Тутешній мешканець скінчив своє життя у швейцарській клініці
Родина Трейнорів просить поважати їхнє право на приватність у «важкі часи»
35-річний син Стівена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обірвав своє життя в клініці «Диґнітас» — неоднозначному центрі евтаназії. Містер Трейнор залишився квадриплегіком після дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 2007 року. У клініку він, як стало відомо, вирушив разом зі своєю родиною та доглядачкою, 27-річною Луїзою Кларк, яка також мешкає у Стортфолді.
Поліція наразі розслідує обставини смерті містера Трейнора. Наші джерела повідомляють, що причин для судової справи не знайдено.
Батьки Луїзи Кларк, Бернард і Джозефіна Кларк, які мешкають на Ренфрю-роуд, відмовилися від коментарів.
Каміла Трейнор, мировий суддя, після самогубства сина відмовилася від своєї посади. Джерела повідомляють, що ця робота стала для неї «нестерпною».
А далі було воно. Обличчя Вілла. Він дивився на мене з фотографії в газеті. Його дещо саркастична посмішка, відкритий погляд. Мені на мить перехопило подих.
Смерть містера Трейнора обірвала його успішну кар’єру в Сіті, де його знали як безжального бізнесмена й талановитого скупника компаній. Учора його колеги прийшли висловити свою…
Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосами — навколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce[10] обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям…».
Я нічого не зробила. Минуло вже півтора року — а я так нічого й не зробила. Продавала алкоголь у двох різних країнах і жаліла себе. Я повернулась у дім, де виросла, уже чотири тижні тому — і тепер відчуваю, що Стортфолд засмоктує мене, намагається переконати, що мені було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду і буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моєї присутності, — але буває ж і гірше, правда? А тут живеш із родиною, у любові та безпеці.
Я знов глянула на стос газет переді мною.
На першій шпальті останнього номера була стаття:
СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ
Я згадала, як тато сидів на моєму ліжку в лікарні й шукав у газеті статтю про мій нещасний випадок.
«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».
Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинку — і мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.
— Що тут робиться?
Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього з’явилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.
— Маркер, що не стирається, — пояснила мама. — Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.
— Перестань нарешті малювати на всьому! — кричала Тріна. — Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.
— Та я ж робив тобі штани-тиждень!
— Мені не треба штани з днями тижня! — волала вона. — Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!
— Не свари його, Тріно, — втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. — Могло б бути й гірше.
Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.
— Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!
Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.
— Що таке? Що такого я сказав?
— Бернарде…
— Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.
— Господи… — Мама затулила обличчя рукою.
Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.
— Давай, — шипіла вона. — Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить…
— Що? — насупив брови батько. — Що таке?