— Чому ти мені це розповідаєш?
— Бо хочу для себе кінця.
— Я нічого не можу…
— Калеб мертвий?
— Ні, — сказала Рейчел — із притиском, неначе абсурдність запитання її мало не образила.
— Ну а я тобі не вірю, — заявила Хая. — Тому ось які справи: якщо ви двоє від мене втечете, я настукаю на вас, перш ніж ви встигнете під’їхати до аеропорту. І я не просто розповім копам. Я зв’яжуся з «Коттер-Мак-Канн». А вони знайдуть вас і їбатимуть кулаком у сраку, доки ви не здохнете.
Рейчел їй повірила.
— І знов-таки, нащо казати це мені?
— Тому що Браян ішов би на ризик, якби знав про це. Він випробовує долю. Зате ти не маєш такої схильності до самогубства.
«Та невже? — подумала Рейчел. — Тобі треба було бачити мене вчора».
— Я кажу це тобі, бо ти постараєшся, щоб він повернувся по мене. — Хая показала на дитину. — По нас.
Увійшовши назад в образ, Хая спитала Браяна, живий Калеб чи ні, коли Браян розібрав можливий план дій на той випадок, якщо хтось прийде, поки їх тут не буде.
Браян збрехав їй так само, як збрехала Рейчел.
— Ні. Із ним усе гаразд. — А тоді спитав Хаю: — Яке жалюзі ти опустиш?
— Помаранчеве, — сказала вона. — У… — Хая показала пальцем.
— Коморі, — нагадав Браян.
— Коморі, — повторила вона.
— А коли ти його опустиш?
— Коли ти… надішлеш СМС.
Браян кивнув і простягнув руку на той кінець кухонного столу.
— Хає, все буде добре.
Хая у відповідь подивилася на нього й нічого не сказала.
Ощадно-кредитний банк «Камберленд», як і повідомляла реклама, був родинним бізнесом, який уже тривалий час працював у окрузі Провіденс, що в штаті Род-Айленд.
На місці торговельного пасажу, що межував із ним, до кінця 80-х років були фермерські угіддя. У Джонстоні, що в штаті Род-Айленд, фермерські угіддя колись займали практично всю землю, і родина Торпів на початку, щойно подавшись у банківський бізнес, обслуговувала саме фермерів. Тепер землі ферм захоплювали торговельні пасажі, замість яток із сільськогосподарською продукцією стояло кафе «Панера», а сини фермерів уже давно покинули крісла у тракторах заради офісів у промисловому парку та двохрівневих ранчо із травертиновими стільницями.
Справи в «Панері», судячи з кількості автівок під закладом, ішли чудово. Зате перед банком, коли Рейчел в’їхала на його стоянку о дев’ятій тридцять ранку, машин було менше. На стоянці вона нарахувала одинадцять автомобілів. Два стояли на спеціальних місцях неподалік парадних дверей: чорна «тесла» на місці «для президента банку» та біла «тойота авалон» на місці «для працівника місяця ОКБ “Камберленд”». «Тесла» її насторожила: коли Браян описав Манфреда Торпа, Рейчел уявила огрядного дядька з передмістя у спортивній куртці жовтувато-брунатного кольору та при волошковій краватці, можливо з обвислими грудьми й подвійним підборіддям. Але «тесла» в цей образ не вписувалася. Рейчел почухала носа, ховаючи вуста від усіх можливих спостерігачів.
— Манфред їздить на «теслі»?
— То й що? — озвався Браян, лежачи на задньому сидінні під полотниною.
— Просто намагаюсь його уявити.
— Темноволосий, молодий, займається спортом.
— Ти казав, що він середнього віку. — Вона знову почухала носа, заговорила в долоню і відчула себе дурнувато.
— Я сказав «майже середнього віку». Йому десь із тридцять п’ять. Що ти бачиш на стоянці? Вдай, ніби розмовляєш по мобільному.
А… Він про це згадував.
Вона піднесла до вуха мобільний і заговорила в нього:
— Дві машини біля парадних дверей. Іще чотири — посередині стоянки. П’ять автівок працівників біля схилу у віддаленому кінці стоянки.
— Звідки ти знаєш, що вони належать працівникам?
— Вони скупчилися на краю стоянки, хоча ближчих місць удосталь. Зазвичай це означає, що та частина стоянки — для працівників.
— Але Манфредова автівка під дверима?
