Здебільшого мене цілком улаштовувала ця анонімність, адже я й приїхала сюди, щоб утекти від своєї історії, від відчуття, наче всі навкруги знають про мене геть усе. Сіті змінювало мене. Я пізнала його невеличкий куточок, його ритм та небезпеки. Дізналася: якщо дати п’яниці коло автобусної зупинки якусь монетку, то наступні вісім тижнів він ночуватиме в тебе під дверима. Якщо йдеш пізно вулицею, то краще тримати ключі між пальцями. Якщо виходиш уночі по пляшку вина, краще навіть не дивитись у бік купки хлопців біля кіоску з кебабом. Я вже не переймаюся через звук ґвинтів гелікоптера над головою.
Я б могла тут жити. І я краще за будь-кого знала, що можуть статись і гірші речі.
— Привіт.
— Привіт, Лу. Знов не можеш заснути?
— Та лише десята вечора.
— Що новенького?
Натан, колишній фізіотерапевт Вілла, останні дев’ять місяців працював у Нью-Йорку на директора великої компанії, відомої на Волл-стрит, — той жив у чотириповерховому приватному будинку в місті й мав якісь проблеми з м’язами. У мене вже стало звичкою телефонувати Натану, коли я не могла спати вночі, — приємно знати, що завжди є хтось, хто зрозуміє. Хоч іноді мені дошкуляла заздрість: усі змогли жити далі. Усі чогось досягли.
— Як там Велике Яблуко[15]?
— Непогано? — Через австралійський акцент його відповіді звучали як питання.
Я лежала на дивані, закинувши ноги на підлокітник.
— Щось ти не все розказуєш.
— Ну гаразд. Мені підвищили платню, так що все добре. Я купив квитки додому — хочу полетіти на кілька тижнів побачитися зі старими. Буде непогано. Вони страшенно радіють: моя сестра вагітна. О, а ще я зустрів пташку з шикарною фігурою в барі на Шостій авеню — ми наче непогано порозумілись, я запросив її на побачення. Коли я сказав, чим займаюся, вона відповіла, що зустрічається лише з тими, хто ходить на роботу в костюмі. — Він засміявся.
Я, як виявилось, усміхалася.
— Так що, твій халат її не влаштував?
— Схоже, ні. Хоча вона сказала, що якби я був справжнім лікарем, то вона б іще подумала. — Він знову розсміявся. Натан неперевершено володів собою. — Та то нічого. Такі дівчата завжди дуже перебірливі, якщо не водиш їх у ресторани й таке інше. Тому краще відразу все знати, еге ж? А ти як?
— Ну, живу. Наче. — Я знизала плечима.
— Досі спиш у його футболці?
— Та ні. Вона більше ним не пахне. І, якщо чесно, навіть стала трохи смердіти вже, тому я її випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене є його светр.
— О, ну добре мати щось про запас.
— А ще я записалась у групу підтримки для тих, хто пережив утрату.
— І як воно?
— Та відстій. Я там наче шахрайка.
Натан чекав.
Я трохи посунула подушку під голову.
— Чи думала я про таке, Натане? Іноді мені здається, що я накрутила собі в голові все те, що сталося між мною і Віллом — а насправді було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спільного?.. Чи справді були всі ті почуття, які я пам’ятаю? З часом усі ті шість місяців здаються мені якимсь дивним… сном.
Запала коротка пауза, потім Натан відповів:
— Та ні, не накрутила, мала.
Я потерла очі.
— Я що, одна така? Тільки мені його так не вистачає?
Ще пауза.
— Нє. Він був класним хлопцем. Найкращим.
Ще одне, чим мені подобався Натан: він не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.
— У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.
— Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.
— Ти говориш, як мій тато.
— Ну, він завжди був розумним дядьком.
Мене злякав дзвінок у двері. Ніхто ніколи не дзвонив мені у двері, крім місіс Нелліс із дванадцятої квартири — тоді листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й мені не приходив її журнал «Ляльки епохи Єлизавети».
У двері знову подзвонили. І втретє — довго й наполегливо.