Джоджо Мойєс
Після тебе
1
Кремезний чоловік у кінці бару пітніє. Він понуро звісив голову над своїм подвійним скотчем, але щохвилини підводить очі та озирається на двері позаду. Рясний піт на його обличчі виблискує у вогнях злітної смуги. Чується довгий уривчастий видих, наче він зітхає, — і очі знову повертаються до склянки.
— Пробачте…
Я перестаю дивитися на склянки, які натираю, та кидаю на нього погляд.
— Можна мені ще один?
Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе і що може стати тільки гірше. Але він уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося п’ятнадцять хвилин — згідно з правилами закладу, я не маю причин йому відмовити. Я підходжу, беру його склянку й підношу до розливального пристрою. Він киває на пляшку:
— Подвійний. — І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.
— Сім фунтів двадцять пенсів, будь ласка.
Уже за чверть одинадцята, вечір вівторка, і я в тематичному ірландському пабі «Трилисник та конюшина»[1] в аеропорту Лондон-Сіті, хоча він не більш ірландський, ніж Магатма Ґанді. Ми вже ось-ось зачинимося на ніч — за десять хвилин після зльоту останнього літака. Зараз тут лише я, напружений молодик із ноутбуком, смішливі жінки за другим столиком та оцей чоловік, що колише свій подвійний «Джеймсон». Вони чекають на свій рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена — останній затримали на сорок хвилин.
Я на зміні з полудня, бо в Карлі заболів живіт і вона пішла додому. То нічого — я не проти залишитися допізна. Тихенько підмугикуючи третьому диску альбому «Кельтські сопілки Смарагдового краю»[2], я підходжу до двох жінок, щоб забрати порожні склянки. Вони дивляться якесь відео на телефоні та сміються п’яним сміхом.
— Це моя онука, їй п’ять днів, — каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.
— Дуже мила, — усміхаюсь я у відповідь. Мені всі маленькі діти схожі на пухкі булочки.
— Вона живе у Швеції, а я ніколи там не була. Але ж треба поїхати побачити свою першу онуку, правда?
— Ми пиячимо за народження дитини, — розсміялися вони. — Може, вип’єте з нами? Давайте, відірвіться від роботи лише на п’ять хвилин. Ми ніколи не доп’ємо цієї пляшки.
— Ой, а ось і наш. Ходімо, Дор.
Засвітився новий напис на табло, і вони хутко збирають свої речі. Мабуть, лише я помічаю деяку непевність їхньої ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю їхні келихи на стійку й оглядаю приміщення в пошуках порожнього посуду.
— Вам ніколи не хочеться? — Низенька жінка повернулася по шарф.
— Вибачте?
— Ну, ви ходите по залі, кінець зміни. Стрибнути на літак — і вж-ж-ж! Я б так і зробила. — Вона знову засміялася. — Кожного дня, чорт забирай.
Я усміхаюсь професійною усмішкою, яку можна зрозуміти як завгодно, і повертаюся до бару.
Навколо мене крамниці зачиняються на ніч — чується брязкання металевих ролет, які ховають невиправдано дорогі сумочки й «Тоблерони»[3], що рятують пасажирів, якщо ті не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогні на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, і в нічне небо злітають останні на сьогодні пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конґо, штовхає свій візок до мене, похитуючи стегнами. Її черевики з гумовими підошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.
— Доброго вечора, люба.
— Доброго, Вайолет.
— Не варто тобі бути тут так пізно — треба бути вдома, зі своїми близькими, сонечко.
Вона каже мені одне й те саме кожного вечора.
— Та ще й не дуже пізно. — Моя відповідь також однакова щоразу.
Вдоволена, вона продовжує свій шлях.
Напружений молодик із ноутбуком та спітнілий любитель скотчу вже пішли. Я закінчую розставляти склянки та підбиваю касу, двічі перевіряючи, щоб цифри на чеках збіглися з тими, що в касі. Потім занотовую все в книгу, перевіряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цієї миті помічаю, що на стільці й досі висить пальто кремезного чоловіка. Я підходжу й дивлюсь на табло: саме триває посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрій побігти й віддати йому пальто. Я дивлюсь іще раз, а потім повільно йду до чоловічого туалету.
— Гей, є тут хто?
Звідти чути придушений голос, із нотками істерики. Я штовхаю двері.
Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпає воду собі в обличчя — бліде як крейда.
— Що, вже мій рейс?
— Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.