— Я тебе визволив, — сказав він.
— Ти… що?
— Із в’язниці, яку ти побудувала для самої себе. Я, бля, роками готував тебе до цього. Якщо це не любов, то що…
— Ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти мене кохаєш?! — Рейчел під’їхала до узбіччя й різко зупинила машину. — Тоді вивези мене із цієї країни, надай мені доступ до грошей і повір, що я вишлю тобі паспорт. — Вона тицьнула пальцем у повітря між ними, дивуючись швидкості, з якою розпалився її гнів, і його безмежності. — Бо знаєш що, Браяне? Інших варіантів просто, бля, не існує.
Він опустив погляд і визирнув на сіру дорогу, блакитне небо й поля, що жовтіли, нагадуючи про прийдешнє літо.
«Тепер, — подумала Рейчел, — настає момент, коли він тобі пригрозить».
— Гаразд, — промовив Браян.
— Що — «гаразд»?
— Я дам тобі те, чого ти хочеш.
— А чого я хочу?
— Вочевидь, — сказав він, — усього.
— Ні, — відповіла вона, — тільки довіри.
Він скрушно всміхнувся власному відображенню.
— Як я вже казав…
На міжштатній магістралі Браян надіслав Хаї повідомлення. Йому вдруге за добу не сподобалось, як вона відповіла.
Він, як і було домовлено, написав:
Як справи?
Якщо все було в нормі, вона мала відписати:
Ідеально.
Якщо щось пішло не так, вона мала відповісти:
Усе чудово.
За п’ятнадцять хвилин вона надіслала повідомлення:
Усе гаразд.
У Вунсокеті він наказав їй піднятися на головний пагорб, а тоді проїхати кілька кварталів на південь. Вони звернули на подібну до запиленого шраму вулицю, що закінчувалася глухим кутом — горбком зі сміття, покришеного гіпсокартону та гнутої арматури. Звідти їм відкрився ідеальний вигляд на річку, завод і будинок нічного сторожа. Браян дістав із речового ящика бінокль і відрегулював його фокус, дивлячись на будинок.
— Жалюзі в коморі досі піднято, — зауважив він.
У грудях Рейчел двічі змахнув крильцями горобець.
Браян передав їй бінокль, і вона побачила це сама.
— Може, вона забула.
— Може, й так, — сказав він.
— Але ти віддав цілком чіткі вказівки.
— Але я віддав цілком чіткі вказівки, — погодився Браян.
Якийсь час вони сиділи й стежили за будинком, раз у раз передаючи одне одному бінокль і вишукуючи якогось руху. Одного разу Рейчел подумала, ніби побачила, як на крайньому вікні зліва на другому поверсі ворухнулося жалюзі, та заприсягтися в цьому вона не могла.
І все ж вони знали.
Знали.
У неї закрутило в животі, а земна атмосфера на мить здалася надто розрідженою.
Постеживши ще трохи, Браян сів за кермо, і вони поїхали назад через район; Браян заїхав дещо далі, ніж попередньої ночі, а за кілька кварталів далі на північ узяв курс на завод. Вони в’їхали на його територію старою трасою для вантажних перевезень, що тягнулася паралельно до залізничних колій; у денному світлі кістяк заводу мав іще жалюгідніший і водночас прекрасніший вигляд: він був схожий на побілілі від сонця кістки забитого короля-бога та його величного колись почту.
Вони знайшли пікап, припаркований за кілька ярдів від входу до оболонки корпусу, що стояв найближче до річки. Північної стіни там не зосталось, а більша частина другого поверху зникла. Пікап був страхітливою машиною — чорною великогабаритною «сьєррою», функціональною, із жорсткими обрисами, із засохлою багнюкою на колесах і боках.
Браян поклав руку на капот.
— Не розпечений, але дещо теплий. Вони були тут не надто довго.
— Скільки їх?
Він зазирнув у кабіну.
— Важко сказати. Місць п’ять. Але я сумніваюся, що вони привезли би п’ятьох.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Жива сила дорога.
— Втратити сімдесят мільйонів — це теж дорого, — зауважила Рейчел.
