— Я маю йти. Хтось дзвонить у двері.
— Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре.
Я поклала телефон і нервово встала. Друзів у мене тут не було — я ще не второпала, як заводити друзів у новому місці, якщо весь час працюєш. А якби мої батьки вирішили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приїхали десь між ранковою і вечірньою годинами пік, бо жоден з них не любив їздити вночі.
Я чекала: може, цей гість усвідомить, що помилився, і просто піде. Але подзвонили знову — різко, без пауз, наче хтось просто повис на дзвінку.
Я підійшла до дверей.
— Хто там?
— Я маю з вами поговорити.
Голос жіночий. Я глянула у вічко — вона дивилася собі під ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неї шкіряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може?
— Думаю, ви помилилися квартирою.
— Ви Луїза Кларк?
Я завмерла.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?
— Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?
— Уже майже пів на одинадцяту вечора.
— Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.
Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.
— Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?
— Ні, не тут.
Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.
— Вам доведеться повідомити мені більше.
Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять — щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.
— То як вас звати? — запитала я.
— Лілі. Лілі Готон-Міллер, — сказала вона і трохи підняла голову. — Я хочу поговорити з вами про мого батька.
— Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.
Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик, а потім повільно звела на неї погляд.
— У нього інше прізвище. — Вона сказала це так, наче я була ідіоткою. Погляд загорівся пристрастю та допитливістю. — Мого батька звали Вілл Трейнор.
Лілі Готон-Міллер стояла посеред моєї вітальні та роздивлялася мене з неупередженим інтересом науковця, який розглядає новий вид гнойового черв’яка.
— Ого, що це на вас за одяг?
— Я… я працюю в ірландському пабі.
— Танцюєте? — Вона явно втратила до мене інтерес, повернулась і почала оглядати кімнату. — То ви що, живете тут? А де ваші меблі?
— Я щойно переїхала.
— Диван, телевізор та дві коробки з книжками? — Вона кивнула в бік крісла, де я сиділа. А я ніяк не могла повернути дихання до норми, намагаючись утямити, що вона мені сказала.
Зрештою я підвелася.
— Піду наллю собі щось випити. Тобі щось принести?
— Можна колу. Якщо тільки вина у вас немає.
— А скільки тобі років?
— А чого ви питаєте?
— Я не розумію… — Я стояла за стійкою в кухні. — У Вілла не було дітей. Я б знала. — Я насупила брови, починаючи щось підозрювати. — Це що, якийсь жарт?
— Жарт?
— Ми з Віллом… ми багато говорили. Багато. Він би мені сказав.
— Ну ось, виходить, не сказав. А я хочу поговорити про нього з кимось, хто не біситься кожного разу, коли я вимовляю його ім’я, — як решта моєї родини.
Вона взяла листівку від моєї мами та поставила її на місце.
— Так що я не думаю, що це жарт. Мій справжній батько — той сумний тип в інвалідному візку. Смішного тут небагато.
Я простягла їй склянку води.
— Але хто… Хто твоя сім’я? Тобто хто твоя мати?
— Цигарки у вас є? — Вона ходила кімнатою, торкалась моїх речей, щось брала, а потім клала назад. Коли я похитала головою, вона відповіла: — Мою матір звуть Таня. Таня Міллер. Вона одружена з моїм вітчимом — його звати Френсіс Тупий Виродок Готон.
— Гарне ім’я.
Вона поставила склянку й витягла пачку цигарок із куртки. Дістала цигарку та підпалила. Я збиралась сказати, що в моїй квартирі не треба курити, але була настільки вражена, що просто відчинила вікно.