Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палець — той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.
— А що такого? — долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. — Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!
Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.
— Господи…
— Бернарде, не згадуй Бога всує.
— Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати ім’я Господа на чортовому колесі в Батлінзі[11]! Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?
— Ми змиємо, тату, — сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.
— Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?
Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.
— Не відтирається, Джозі. Не відтирається!
Мама кинула відтирати дідуся й почала терти губкою тата.
— Стій спокійно, Бернарде. Я роблю, що можу.
Тріна пішла по ноутбук.
— Я пошукаю в інтернеті. Має бути щось для таких випадків: зубна паста чи, може, рідина для зняття лаку. Може, відбілювач…
— Не будеш ти лити відбілювач на моє обличчя! — заревів тато.
Дідусь тихенько хихотів у кутку кімнати зі своїми піратськими вусами.
Я боком намагалася пройти повз них.
Мама тримала татове обличчя лівою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мене — наче до цього й не бачила.
— Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись?
Усі раптом припинили робити свої справи та повернулися до мене з усмішкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавиділа цю усмішку.
— Нормально.
Ця відповідь усіх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям.
— Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно.
— Так. Чудові новини.
— Серденько, якщо розсортуєш свій білий одяг, я закину його прати разом із татовим.
— Та не переймайся, — сказала я. — Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.
Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.
— Ну, зрозуміло, — нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. — Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови…
4
-Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.
У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у п’ятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марк — високий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.
— Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.
— Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.
— Вільям. Батько помер шість місяців тому. Це трохи смішно, якщо чесно, — поки він був живий, ми не дуже й спілкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут.
У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантами — невеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.
Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими… сумними.
Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», — відповіла я подумки.
— Пробачте моє запізнення, — відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.
— Джейку, тебе не було минулого тижня. Усе гаразд?
— Пробачте. У тата були проблеми на роботі, і він не зміг мене привезти.
— То нічого. Добре, що сьогодні ти тут. Ти знаєш, де напої.
Хлопець роззирнувся навкруги, і його око впало на мою зелену блискучу спідницю. Я поставила на коліна сумку, щоб прикрити її — і він відвів погляд.
— Привіт. Я Дафна. Мій чоловік закінчив життя самогубством. І точно не через мої докучання! — Жінка розсміялась, і її сміх сочився болем. Вона поправила охайну зачіску і ніяково опустила очі на коліна. — Ми були щасливі. Щасливі.