— Зустрічався один раз, та й по всьому.
— Але знаєш про нього все.
Браян знизав плечима.
— Зі мною люблять розмовляти. Мій батько був такий самий.
— Хто був твій батько? — Вона повернула стілець до нього. — Твій справжній батько.
— Джеймі Алден, — весело сказав він. — Люди називали його Ходаком.
— Бо він полюбляв ходити пішки?
Браян заперечно хитнув головою.
— Бо йому жодного разу не траплялося місце чи людина, що їх би він не покинув. Пішов з армії, не попередивши там нікого, пішов десь із двадцяти робіт, пішов від трьох дружин, перш ніж зустріти мою матір, і ще від двох після неї. Він то з’являвся в моєму житті, то випадав із нього, аж доки не напав у Філадельфії не на того ювеліра. Той хлопака був озброєний до зубів, а Ходак узагалі не вмів стріляти. Він убив мого тата. — Браян здригнувся. — Мабуть, це називається «живи з мечем — загинь від меча».
— Коли це сталося?
Порпаючись у своїй пам’яті, він поглянув на стелю.
— Коли я був у «Трініті».
— Коли тебе витурили?
Браян відповів на її згадку про цей маленький факт, схиливши голову набік і злегка всміхнувшись. Завмер на мить, дивлячись на той бік столу, і врешті кивнув.
— Так, я розмазав по стінці професора Найджела Роулінса наступного дня після того, як довідався про смерть батька.
— Розмазав по стінці вантузом.
— Той був під рукою. — Згадавши про це, Браян раптом реготнув.
— Що таке?
— Гарний, — пояснив він, — був день.
Вона похитала головою.
— Тебе викинули з акторської школи за напад на людину.
Він кивнув.
— І завдання тілесних ушкоджень.
— Як такий день може бути гарним?
— Я діяв, слухаючись свого чуття. Я знав, що він неправильно чинить із Калебом, і знав, що те, що мушу зробити я сам, правильно. Найджел залишився на роботі, а може, й дотепер навчає студентів посередніх прийомів уживання в роль — хто його знає. Та готовий закластися на свою частку з тих сімдесяти мільйонів, що він більше ніколи не поведеться зі студентом так, як поводився з Калебом чи своїми жертвами до Калеба. Бо в нього в підкірці сидить, що якийсь інший студент на його курсі може стати для нього новим Психом Браяном Алденом і роз’їбати йому пику вантузом. Того дня я вчинив саме так, як мені треба було вчинити.
— А я? — спитала Рейчел за мить.
— А що ти?
— Я не дію, корячись своєму чуттю. Не йду проти світу.
— Та ні, все навпаки. У тебе просто давно не було практики. Та тепер ти знову за це взялася, мала.
— Не зви мене малою.
— Гаразд.
— Ти займався цією аферою з копальнею десь чотири роки?
Він замислився, порахував дещо подумки.
— Ага, десь так.
— Але як довго ти прикидався Браяном Делакруа?
На його обличчі відобразилося щось подібне до сорому.
— Майже двадцять років із перервами.
— Чому?
Він довго мовчав, крутячи це запитання в голові так, ніби ще ніхто не додумався його поставити.
— Якось у Провіденсі я працював увечері в піцерії, а тут один мій колега сказав: «У барі через дорогу сидить твій двійник». Тож я пішов туди, і так, там був Браян Делакруа з кількома собі подібними — явно хлопцями із грошовитих родин — і купкою розкішних дівчат. Коротше кажучи, я пробув у барі достатньо довго, щоб здогадатись, яке пальто належить йому, і вкрав його. Прекрасне було пальто: кашемірове, чорне з криваво-червоною підкладкою. Надягаючи його, я щоразу почувався… — він спробував знайти потрібне слово, — значущим. — У Браяна був погляд маленького хлопчика, що загубився в торговельному центрі. — У Провіденсі я не міг часто ходити в цьому пальті: надто вже висока була ймовірність наскочити на нього; та коли мене витурили із «Трініті», я поїхав до Нью-Йорка й почав усюди ходити в тому пальті. Якщо мені потрібно було вмовити когось узяти себе на роботу, я надягав його, і робота діставалася мені. Бачив жінку, яка мені подобалася, надягав пальто, і вуаля — вона в моєму ліжку. До мене досить швидко дійшло, що річ не в самому пальті. Річ була в тому, що я ним прикривав.
Рейчел примружилася на нього.
