Він на мить спинився, щоб зав’язати шнурки, і я спинилася коло нього. Трохи поміркувавши, я мовила:
— Співчуваю щодо твоєї мами.
На його обличчі панував безрадісний вираз.
— Не треба. Це як у в’язниці — там не питають, за що посадили…
— Правда? Вибач, я не знала…
— Та я жартую. Побачимося наступного тижня!
Недалеко стояв чоловік, спираючись на мотоцикл. Він підняв руку, вітаючись. Джейк підійшов ближче, і той ступив йому назустріч, обійняв та поцілував у щоку. Я спинилася: не часто побачиш, щоб чоловік отак обіймав сина на людях, коли син стає достатньо дорослим, щоб ходити самостійно.
— Ну, як пройшло?
— Як завжди, нормально. — Джейк махнув рукою в мій бік. — А це Луїза. Вона новенька.
Чоловік пильно на мене подивився. Високий, широкоплечий. Ніс, вочевидь, колись був зламаний — через це він скидався на колишнього боксера. Я ввічливо кивнула, вітаючись.
— Була рада знайомству, Джейку. Бувай! — Я підвела руку та попрямувала до своєї машини. Але чоловік не відводив від мене очей, і я зашарілася під його поглядом.
— Ви та дівчина, — сказав він.
«О ні, — подумала я, сповільнюючи ходу. — Тільки не тут, знову».
Якусь мить я дивилася в землю, потім глибоко вдихнула й повернулася, щоб зустрітися з ними поглядами.
— Ну добре. Я вже пояснювала це групі. Мій друг сам прийняв це рішення. Я лише підтримала його. І, якщо чесно, я б не хотіла це обговорювати просто тут із незнайомою людиною.
Батько Джейка продовжував пильно на мене дивитись, а потім підняв руку до голови.
— Я розумію, що не кожен може це усвідомити. Але так сталося. Я не думаю, що маю виправдовувати свої рішення перед кимось. Я справді стомилася сьогодні і вже маю йти додому.
Він нахилив голову набік і сказав:
— Не маю жодного уявлення, про що ви говорите.
Я насупила брови.
— Ви шкутильгаєте. Я помітив це. Ви ж живете у тому великому новому районі? Ви — та дівчина, що впала з даху. У березні. Чи квітні.
Раптом я його впізнала.
— О, ви… Ви були…
— Я лікар швидкої. Це ми по вас приїхали. Мені було цікаво, що з вами сталося далі.
Мене ледь не скрутило від полегшення. Я пробігла поглядом по його обличчю, волоссю, руках — і раптом згадала, майже рефлекторно, його підтримку, звук сирени, запах лимонів. Полегшено зітхнула.
— Усе добре. Нормально. Не те щоб дуже добре. У мене штифт у стегні, а мій новий бос — страшенний козел. А ще я ходжу в групу підтримки у вологому церковному холі з людьми… з людьми, які…
— Дуже сумні, — підказав Джейк. — Стегно відновиться. Воно, схоже, ніяк не заважає вашій танцювальній кар’єрі.
З грудей вирвався раптовий сміх.
— Та ні. Це не… Мій одяг — це саме тому, що мій бос козел. Я так зазвичай не вдягаюсь. У будь-якому разі… Дякую. Ох… — Я приклала руку до голови. — Це так дивно. Ви мене врятували.
— Добре, що я вас зустрів. Ми нечасто бачимо людей після всього.
— Ви чудовий спеціаліст. Це… ви дуже добрий. Я пам’ятаю це.
— De nada.
Я подивилася з нерозумінням.
— De nada. Це іспанською. Немає за що.
— А, ну добре. Тоді дякую ні за що.
Він усміхнувся й підняв свою величезну долоню завбільшки з весло.
А потім — не знаю, що мене примусило це зробити, — я сказала:
— Агов!
— Мене Сем звати. — Він озирнувся на мене.
— Семе, я не стрибала.
— Добре.
— Правда. Я знаю, що я тільки-но вийшла із зустрічі групи підтримки і все таке — але я просто хочу сказати, що я б не стала стрибати.
Він глянув на мене, наче хотів, щоб я зрозуміла: він почув.
— Добре це знати.
Ми ще з хвилину одне на одного дивилися, потім він знову підняв руку.
— Радий зустрічі, Луїзо.
Він одягнув шолом, Джейк сів позаду нього. Я дивилася, як вони від’їжджають, — і через це Джейк показово закотив очі, коли одягав свій шолом. Я згадала, що він казав під час зустрічі: «В основному спить із жінками».
Компульсивно спить із жінками.
— Ідіотка, — сказала я собі й пошкутильгала до своєї машини, що поволі кипіла у вечірній спеці.
5
Я жила на самісінькій околиці Сіті. Ну а для тих, хто сумнівався, навпроти була величезна яма під офісну будівлю, на огорожі якої було написано «ФАРТІНҐЕЙТ — ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СІТІ». Ми жили там, де блискучі скляні будівлі зустрічалися зі старими брудними цегляними будинками з підйомними вікнами, де юрмилися магазини карі та цілодобові крамниці, стрип-бари й офіси мікротаксі, які ніяк не хотіли помирати. Моя багатоповерхівка втулилася між такими архітектурними упертюхами, схожими на забруднені свинцем склади, які стурбовано дивилися на наступ сталі та скла, роздумуючи, як недовго їм лишилося жити. Можливо, їх ще врятує якийсь хіпстерський соковий бар чи роздрібний магазин. Я тут не знала нікого, крім Суніла, господаря крамниці, та жінки з пекарні, де продавали бублики, — остання мені привітно всміхалась, але, здається, не говорила англійською.