«Як це?» — спитав Браян.
«Ну, він починається з думки чи поколювання — неодмінно чогось малого, — а тоді виростає».
Браян поглянув на себе. «Або зменшується».
«Ну так, опісля. Та теоретично він росте, росте й набирається сил, а тоді відбувається вибух, а після нього — своєрідна смерть чи вмирання, зменшення очікування, і зазвичай людина заплющує очі та мліє».
Тепер вона розплющила очі в чужому ліжку й вирішила, що думає про секс із чоловіком, якого наразі ненавидить, через близькість до смерті. І хоча її гнів на Браяна лежав зовсім близько до поверхні, у верхньому шарі її шкіри, їй довелося притлумити сильне бажання вислизнути із цього ліжка, прошльопати босоніж за ріг, до його кімнати, і розбудити його так, як він того ранку розбудив її.
А тоді до Рейчел дійшло, що вона хоче не сексу. Аж ніяк. І навіть не дотику.
Вона пройшла коридором і проникнула до його кімнати. Коли вона тихо зачинила за собою двері, його дихання змінилося. Знявши футболку та спідню білизну й залишивши їх під дверима, вона зрозуміла, що він уже прокинувся і намагається пристосувати очі до темряви. Рейчел залізла на ліжко, тільки задом наперед: повернулася спиною до ніг і поклала стопи біля його ліктя.
— Бачиш мене? — спитала вона.
— Загалом так. — Він поклав руку на її стопу, та це був єдиний його рух.
— Мені треба, щоб ти мене бачив. Зараз я хочу тільки цього й нічого більше.
— Гаразд.
Рейчел затрималася на хвилинку, опановуючи себе. Вона не зовсім розуміла, що тут робить, — розуміла тільки, що це чомусь обов’язково. Необхідно.
— Я розповідала тобі про Відді.
— Так, дівчинку на Гаїті.
— Ту, яку я довела до смерті.
— Ти не…
— Я довела її до смерті. Я не вбивала її сама, — промовила Рейчел, — та вона мала рацію: якби я дозволила їм узяти її за чотири чи навіть дві години до того, вони б не були такі скажені. Можливо, вони зберегли б їй життя.
— От тільки що то було б за життя?
— Так вона і сказала.
— Що?
— Не зважай. — Вона глибоко вдихнула й відчула тепло його руки, якою він погладив їй стопу. — Не треба так.
— Що?
— Пестити мене.
Він зупинився. Проте руки не прибрав, як вона і сподівалась.
— Я казала тобі, що вона хотіла піти до них, а я відмовила її від цього, та згодом вони її знайшли.
— Так, — промовив він.
— А де тоді була я?
Він розкрив рота, щоб заговорити, та якусь мить із його вуст не виходило слів.
— Ти мені ніколи не казала, — врешті відповів Браян. — Я завжди гадав, що ви якось розділилися.
— Ми ніколи не розділялися. Принаймні до кінця. Коли вони її знайшли, я була поруч із нею.
— Отже?.. — Він трохи піднявся.
Вона прокашлялася.
— Ватажком… зграї, бо інакше тих людей назвати не можна, був Жозуе Даселю. Властиво, я чула, що зараз він там неабиякий кримінальний авторитет, але тоді він був просто молодим головорізом. — Рейчел поглянула через усе ліжко на чоловіка, тимчасом як ніч гриміла віконними коробками в будинку. — Вони знайшли нас перед самим світанком. Відтягнули від мене Відді. Я пручалась, але мене повалили на землю та обплювали. Потопталися по моїй спині, кілька разів ударили по голові. Відді ж не кричала, а просто плакала, як дівчинка її віку плакала б над мертвою хатньою тваринкою, розумієш? Скажімо, над хом’ячком. Пам’ятаю, як я думала, що над цим і має плакати одинадцятирічна дівчинка. І я знову спробувала їх зупинити, та це їх просто розлютило. Може, я і була білою жінкою із журналістським посвідченням, і тому зґвалтувати й убити мене було набагато ризикованіше, ніж ґвалтувати й убивати гаїтянських дівчаток і колишніх черниць, але вони були готові махнути рукою на цю обережність, якби я продовжувала в тому ж дусі. Я дивлюся на Відді, яку тягнуть геть. А Жозуе Даселю просовує мені до рота ствол свого брудного пістолета 45-го калібру й рухає ним туди-сюди, всовує й висовує, ковзаючи ним по моєму язику й зубах, наче членом, і каже: «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»
Якусь мить вона не могла говорити далі, а просто сиділа на місці, поки на її тулуб падали сльози.