Він трохи оглянув завод. Рейчел знала Браяна достатньо добре, щоб зрозуміти: так він усе осмислює — Браянові очі фіксують його оточення, не бачачи його насправді.
— Хочеш піти проти них? — запитала вона.
— Не хочу. — Він округлив очі. — Але не бачу іншого виходу.
— Можна було б не повертатися до будинку, а просто втекти звідси.
Він кивнув.
— Ти готова покинути Хаю з дитиною?
— Можна було б викликати поліцію. Хая нічого не знає. Вона легко може заявити про своє невігластво.
— Якщо з’явиться поліція, що може завадити хлопцям усередині застрелити Хаю і дитину? Або копів? Або вступити в конфлікт із заручниками?
— Ніщо, — визнала вона.
— То ти ще хочеш накивати п’ятами? Покинути їх?
— А ти?
— Я перший спитав. — Він ледь помітно їй усміхнувся. — Як там казав тобі той покидьок на Гаїті?
— «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»
Браян кивнув.
— Ти можеш витягнути нас звідси? — спитала вона.
— Я можу витягнути звідси тебе. Я не можу витягнути звідси себе так, як ти все влаштувала, але можу витягнути тебе, сонечку.
Вона зігнорувала шпильку на свою адресу.
— Цієї ж миті?
Він кивнув.
— Цієї ж миті.
— Які в нас шанси?
— У нас?
— У мене, — виправилася вона.
— Десь п’ятдесят на п’ятдесят. Щогодини вони знижуються на п’ять відсотків на користь «Коттер-Мак-Канн». Якщо додати нажахану жінку й немовля — якщо ми, звісно, зуміємо врятувати їх від хлопців, які значно краще, ніж ми, вміють користуватися вогнепальною зброєю, — то шанси на успіх падають іще більше.
— Отже, наразі шанси приблизно рівні. Та якщо ми наблизимося до того будинку, — вона показала на протилежний кінець заводу, — імовірніше, що ми загинемо.
Його очі ще трохи округлились, і він кілька разів кивнув.
— Так, набагато ймовірніше.
— А якщо я скажу, що хочу втекти, ти просто негайно забереш мені звідси?
— Я такого не казав. Я сказав, що це — один із варіантів.
Вона поглянула на блакитне небо крізь почорнілі крокви й розвалений дах.
— Варіантів немає.
Він зачекав.
— Або поїдемо всі разом. — Рейчел кілька разів швидко вдихнула й видихнула, і в неї від цього запаморочилося в голові. — Або не поїде ніхто.
— Гаразд, — шепнув Браян, і вона помітила, що він нажаханий не менше за неї. — Гаразд.
Вона зважилася.
— Хая бездоганно володіє англійською.
Браян примружився на неї.
— Виросла в Каліфорнії. Вона обводила Калеба круг пальця.
У нього вирвався високий недовірливий смішок.
— Навіщо?
— Схоже, для того, щоб він урятував її від хрінового життя.
Браян захитав головою так завзято, що став схожий на собаку після купання. А тоді всміхнувся. Усміхнувся давньою браянівською усмішкою, наче здивувався тому, як його дивують примхи світу, та водночас розвеселився.
— От лайно, — сказав він, — нарешті вона почала мені подобатися. — Один раз кивнув. — Це вона тобі сказала?
Рейчел кивнула.
— Навіщо?
— Щоб ми знали, що її не треба кидати.
— Я не від того, щоб її покинути, — просто сказав Браян. — І так було завжди. Та я не покинув би вмирати Калебову дитину. Навіть за сімдесят мільйонів.
Він підняв кришку відділення багажника, у якому лежав домкрат, і приніс куцу потворну рушницю з пістолетним руків’ям.
— Скільки зброї тобі потрібно? — запитала Рейчел.
Заряджаючи рушницю дробом, він поглянув у бік будинку.
— Ти бачила, як я стріляю — хріново стріляю. Дробовик трохи вирівнює шанси.
Він закрив багажник.
Хоч що він зараз казав про свою нездатність покинути Калебову доньку, це не змінювало того, що він може просто зараз убити її тією потворною зброєю. Це не конче мало бути раціональним вибором, але наразі раціональний вибір був розкішшю у дзеркалі заднього огляду.