— Ага. Поряд з автівкою «працівника місяця».
— Сім автівок працівників? Забагато як на такий дрібний банк. Бачиш у котрійсь із тих автівок чиїсь голови?
Рейчел подивилася. Горбок містився поряд із величезним червоним кленом, який, імовірно, ріс там ще до прибуття перших пуритан. Він мав довге віття, більш ніж удосталь листя, а на п’ять автівок під ним падало зовсім мало світла, наче вони стояли під мостом. Якщо серед них була підозріла машина, то вона, на думку Рейчел, стояла посередині. Її водій в’їхав на паркувальне місце задом наперед. Інші чотири машини припаркувалися носом уперед. Емблема на решітці підказувала Рейчел, що ця машина — «шевроле». Судячи з довжини, вона мала четверо дверцят, але розгледіти, що там усередині, у такій тіні було неможливо.
— Важко сказати, — відповіла вона Браянові. — Вони в затінку. — Рейчел потягнулася до механізму перемикання передач. — Може, під’їхати?
— Ні-ні. Ти вже припаркувалася. Це матиме дивний вигляд. Ти впевнена, що не можеш зазирнути в машини?
— Цілком упевнена. Та й хіба не підозріло вийде, якщо я глипатиму надто довго, а в якійсь із отих автівок хтось буде?
— Слушно.
Вона протяжно, спокійно видихнула. Її кров плавно текла жилами, а схожі на биття тамтамів удари серця відлунювали у вухах. Їй хотілося заволати.
— Гадаю, наразі можна хіба що рішучо діяти, — сказав Браян.
— Розкішно, — мовила вона в телефон. — Розкішно, розкішно, охрініти як розкішно.
— А ще хтось може бути в банку. Людина, яка просто сидить і гортає брошури абощо. Вона могла показати фальшивий жетон, сказати банкові, що влаштовує стеження, тому що бла-бла-бла. Принаймні так учинив би я.
— Людині, яка сидить усередині, вистачить мізків, щоб розпізнати перуку?
— Не знаю.
— Вистачить мізків упізнати мене в маскуванні?
— Я. Не. Знаю.
— Це все, що ти можеш запропонувати? Відчайдушний план і «я не знаю»?
— Із цього складається більшість афер. Вітаю в клубі. Членські внески сплачуються наприкінці кожного місяця. Прошу не паркуватися на газоні.
— Іди в сраку.
Рейчел вийшла з автівки.
— Зачекай.
Вона просунула назад руку, щоб узяти сумочку.
— Що?
— Дуже-дуже тебе люблю, — сказав він.
— Ти засранець.
Вона закинула сумку на плече й зачинила дверцята.
Ідучи до банку, Рейчел притлумила в собі бажання поглянути на той бік стоянки, де в затінку клена стояли п’ять автівок. Із положення сонця вона здогадувалася, що, діставшись дверей, може мати ідеальне освітлення, та навіть уявити не могла, як можна невимушено повернути голову так далеко ліворуч. Рейчел побачила в парадних дверях своє відображення: медово-біляве волосся до плечей, яке здавалось їй абсолютно неприродним, хоча Браян і запевняв її, що вона просто не встигла до нього звикнути; ясно-блакитні, чужі очі; синя спідниця, блуза з персикового шовку, чорні туфлі на низькому ходу — форма контролерки в середній компанії-розробниці програмного забезпечення, яка, за словами Ніколь Росовіч, і утримувала її. Бюстгальтер на ній був того ж кольору, що й блуза; вони зупинилися на пушапі з майже непомітним декольте — не таким великим, щоб упадати в око, але й не таким маленьким, щоб Манфред Торп міг не позирати на нього час від часу. Вона б погодилася навіть увійти туди голяка, якби це спонукало його не придивлятися до інших її рис.
До парадних дверей уже залишалося десять кроків, і їй хотілося хіба що розвернутись і побігти. Звичайно, нещодавні панічні атаки підготували її до істерики, що охоплює все тіло, коли на язиці сухо, мов у Сахарі, серце судомить, у крові тече електричний струм, усе, що вона бачить, здається надто контрастним, а кожний звук, який вона чує, надто гучним; але вона ще ніколи не мусила нормально функціонувати, переживаючи панічну атаку. От тільки зараз, якщо вона не вдаватиме спокою з майстерністю, гідною «Оскара», на неї чекає або смерть, або арешт. Третього їй, по суті, було не дано.