Хлопець підібгав долоні під стегна.
— Джейк. Моя мама. Два роки тому. Я приходжу сюди вже рік, бо тато не може збагнути, як жити далі, а мені треба з кимось говорити.
— Як зараз почувається твій батько, Джейку? — запитав Марк.
— Та нормально. Минулої п’ятниці ввечері він привів жінку. І оскільки він не сидів у сльозах на дивані після цього, то наче це непогано.
— Батько Джейка долає горе по-своєму, — пояснив Марк кудись у мій бік.
— Спить із жінками. В основному так, — додав Джейк.
— Ох, був би я молодший! — У голосі Фреда чувся жаль. Він і тут був одягнутий у сорочку з краваткою. Вочевидь, він із таких чоловіків, що без краватки почуваються голими. — Хороший був би спосіб дати собі раду по смерті Джиллі.
— Моя кузина познайомилася з чоловіком на похороні тітки, — сказала жінка, що сиділа в кутку. Її звали, здається, Лінн: маленька, кругленька, з густим, шоколадного кольору — точно фарбованим — чубчиком на лобі.
— Що, просто на цвинтарі?
— Ага. І після поминок вони поїхали у «Тревелодж»[12].
— Ну, може, високі почуття? — вона знизала плечима.
Мені тут було не місце. Тепер я це зрозуміла. Я нишком узяла свої речі. Цікаво, чи треба якось оголосити, що йду, чи краще просто бігом звідси забратися?
До мене раптом повернувся Марк. Я тупо подивилася на нього. Той звів брову.
— А, я? Ну, я взагалі-то збиралася вже йти… Я маю… ну… Не думаю, що…
— Люба, усі хочуть звідси піти в перший раз.
— А я хотіла піти і в другий. І в третій теж.
— Це все те печиво. Я вже давно кажу Маркові, що треба купляти смачніше.
— Просто розкажи нам основне, якщо хочеш. І не хвилюйся.
Вони всі чекали. Я не змогла просто втекти і сіла назад на стілець.
— Добре. Мене звати Луїза. І… чоловік, якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять.
Дехто похитав головою, виявляючи співчуття.
— Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?
— Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.
— Три роки, два тижні і два дні. — Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.
Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.
— Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, — сказав Марк. — Довго ви були разом?
— Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.
Дехто не зміг приховати подив у погляді.
— Це… Це не те щоб довго, — почувся голос.
— Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, — спокійно мовив Марк. — Як він пішов?
— Куди пішов?
— Помер, — допоміг Фред.
— А… Він… Ну, він укоротив собі віку.
— Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.
— Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.
Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.
Я глибоко вдихнула.
— Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця — бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.
— Смерть ніколи не має сенсу, — зауважила Дафна.
— Тільки якщо ти не буддист, — утрутилась Наташа. — Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки — і я його отрую. — Вона зітхнула. — А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.
— Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, — сказав Суніл. — Бачиш одну — думай про сотню.
— Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів — а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.
— Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться — у тілі когось іншого, правильно? — зауважив Фред.
— А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?
— Не хотів би я стати мухою, — висловив свою думку Вільям. — Мерзенні волохаті чорні створіння. — Він смикнув плечима.
— Та я ж не якась серійна вбивця, — спробувала захиститися Наташа. — Вас послухати — я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.
— Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.