієї будівлі в Бостоні, хоча сказав, що ти в Лондоні.
— Правильно. — Він кивнув. — І ти відтоді щодня та щохвилини долала цю паніку, щоб робити те, що потрібно. Зокрема, між іншим, щоб убити мене.
— Але ж ти не загинув.
— Так, що ж, перепрошую. — Він поклав руки їй на плечі. — Ти вже не боїшся, бо перестала слухати всіх, окрім свого первісного «я». Ти мала всі потрібні «докази» для того, щоб заповзти назад у своє життя і залишатися в ньому. Я не став робити зачіпки очевидними, а змусив тебе попрацювати, щоб до них добратися. Ти б могла довіритися своїм очам — приміром, візові штампи здавалися цілком справжніми, — та натомість, мала, ти довірилася своєму чуттю. Ти виходила з того, що знала оцим, — він показав на її груди, — а не оцим. — Він показав на її голову.
Рейчел довго дивилася на нього.
— Не називай мене малою.
— Чому?
— Бо я тебе ненавиджу.
Браян замислився над цим і знизав плечима.
— Ми зазвичай ненавидимо те, що нас пробуджує.
31
Сховок
Вони кинули побитий Калебів позашляховик у лісі та проїхали «рейндж-ровером» триста миль на південь, до Вунсокета, розташованого у штаті Род-Айленд, просто на південь від массачусетського кордону й миль за п’ятнадцять на північ від Провіденса. Під час поїздки вони мали багато часу на розмови, та, по суті, говорили хіба що про найнагальніше. Вони слухали радіо досить довго, щоб почути, що обоє вважаються «фігурантами» у справах про загибель двох людей у двох різних штатах. Поліціянти у Провіденсі й Бостоні не бажали розголошувати, чому вбачають якийсь зв’язок між убивством працівниці провіденського банку з маленького містечка та вбивством бізнесмена в Бостоні, проте були рішучо налаштовані зустрітись із Браяном Алденом, братом провіденської жертви й діловим партнером бостонської жертви, а також із дружиною Браяна Алдена, Рейчел Чайлдс-Делакруа. Легку персональну зброю, зареєстровану на «фігурантів», не було знайдено в їхній оселі у Бек-Беї, тож їх слід було вважати озброєними.
— Моє життя, по суті, зруйновано, — сказала Рейчел десь поблизу Льюїстона у штаті Мен. — Навіть якби я могла очистити своє ім’я.
— Ключове слово — «якби», — зауважив Браян.
— Я б заради цього вивернула всі свої кишені.
— При цьому довго просидівши у в’язниці.
Вона кинула на нього лютий погляд, але він цього не побачив, бо не зводив очей із дороги.
— Та мене однаково могли б надовго посадити за додатковими звинуваченнями.
Браян кивнув.
— Приміром, за перешкоджання відправленню правосуддя. Копи, як правило, злегка ображаються, якщо забути їм повідомити, що за столом у твоїй їдальні сидить труп. Утеча з місця злочину, незаконна втеча, необережність за кермом — я певен, що згадаю дещо ще.
— Не смішно, — сказала Рейчел.
Він поглянув на неї.
— А коли я вдавав, ніби це смішно?
— Просто зараз. Ти сарказмуєш, єхидствуєш.
— У мене таке буває, коли я нажаханий.
— Ти нажаханий? Ти?
Він підняв брови.
— Більш ніж нажаханий. Якщо ніхто не знайшов сховку і ми можемо зробити те, що нам потрібно там зробити, і якщо ми зможемо прослизнути до Провіденса без примусу, якщо зможемо проникнути до банку й дістатися сейфової комірки, в якій я сховав паспорти й гроші на втечу, якщо ми все-таки зможемо вибратися з того банку та з Провіденса, забрати Хаю з дитиною та знайти аеропорт, у якому нас ніхто не шукає, а наші обличчя не показують на екранах у кожній оселі та по дев’ятьох телевізорах, які показують CNN у барі в аеропорту, а також якщо на нас не чекає жодна їхня людина в Амстердамі, — то так, ми б могли пережити цей рік. Але я оцінив би наші шанси на успішне подолання всіх цих перешкод як… не знаю… нікчемні, а може, й узагалі ніякі.
— Амстердам, — промовила Рейчел. — Я думала, банк розташований на Кайманових островах.
— Так і є, але там на нас однозначно чекатимуть. Якщо ми доберемося до Амстердама, то зможемо переказати всі гроші до Швейцарії.
— Тільки навіщо зупинятися в Амстердамі?
Браян знизав плечима.
— Амстердам мені завжди подобався. І тобі він припав би до душі. Там гарні старі канали. Щоправда, велосипедів багацько.
— Ти говориш так, ніби везеш мене на екскурсію.
— Ну, а таким наш план і є, хіба ні?
— Ми не разом, — сказала вона.
— Не разом?
— Ні, гівно ти брехливе. Віднині й надалі це — ділова домовленість.
Браян на мить опустив своє вікно й підставив обличчя під струмінь повітря, щоб прокинутися. Підняв вікно назад.