— І що?
— Вона написала тільки першу половину.
— Ну, ця мова для неї не рідна. А ще вона налякана.
Браян трохи пожував щоку.
— Ми не можемо розповісти їй про Калеба.
— Ми мусимо розповісти.
— Якщо вона гадатиме, що він просто затримався і зустрінеться з нами в Амстердамі за кілька днів, у неї не буде зриву. А якщо ні? — Він повернувся, не встаючи з крісла, і торкнувся руки Рейчел. Вона її відсмикнула. — Ми не можемо їй сказати. Рейчел, Рейчел.
— Що?
— Якщо це піде шкереберть, вони переб’ють нас усіх. Разом із дитиною.
Вона поглянула на нього крізь темряву в «рейндж-ровері».
— Не можна давати Хаї привід для більш непередбачуваної поведінки, ніж та, на яку вона здатна зараз. Розповімо їй в Амстердамі.
Рейчел кивнула.
— Мені треба, щоб ти сказала це вголос.
— Розповімо їй в Амстердамі.
Браян довго дивився на неї, а тоді сказав:
— Пістолет досі при тобі?
— Ага.
Він сягнув під крісло й дістав 9-міліметровий ґлок, який сховав за спиною.
— У тебе весь цей час був пістолет, — вимовила Рейчел.
— Блін, Рейчел, — відказав Браян, розпачливо зітхнувши, — у мене їх три.
Вони двічі обійшли будинок у темряві, перш ніж Браян разом із Рейчел піднявся благенькими сходами на задвір’ї до дверей, із яких за багато років злущилася більша частина фарби. Під ногами в них рипіли мостини, та й сам будинок рипів на несподівано холодному вітрі, більш характерному для ранньої осені, ніж для раннього літа.
Браян пройшов ґанком, перевірив усі вікна й парадні двері, а тоді вони повернулися на задвір’я. Він відімкнув двері, і вони ввійшли.
Ліворуч забібікала сигналізація; Браян увів на клавіатурі дату народження Рейчел, і бібікання припинилося.
Центральний коридор тягнувся просто від чорного ходу до парадних дверей, минаючи дубові сходи. У будинку пахло чистотою і пилом водночас, а за ними, можливо, злегка відгонило цвіллю, якої, імовірно, неможливо було позбутися й за тисячу прибирань. Браян дістав із куртки два ліхтарики, віддав один Рейчел і ввімкнув свій.
Хая сиділа під щілиною для пошти в парадних дверях, тримаючи в руках пістолет; праворуч від неї валялася рекламна пошта.
Браян помахав їй рукою, тепло всміхнувшись, і пішов до неї коридором. Вона опустила пістолет, і він незграбно її обняв, а тоді вони з Рейчел стали перед нею.
— Дитина спить. — Хая показала на стелю.
— Тобі треба поспати, — сказав Браян. — У тебе зморений вигляд.
— Де Калеб?
— Хає, його, можливо, переслідують лихі люди. Він не хотів привести їх сюди. До тебе й Аннабель. Розумієш?
Вона, дихаючи аж занадто швидко, сильно закусила верхню губу — Рейчел аж стало лячно, що звідти бризне кров.
— Він… живий?
Господи.
— Так, — сказав Браян. — Невдовзі виїде через штат Мен. Пам’ятаєш, як ми це обговорювали? Він проїде до Канади й вилетить із Торонто. Відстежити його у штаті Мен ніхто не зможе. Ми знаємо той ландшафт. Ти розумієш, що таке «ландшафт»?
Вона двічі кивнула.
— Із ним усе буде… гаразд?
— Так, — сказав Браян із твердістю, що викликала в Рейчел огиду.
— Він не бере… мобільного.
— Це ми пояснили. Хає, телефон можна відстежити. Якщо хтось із нас думає, що його переслідують, то не чіпає телефона. — Браян узяв її за руки. — Все буде гаразд. Уранці ми всі звідси виберемося.
Хая подивилася на Рейчел як жінка на жінку, поглядом, що долав усі мовні бар’єри: «Я можу довіряти цьому чоловікові?»
Рейчел ствердно кліпнула.
— Іди поспи. Цей відпочинок стане тобі у пригоді.
