— Давай, давай! — кричав він, підвівши погляд від таймера.
Дівчина, як слухняний пес, торкнулася стовпа коло нього та чкурнула назад.
— Сорок дві і тридцять вісім! — оголосив він схвально, коли вона повернулася, важко дихаючи. — Думаю, ти могла б іще на півсекунди краще.
— Це для тебе шоу. — До кімнати ввійшла мама з двома кухлями.
— Та я здогадалася.
— У супермаркеті я бачила його матір — вона спитала, чи повернулася ти, і я їй сказала. І не дивися так на мене — я не змогла б їй збрехати. А в отієї, — вона кивнула в бік вікна, — цицьки несправжні. Про це весь Стортфолд говорить. Кажу тобі, на них можна дві чашки чаю поставити. — Вона зупинилася біля мене. — Знаєш, вони заручені.
Я думала, ця новина мала б мене боляче вжалити. Але я сприйняла це на диво спокійно.
— Ну… вони наче добре підходять одне одному.
Мама ще трохи постояла коло вікна, дивлячись на Патріка.
— Він непоганий хлопець, Лу. Просто… просто ти змінилася. — Вона дала мені кухоль і відвернулася.
Нарешті одного ранку, коли він закінчував віджимання на тротуарі коло мого дому, я відчинила двері й вийшла на вулицю. Спершись на ґанок, я склала руки на грудях і почала пильно дивитися на нього, аж доки він підвів на мене погляд.
— Не варто тут надовго зупинятися — сусідський собака ретельно оберігає цю частину тротуару.
— Лу! — вигукнув він так, наче я була останньою людиною, яку можна було побачити на ґанку мого власного будинку, де він бував гостем декілька разів на тиждень протягом семи років. — Для мене сюрприз побачити тебе тут. Я ж думав, ти вирушила завойовувати великий світ!
Його наречена, що віджималася поруч, підвела очі та швидко знов їх опустила. Її сідниці напружилися ще більше — хоча, може, це мені здалося. Вгору — вниз, вгору — вниз. Усе її тіло шалено підскакувало. Я навіть почала хвилюватися за її груди.
Він схопився на ноги.
— Це Керолайн, моя наречена. — Він уважно на мене подивився, очікуючи реакції. — Ми готуємося до наступної «Залізної людини»[9]. Уже удвох брали участь.
— Це… так романтично, — зауважила я.
— Ну, ми з Керолайн вважаємо, що приємно робити щось разом.
— Я бачу, — кажу. — І у вас обох бірюзові лайкрові костюми!
— Ну, це наш командний колір.
Запала коротка тиша.
— Вперед, командо! — Я скинула в повітря кулак.
Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати м’язи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Мені від неї дістався кивок — мінімум увічливості в такій ситуації.
— А ти схудла, — сказав він.
— Ну, мабуть. Крапельниця з фізрозчином — непогана дієта.
— Я чув, що… що в тебе стався нещасний випадок. — Він співчутливо схилив голову.
— Новини швидко ширяться.
— У будь-якому разі, добре, що ти в нормі. — Він шморгнув носом і глянув униз по вулиці. — Тобі, мабуть, нелегко було цей рік. Ну, все те, що тобі довелося пережити…
А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.
— Ну що ж, вітаю з весіллям.
Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.
— Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає. — Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.
— Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілля — це ж недешево.
Вони обоє глянули на мене.
— А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?
Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.
Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.
— Я не маю ніякого стосунку до цього.
— О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнішою нареченою в місті.
Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.