— Ми вже зустрічалися? — спитав він.
— Я цілком певна, що так, — сказала вона. — Ми із чоловіком орендували цю комірку місяців із шість тому.
Він натиснув на кілька клавіш і поглянув на монітор.
— Це було п’ять місяців тому.
«Як я і сказала, падлюко, — подумала вона, — місяців із шість тому».
— І ви маєте право повного доступу.
Знов удар по клавіатурі.
— Отже, якщо все в порядку, ми можемо провести вас туди.
Він підніс її права до екрана — мабуть, зіставляв підписи, подумала вона, — і примружив очі. Відкинувся на спинку крісла й від’їхав на ньому на дюйм чи два назад. Позирнув на Рейчел, тоді знову на екран, а тоді вниз, на права, які тримав у руці.
У неї стиснулося горло.
А за ним — носові канали.
Кисень перестав надходити й виходити.
У кабінеті було недоречно спекотно, неначе він стояв на вузькому сланцевому виступі над жерлом активного вулкана.
Манфред упустив її права на підлогу.
Схилився набік, не встаючи зі стільця, підняв їх і обтрусив об коліно. Потягнувся до телефона, і Рейчел подумала: може, дістати із сумочки пістолет, наставити його через стіл на нього й наказати йому негайно, хай йому біс, провести її до сраної сейфової комірки?
У якому світі цей сценарій має щасливий кінець, вона гадки не мала.
— Ніколь, — промовив він, тримаючи в руці телефон.
Вона несподівано для самої себе озвалася:
— М-м?
— Ніколь Росовіч.
Рейчел усвідомила, що дуже сильно втягнула до рота нижню губу — мабуть, здавалося, ніби вона заразом втягнула в себе підборіддя. Роззявила рота й поглянула через стіл на Манфреда, чекаючи.
Він знизав плечима.
— Класне ім’я. Звучить гарно, жорстко. — Натиснув на телефоні якусь кнопку. — Спортом займаєтеся?
Вона всміхнулася.
— Пілатесом.
— Воно й видно. — Він заговорив у телефон: — Еш, принеси ключі до кабінету. — Завершив виклик. Повернув їй права. — Мають бути за хвилинку.
Її тіло охопило таке полегшення, наче в неї почав спадати жар, але тут Манфред сягнув у шухляду й мовив:
— Ви тільки підпишіться швиденько.
Він посунув до неї по столі картку для зразка підпису.
— Ви досі ними користуєтеся? — невимушено спитала вона.
— Користуватимемося, допоки старий буде з нами. — Манфред звів очі до стелі. — І дякувати Богові, він з нами, як я повторюю щодня.
— Ну, він усе це створив.
— Він цього не створив. Мій дід створив. Він просто… — Його голос затих. — Байдуже. — Він відстебнув від кишені сорочки ручку Montblanc і передав її через стіл Рейчел. — Якщо ви не проти.
На щастя, вона ще не поклала прав назад у гаманець. Вони лежали на столі біля її ліктя. Минулої ночі вона завдяки двогодинному тренуванню дізналася: навіть коли підпис не догори дриґом — особливо тоді, коли підпис не догори дриґом, — відтворити його можна, лише бачачи його як фігуру. Минулої ночі в неї також виходило найкраще, коли вона повністю окидала його одним швидким поглядом, а тоді відразу, не зволікаючи, бралася його відтворювати. Але то було минулої ночі, за кухонним столом у Вунсокеті, коли на кону не стояло нічого.
«Мене достатньо».
Рейчел поглянула на права, уважно придивляючись до підпису, і приставила кінчик ручки до картки для підпису. Коли вона дійшла до середини підпису, позаду неї розчахнулися двері.
Вона не озирнулась, а дописала.
Ешлі підійшла до Манфредового боку столу й передала чоловікові кільце з ключами. Залишившись поруч із ним, вона поглянула на Рейчел — згори вниз, так, наче знала, що звати її не Ніколь, наче бачила заколки, що тримали її перуку.
Манфред перебирав ключі на кільці, доки не знайшов той, який хотів. Зауважив, що поруч із ним стоїть Ешлі.
— У тебе перерва?
— Тобто, Менні?
— Дякую за ключі, та нам ще треба керувати банком.
