Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очі — наче два ґудзики — сповнені переляку.
— Я не можу. — Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. — Не можу я сісти в той літак.
Я чекаю.
— Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. — Він трусить головою. — Не те що боюся — мене це жахає.
Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.
— А що за нова робота?
Він кліпає очима:
— Ем… запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».
— Звучить дуже відповідально, — зауважую я. — У вас є… гальма.
— Я довго чекав на цю можливість. — Він важко глитнув. — Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.
Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля — радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.
— Дякую, — чути його непевний видих. Він трохи підбирається, намагаючись дати собі раду. — Певен, що вам ніколи ще не доводилося бачити такого ідіота, як я, еге ж?
— Десь по чотири рази на день.
Його очі-ґудзики розширюються.
— Десь чотири рази на день мені доводиться витягати когось із чоловічого туалету. І зазвичай саме через страх літати, — пояснюю я.
Він кліпає очима.
— Але, знаєте, я завжди всім кажу, що жоден літак, який вилетів із цього аеропорту, не впав.
Його шия посунулась назад у комірці.
— Правда?
— Жоден.
— Навіть… навіть маленької аварії на злітній смузі не було?
Я знизую плечима.
— Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. — Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі. — У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.
— Ну… мабуть, правда ваша. — Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. — Так що, по чотири на день?
— Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.
Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.
— Там наче ваш рейс оголошують.
— Ви вважаєте, що все буде гаразд?
— З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життя — та й по всьому. Дивіться, п’ять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?
— Поїздки на автобусі, — повторює він.
— Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.
— Це точно. — Одна його брова злітає вгору. — На дорогах стільки ідіотів.
Я киваю.
Він поправляє краватку.
— Це серйозна робота.
— Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.
— Може, й так… Дякую вам, міс…?
— Луїза, — кажу.
— Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. — Він уважно дивиться на мене. — Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?
— Сер, там оголошують ваш рейс, — відповідаю я й відчиняю для нього двері.
Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.
— Так, звісно… ну, я піду.
— Щасти вам із гальмами!
За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.
О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу — і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.
На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків — вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри — вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге — ні.
«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у “Брудній качці”, пам’ятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я… ну… мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер…»