Рейчел увійшла до банку.
Історію банку було зафіксовано на табличці просто за парадними дверима й на низці фотографій у самому банку. Більшість фотографій були виконані в тонах сепії і розфарбовані, хоча банк було засновано 1948 року, а не 1918-го. Ось перед ним розрізають стрічку двоє чоловіків у костюмах не по фігурі й закоротких, надміру крикливих краватках. Ось його на багато миль довкола оточують фермерські угіддя. Ось його оточують трактори та інша сільськогосподарська техніка — схоже, відбувається якесь свято.
Двері до кабінету Манфреда Торпа були такі ж старі, як перше фото. Вони складалися з товстої деревини, пофарбованої в червонясто-брунатний колір. Скляні стіни офісу поступилися місцем опущеним жалюзі чи то з дерева, чи то під дерево. Неможливо було навіть сказати, чи є там Манфред.
Станції обслуговування клієнтів у банку не було. Рейчел довелося стати в чергу за літньою жінкою, яка безупинно зітхала, доки двоє касирів не відпустили приблизно одночасно попередніх клієнтів. Касир-чоловік із вузькою темною краваткою поверх червоної картатої сорочки кивнув літній жінці, а касирка сказала:
— Вам чимось допомогти, міс?
Коли Рейчел підійшла ближче, вона нагородила клієнтку невиразною усмішкою; касирка справляла враження людини, яка рідко веде розмову усвідомлено, проте досить добре завчила свої репліки, щоб це імітувати. Їй було років із тридцять, і на ній була майка, що демонструвала її підкачані руки та автозасмагу. Жінка мала пряме каштанове волосся до пліч, діамант завбільшки із «пріус» на лівому безіменному пальці й могла б бути симпатичною, якби шкіра на її обличчі не натягувалася так сильно, що, на жаль, здавалося, ніби в жінку під час оргазму влучила блискавка. Вона зблиснула очима, однаково ясними й мертвими, і спитала:
— Що ми можемо зробити для вас сьогодні?
На її бейджику було зазначено ім’я: «Ешлі».
Рейчел промовила:
— Мені потрібен доступ до моєї сейфової комірки.
Ешлі за стійкою наморщила носа.
— Маєте при собі посвідчення?
— Так, так.
Рейчел дістала права на ім’я Ніколь Росовіч і опустила їх на підставку під скляною перегородкою.
Ешлі відштовхнула їх двома пальцями.
— Мені вони не потрібні. Вони знадобляться вам для містера Торпа, коли він буде вільний.
— А коли це буде?
Ешлі знову нагородила її беззмістовною усмішкою.
— Прошу?
— Коли містер Торп буде вільний?
— Мем, ви не перша клієнтка на сьогодні.
— Я й не казала, що перша. Просто цікавлюся, коли містер Торп буде вільний.
— М-м-м-м. — Ешлі ще раз їй усміхнулася, цього разу напружено: її терпіння тануло. Знову наморщила носа. — Скоро.
Рейчел запитала:
— Тобто за десять хвилин? П’ятнадцять? Як гадаєте?
— Мем, будь ласка, сядьте в почекальні. Я доповім йому, що ви тут. — Ешлі дала Рейчел зрозуміти, що та вільна, глянувши за її плече і сказавши: — Вам чимось допомогти, сер?
На місце Рейчел став дядько з білосніжним волоссям і ніяковим, присоромленим поглядом, який він опустив, щойно вона відійшла від прилавка.
Рейчел сіла в почекальні, де вже була жінка двадцяти з чимось років із синювато-чорним фарбованим волоссям, кількома ньюейджовими татуюваннями на шиї і зап’ястках і сапфіровими очима. На ній були дорогі байкерські чоботи, дорогі рвані джинси й чорна майка поверх білої, на які жінка накинула білу бавовняну сорочку — бездоганно випрасувану, але на два розміри більшу, ніж їй було потрібно. Вона гортала місцевий журнал про нерухомість. Позирнувши на неї кілька разів, Рейчел упевнилася в тому, що жінка досить симпатична, якщо не зважати на фарбоване волосся, а постава у неї як у супермоделі чи випускниці інституту шляхетних дівиць.
Не як у людини, яка може працювати на «Коттер-Мак-Канн» і день за днем стежити за якимось банком. Ба більше, жінка майже не глянула на Рейчел: її очі не відривалися від сторінок журналу про нерухомість.