Ешлі всміхнулась йому так, що Рейчел зрозуміла, що він заплатить за це згодом, а також зрозуміла, що вони трахаються, а це може й не бути новиною для дружини з порожнім обличчям, що виднілася на фотографіях, але, напевно, буде новиною для двох сповнених надій пухкеньких хлопчиків на тих-таки знімках. Коли Ешлі пішла, Рейчел вирішила, що Менні зраджує дружину через її внутрішню порожнечу, але синів зраджує через те, що вони гладкі. «А ти цього й не знаєш, так, сучий ти сину?! Бо в тобі немає порядності. Тому обітниці — ті, які ти приніс у церкві чи мусив принести самому собі, — не значать нічого».
Він і не позирнув на картку для підпису, перш ніж вийти з-за столу.
— Тоді ходімо, так?
Коли вони вийшли з кабінету, дівчини в почекальні вже не було. Може, вона чекала на хлопця чи подружку? Вони домовилися зустрітися тут, бо її коханій людині треба було владнати якісь банківські справи, перш ніж вони змогли б зайти до «Чиліз» через дорогу. У банку її вже не було — принаймні в тій його частині, яку бачила Рейчел. Отже, все ясно: з нею зустрівся хлопець чи подружка і тепер вони замовляють курку «текіла-лайм» через дорогу.
Або сценарій номер два: вона розпізнала Рейчел, написала Недові, Ларсові чи комусь такому, як вони, а тепер їде додому з обґрунтованим запереченням у кишені на той випадок, якщо поліціянти раптом почнуть її розпитувати про жінку в білявій перуці, вбиту на автостоянці цього ранку десь о чверть на одинадцяту.
Менні зупинився перед дверима сховища заввишки вісім футів. Наблизився до клавіатури й натиснув на ній кілька цифр. Відступив на крок ліворуч і притиснув великий палець до іншої панелі. Двері сховища клацнули й відчинилися. Він відсунув їх назад. Тепер перед ними були ворота. Менні відімкнув їх ключами зі свого кільця, а тоді провів Рейчел у сховище.
Вони зупинилися там, в оточенні сейфових комірок, і Рейчел усвідомила, що так і не спитала у Браяна номер.
А Браян їй так його й не назвав.
Як можна годинами вчити людину підробляти підпис, тижнями, якщо не місяцями, готуватися до найгіршого сценарію, робити фальшиві посвідчення, фальшиві закордонні паспорти, обирати ідеальний банк… і все одно не назвати, блін, своїй дружині номера самої сейфової комірки?!
Чоловіки.
— …Якщо ви хочете усамітнитися.
Менні звертався до неї. Рейчел слідом за ним поглянула на чорні двері ліворуч від себе.
— Ви користувалися кімнатою для усамітнення, коли були тут востаннє?
— Ні, — мимоволі відповіла вона. — Не користувалася.
— Сьогодні вона вам знадобиться?
— Так.
Тут, напевно, було шістсот комірок. І це все — на маленьке поселення колишніх фермерів? Що туди кладуть — рецепти персикового коблера? Татів годинник «Таймекс»?
— Добре, — сказав Менні.
— Добре.
Він підвів її до середньої стіни. Вона сягнула у свою сумочку по ключ. Узяла його вказівним і великим пальцями й намацала на ньому цифри. Опустила його на долоню — 865, — тимчасом як Менні вставив у дверцята комірки під номером 865 власний ключ. Рейчел вставила свій ключ у другий замок, і вони повернули їх одночасно. Він витягнув комірку й поклав на ліве передпліччя.
— Ви сказали, що вам знадобиться усамітнення?
— Так.
Менні показав на двері самим лише підборіддям, і Рейчел відчинила їх. У крихітній кімнатці за ними не було нічого, крім чотирьох сталевих стін, столу, двох стільців і тонких білих променів від заглиблених світильників.
Менні поставив комірку на стіл. Поглянув просто на Рейчел, стоячи за якихось кілька дюймів від неї, і вона усвідомила, що цей гад насправді сподівається на якийсь «момент», наче його чари такі всепереможні та знадливі, що жінки в його присутності просто не можуть не поводитись як порнозірки.
— Вийду за кілька хвилин.
Вона пройшла на той бік столу та скинула з плеча сумку.
— Звісно, звісно. Побачимося за дверима.
Рейчел навіть не показала, що чула Менні, і озирнулась аж тоді, коли він зачинив за собою двері.