— Господи, — прошепотів Браян. — Ти ж знаєш, що не могла б…
— Він змусив мене це сказати.
— Що?
Вона кивнула.
— Він витягнув пістолет із мого рота, змусив мене подивитись, як чоловіки тягнуть її геть, а тоді примусив мене сказати це. — Рейчел витерла щоки й водночас прибрала з обличчя волосся. — Я. Хочу. Жити. — Вона опустила голову, і волосся знову впало їй на обличчя. — І я сказала це вголос.
Хвилину чи дві по тому вона підвела голову, а Браян за цей час і не ворухнувся.
— Я чомусь захотіла розповісти про це тобі, — сказала вона. — Чому, ще не збагнула.
Рейчел звільнила стопу з його долоні й злізла з ліжка. Він подивився, як вона надягає спідню білизну і футболку. Останнім, що вона почула, виходячи з кімнати, був його шепіт:
— Дякую.
33
Банк
Її розбудив плач дитини.
Це сталося відразу після сходу сонця. Коли крики стишилися, вона пройшла коридором і побачила, як Хая міняє Аннабель підгузок на сповивальному столику біля колиски. Браян чи Калеб навіть додумався повісити над колискою мобіль і пофарбувати стіни в рожевий колір. Хая була вдягнена в концертну футболку Green Day — як згадала Рейчел, Калебову — поверх картатих чоловічих боксерів. Судячи з того, яка пом’ята була постільна білизна, Хая всю ніч переверталася з боку на бік. Вона закинула брудний підгузок і серветки в поліетиленовий пакет біля своїх ніг і дістала з полички під столиком свіжий підгузок.
Рейчел забрала пакет.
— Я його викину.
Хая, надягаючи на Аннабель свіжий підгузок, нічим не показала, що почула Рейчел.
Аннабель поглянула на матір, а тоді — на Рейчел і втупилася в неї теплими чорними очима.
Хая сказала:
— Жінки в Америці мають… таємниці від своїх чоловіків?
— Деякі — так, — відповіла Рейчел. — А в Японії?
— Не знаю, — промовила вона у звичному для себе уривчастому ритмі. А тоді доволі плавно додала: — Мабуть, тому що ніколи не була в Японії.
Раптом на Рейчел подивилася геть інакша Хая — Хая, просякнута хитрощами й загуслою мудрістю.
— Ти не японка?
— Та я, блін, із Сан-Педро, — прошепотіла Хая, дивлячись на відчинені двері за спиною в Рейчел.
Рейчел підійшла до дверей і зачинила їх.
— Тоді чому ти?..
Хая так потужно видихнула, що в неї затремтіли губи.
— Калеб був лопухом. Я знала, що він аферист, відколи його зустріла. Тому мене завжди вражало, що він так і не розкусив моєї брехні.
— Як ви познайомилися? Ми всі підозрювали, що ти — якась «наречена поштою».
Вона похитала головою.
— Я була повією. Він — моїм клієнтом. Жінка, яка керувала ескорт-службою, завжди казала людям, які ще ніколи зі мною не були, що я провела в цій країні всього три тижні, зовсім новенька в цій справі й таке інше. — Хая знизала плечима, підняла Аннабель зі сповивального столика й дала малій ліву грудь. — Набивала ціну. Отже, з’являється Калеб і все зразу стає незрозуміло: він був надто гарний із себе, щоб платити за таке. Якщо, звісно, не полюбляв насильства й не мав жорстких фетишів, а він був не такий. Геть не такий. Звичайна місіонерська поза, дуже ніжно. Прийшовши вдруге, він сказав, що я — ідеальна дівчина для нього: знаю своє місце, знаю свою роль, не володію мовою. — Вона сумовито всміхнулася. — Він сказав: «Хає, ти не можеш мене зрозуміти, та я міг би тебе полюбити». Я поглянула на його годинник, на його костюм і сказала: «Любити?» Кинула на нього дуже запитливий погляд, як у загубленої дитини, показала на себе й на нього і сказала: «Я люблю». — Вона погладила дитину по голові й подивилась, як та смокче. — Він купився. Два місяці по тому заплатив власниці служби сто тисяч, щоб мене викрасти. Відтоді я дивилась і слухала, як вони з Браяном організовують цю схему.