Хая піднялася темними сходами, і Рейчел притлумила в собі сильне бажання побігти до неї і розповісти, що всі їхні слова неправдиві. Її чоловік мертвий. Батько її дитини мертвий. Вона та її немовля невдовзі подадуться навтіки з парочкою дволиких незнайомців, які збрехали їй і брехатимуть далі, аж поки в неї не залишиться можливостей спаскудити їм утечу.
На вершечку сходів Хая звернула праворуч, і Рейчел перестала її бачити.
Браян прочитав її думки.
— Що ти хочеш їй сказати?
— Що її чоловік мертвий, — прошепотіла вона.
— Чудово. На здоров’я. — Він театрально махнув рукою на сходи.
— Не будь жорстоким, — відказала вона за мить.
— Не роздавай оцінок, — промовив він, — якщо не готова діяти сама.
Вони разом перевірили нижній поверх кімната за кімнатою. Там було порожньо.
Лише тоді Браян увімкнув світло.
— Це точно розважливо? — спитала Рейчел.
— Якби вони знали про це місце, — відповів Браян, — то перебували б на фабриці чи всередині з Хаєю. Їх немає ні там, ні тут, а це означає, що в цьому сховку досі безпечно. Ніколь його не виказала. Ймовірно, тому що вони не додумалися її спитати.
— Хаїна спальня нагорі праворуч. — Його тіло раптом обм’якло від виснаження, і до Рейчел дійшло, що вона також зморена. Браян показав кудись на сходи рукою, у якій тримав пістолет. — Біля санвузла є комірчина для білизни. У першій спальні зліва є комод з одягом твого розміру. Пропоную прийняти душ; я поставлю варитися каву, і ми повернемося до роботи.
— Над чим ми маємо працювати?
— Я мушу трохи повчити тебе фальсифікації.
32
Сповідь
Коли Рейчел із невисохлим волоссям і горнятком кави в руці, одягнена у футболку, худі та спортивні штани (усе, як і було обіцяно, її розміру), сиділа за столом із чоловіком (чи залишався він їй чоловіком?), він поклав на стіл перед нею чистий блокнот із ручкою. Тоді поклав кілька документів із підписом своєї сестри.
— Я буду Ніколь?
— Протягом п’яти хвилин, яких має вистачити на те, щоб увійти до того банку та вийти з нього, ти будеш Ніколь під її останнім псевдонімом.
Браян попорпався у спортивній сумці та врешті дістав невеличкий стосик перев’язаних ґумкою посвідчень і кредиток. Витягнув водійські права штату Род-Айленд. Їх було видано на ім’я Ніколь Росовіч. Поклавши їх на стіл перед Рейчел, Браян напружено похитав головою. Рейчел здалося, що він цього не усвідомлює.
— Я геть не схожа на неї, — сказала вона.
— У вас схожа будова кісток, — зауважив він.
— Очі не такі.
— Тому я і зберігаю набір кольорових контактних лінз.
— У них різна форма. — Рейчел показала пальцем. — І в неї вони були більші. І губи тонші.
— Але ніс у тебе схожий, і підборіддя теж.
— Усякий зможе побачити, що я — не вона.
— Гетеросексуальний дядько майже середнього віку з двома цілими та двома десятими дитини, найнуднішою роботою на світі і, гадаю, так само найнуднішою на світі дружиною? Про розкішну білявку, що перебувала в його офісі три місяці тому, він пам’ятатиме одне: вона була розкішною білявкою. Тому зробімо тебе білявкою. Із розкішністю вже й так усе гаразд.
Рейчел зігнорувала цю спробу зіграти на її марнославстві.
— Тут є потрібна фарба для волосся?
— У мене є перуки. Одна — така сама, як була в неї.
— Знаєш, у банках зараз є програми для розпізнавання облич.
— У цьому банку — ні, — відказав Браян. — Тому я його і обрав. У будь-якій незрозумілій ситуації звертайся до малого бізнесу. Цей банк працював у Джонстоні три покоління. Банкомат там поставили всього чотири роки тому, та й то аж тоді, як його клієнти подали петицію. Власник, та людина, із якою ти зустрінешся, також працює в банку менеджером і проводить усі операції із сейфовими комірками. Звати його Манфред Торп.
— Та йди в сраку, — промовила Рейчел.
Він усівся на стілець поряд із нею.
— Ні, справді. Він сказав мені, що ім’я Манфред побутує в його родині вже тисячу років. Каже, що в кожному поколінні треба називати одного малого Манфредом, і жереб, за його ж словами, впав на нього.
— Як добре ти його знаєш?