— Пальто, — пояснив він, — приховувало, що батько мене кинув, а моя мати пиячила; приховувало те соціальне житло, у якому ми мешкали та яке завжди трохи пахло чуваком, що вмер там від передозу незадовго до того, як ми туди в’їхали; приховувало всі хрінові різдвяні свята і дні народження, яких ми ніколи не святкували; чеки програми соцдопомоги; відключення світла та п’яних покидьків, які крутилися довкола моєї матері; і те, що колись я, імовірно, просто стану таким самим п’яним покидьком у житті жінки, дуже схожої на мою матір. Працюватиму на таких самих нікчемних роботах, устряватиму в такі самі історії в барах і так само заведу дітей, якими нехтуватиму, доки вони не виростуть і не зненавидять мене. Та коли я надягав оте пальто, у моєму майбутньому не було нічого такого. Надягаючи те пальто, я був не Браяном Алденом, а Браяном Делакруа. А бути Браяном Делакруа в найгірший день його життя завжди було краще, ніж бути Браяном Алденом у найкращий день його життя.
Ця сповідь, здавалося, рівною мірою виснажила та знітила Браяна. Трохи подивившись на панелі вздовж стіни, він зітхнув і позирнув на папери, що їх підписала його сестра. Перевернув один із них на столі догори дриґом.
— У підроблянні підписів заковика в тому, щоб бачити підпис як фігуру, а не як підпис. Намагатися повторити цю фігуру.
— Але тоді він вийде догори дриґом.
— О так, я б про таке не подумав. Тоді можна спокійно кинути це діло.
Рейчел штурхнула його ліктем.
— Стулися.
— О-о-ох. — Він потер собі ребра. — Я навчу тебе робити це правильно, коли ти навчишся добре копіювати його догори дриґом. Згода?
— Згода.
Рейчел узялася за ручку.
У вільній спальні вона чула, як він по той бік стіни спершу крутився в ліжку, а тоді захропів. Так вона здогадалася, що він ліг на спину: Браян хропів саме тоді і в жодному разі не на боці. Також це означало, що він роззявив рота. Зазвичай вона штурхала його — лагідно, для цього завжди було потрібно небагато, — і він перевертався на бік. Рейчел уявила, як робить це тепер, але для цього потрібно було б залізти до нього в ліжко, а вона не могла бути впевнена, що зробить це й залишиться вдягненою.
З одного боку, це було взірцем безумства: через цю людину її життя могло скінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора. Жодної іншої причини не було. Він повипускав із кліток у підвалі демонів, які не зупиняться, доки вона не помре чи не сяде. Тож відчувати до нього сексуальний потяг було ідіотизмом.
Але, якщо поглянути на це з іншого боку, її життя могло скінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора, і від усвідомлення цього в її тілі розкривалися всі пори й рецептори. Воно перетворювало й загострювало все, що вона бачила, нюхала, відчувала. Вона чула гудіння води, що текла по трубах, відчувала запах металу в річці й чула, як уздовж фундаменту сновигають гризуни. Її плоть, здавалося, нанесли на кістки лише того ранку. Рейчел готова була побитись об заклад, що не надто схибила б, якби спробувала вгадати, скільки ниток у її постільній білизні, а кров у її жилах мчала, наче потяг, що їде пустелею вночі. Вона заплющила очі й уявила, як прокидається — так само, як прокинулась одного разу в перші місяці їхніх стосунків, — і розуміє, що його голова сховалася між її стегон, а його язик і губи лагідно, дуже-дуже лагідно ворушаться серед складок її тіла, які вже стали вологими, як та ванна, яку вона приймала вві сні. Кінчивши того ранку, вона так сильно копнула його лівою п’яткою по стегні, що там залишився синець. Браян схопився за свою свіжу травму, досі розминаючи зсудомлену щелепу; при цьому він мав дуже дурнуватий і водночас дуже сексуальний вигляд, і Рейчел хихотіла, не припиняючи тремтіти від оргазму — ба більше, перепрошуючи і ще відчуваючи його слабке, але різке відлуння. Вона навіть не витерла своїх слідів із його вуст, перш ніж поцілувати його, а почавши його цілувати, не змогла зупинитися, доки не довелося ковтнути повітря — щедро, спрагло, гучно. У наступні роки Браян згадуватиме той поцілунок, казатиме, що то був найкращий поцілунок у його житті, що вона так глибоко проникнула в нього тим поцілунком, що він відчував, як вона плаває в його темряві. Коли ж вона довела до піку його і вони лежали на руїнах ліжка з дурнуватими усмішками та спітнілими лобами, вона вголос запитала, чи не є секс окремим мініатюрним життєвим циклом.