От тільки журнал розповідав про приміську нерухомість, на його обкладинці виднілися маленькі будиночки у стилі «кейп-код», із тих, які купують замолоду, а цій дівчині таке явно геть не підходило. Їй точно були потрібні лофти десь у центрі міста. Щоправда, Рейчел сама за багато років прогортала в низці різних почекалень удосталь літератури, якої нізащо не обрала б за звичайних обставин. Якось, чекаючи, коли обслугують її машину, вона прочитала цілу статтю про найкращі на ринку хромові аксесуари для «гарлеїв», зачарована подібністю між цією статтею і матеріалом про найкращий добір аксесуарів для весняного гардероба, який вона прочитала за кілька тижнів до того в перукарні.
Та все ж ця дівчина так читала журнал про нерухомість — наморщила лоба, сумлінно (демонстративно?) втупилась очима у сторінки, — що Рейчел мимоволі замислилася, нащо їй тут сидіти. Менеджерка з роботи з клієнтами, Джессі Шварц-Стоун, сиділа у звичайному кабінетику зі скляними стінами, стукаючи по комп’ютерній клавіатурі ґумкою на олівці, а касири наразі звільнилися від клієнтів. Кабінет віцепрезидента Корі Маццетті, також відгороджений скляними стінами, був порожній.
«Вона чекає на ту ж людину, що й ти, — сказала собі Рейчел. — Може, у неї теж сейфова комірка». Молоді люди трохи за двадцять рідко володіють сейфовими комірками у провінційних банках за двадцять миль від найближчого міста середнього розміру, та, можливо, ця комірка передавалася з покоління в покоління.
«Рейчел, хто передає з покоління в покоління сейфову комірку?»
Вона знову позирнула на дівчину й побачила, що та дивиться просто на неї. Дівчина всміхнулася Рейчел (Підтверджуючи її думку? Торжествуючи? Просто показуючи, що її помітили?) і повернулася до свого ідіотського журналу.
Відчинилися брунатні двері, і на порозі зупинився Манфред Торп у світлій сорочці в тонку смужку, вузькій червоній краватці й темних ділових штанях. Як і казав Браян, він здавався доволі спортивним. Мав темне волосся і темні очі, які їй не сподобались: у них були важкі повіки, хоча, можливо, в нього просто були трохи завеликі для його обличчя очниці. Він поглянув на двох жінок у своїй почекальні й заговорив:
— Міс… — Глипнув на клаптик паперу. — Міс Росовіч?
Рейчел підвелася та пригладила ззаду спідницю, думаючи: «Гаразд, тоді кого, нахрін, чекає вона?»
Коли Манфред Торп провів Рейчел до кабінету, вона потиснула йому руку. Він зачинив за нею двері, і вона уявила, як дівчина в почекальні сягає рукою в сумочку, бере мобільний і пише Недові чи Ларсові повідомлення: «Вона в банку».
Якщо Нед і Ларс стежать за стоянкою з однієї з автівок під величезним цукровим кленом, то тепер вони обшукають стоянку. Браяна вони знайдуть доволі просто: лежати на задньому сидінні машини під полотном не зовсім безпечно. Хтось із них відчинить дверцята, приставить до Браянового чола дуло того глушника і «лясь!» — оббризкає його мізками заднє сидіння. Тоді їм залишиться хіба що почекати, коли Рейчел вийде з банку.
«Ні, ні, Рейчел». Браян знадобиться їм живим, щоб переказати гроші назад на їхній рахунок. Тож Браяна вони не вб’ють.
Але навіщо їм потрібна вона?
— То чим я можу вам допомогти?
Манфред якось чудно дивився на неї, чекаючи, коли вона заговорить.
— Мені потрібен доступ до моєї сейфової комірки.
Він висунув одну шухляду.
— Ну, звісно. Можна, будь ласка, ваші водійські права?
Вона відкрила сумочку й попорпалася в пошуках гаманця. Дістала гаманець. Відкрила. Витягнула фальшиві права й передала йому через стіл.
Манфред на них і не глянув — надто вже захопився її зовнішністю. Щодо його очей вона не помилилася: вони були якщо не жорстокі, то вже точно безсердечні й самозакохані. Він жодного разу не думав про себе та про своє місце у світі не в позитивному ключі.